Отож ми ввійшли туди і за довгий час розійшлися різними рядами. Родні залишився біля входу, поруч зі стелажем із листівками, а трохи далі, під великим постером якоїсь поп-групи, я помітила Томмі, який перебирав аудіокасети. Хвилин за десять, коли я дійшла майже до протилежного кінця приміщення, мені здалося, наче я почула голос Рут, тож я рушила в тому напрямку. Я вже повернула в ряд — з м’якими іграшками і великими головоломками в коробках — і аж тоді усвідомила, що в його кінці стоять Рут і Кріссі, про щось розмовляючи. Я не знала, як учинити: не хотілось втручатись, але настав час іти геть, тож я не хотіла знову розвертатись і йти собі. І я просто зупинилась, вдаючи, що роздивляюсь головоломки, і чекаючи, поки вони мене зауважать.

І ось тоді я зрозуміла, що вони знову розмовляють про ті чутки. Стишивши голос, Кріссі казала:

— Але я вражена, як за весь час, що ти там провела, ти не думала, як це можна зробити. Типу — до кого з цим іти, все таке.

— Ти не розумієш, — відповідала Рут. — Якби ти була з Гейлшема, ти б це вловлювала. Нам це ніколи не видавалось чимось цікавим. Мабуть, це тому, що ми завжди знали: якщо захочемо довідатись, то просто треба повідомити до Гейлшема…

Рут помітила мене і замовкла. Коли я поклала головоломку і повернулась до них, обидві дивилися на мене розлючено. Водночас я мала відчуття, ніби впіймала їх на чомусь забороненому, тож вони присоромлено відступили одна від одної.

— Нам уже час іти, — сказала я, вдаючи, ніби нічого не чула.

Але Рут не обдуриш. Коли вони проходили повз мене, вона зиркнула на мене просто-таки вбивчо.

Тож коли ми знову вирушили слідом за Родні в пошуках офісу, де минулого місяця він бачив «імовірне я» Рут, атмосфера між нами була ще гірша, ніж доти. Не допомагало й те, що Родні постійно вів нас неправильними вулицями. Щонайменше чотири рази він впевнено вів нас убік від Гай-Стрит, і дуже швидко будь-які крамниці й офіси геть зникали, тож ми були змушені повертатись. Невдовзі Родні прийняв захисну позу і, здавалось, готовий був скласти руки. Але якраз тоді ми його знайшли.

Ми знову розвернулись і рухались у напрямку Гай-Стрит, коли Родні несподівано зупинився. Він мовчки вказав на офіс із протилежного боку вулиці.

З усією певністю, то був таки він. Не зовсім такий, як реклама в журналі, який ми знайшли на землі того дня, але й не повністю інакший. Фасад на рівні вулиці виявився повністю скляним, тож кожен міг бачити, що діється всередині: там був відкритий простір з десятком столів, розташованих у формі неправильної літери Г. Були там і пальми у вазонах, і лискучі автомати, і рухомі настільні лампи. Між столами рухалися люди, дехто з них перехилявся через перегородку, жартуючи і базікаючи, інші — з’їхавшись докупи на кріслах із коліщатками, пили каву і їли сандвічі.

— Погляньте, — сказав Томмі. — У них тепер перерва на ланч, а вони нікуди не йдуть. І я їх не звинувачую.

Ми продовжували спостерігати за цим розкішним, затишним, самодостатнім світом. Я зиркнула на Рут і зауважила, що її очі тривожно бігають по обличчях за склом.

— Ну, Роде, — мовила Кріссі. — То хто з них «імовірне я»?

Вона промовила це мало не з сарказмом, ніби не сумнівалась, що вся ця історія — помилка Родні. Але Родні тихо відповів, а голос його тремтів від захоплення:

— Отам. У тому кутку. В синьому одязі. Оця, розмовляє з великою жінкою в червоному.

Це не було чимось очевидним, однак що довше ми дивились, то більше ми визнавали: щось у цьому було. Жінка мала приблизно п’ятдесят років, вона досі мала непогану фігуру. В неї було темніше, ніж у Рут, волосся — хоча, можливо, вона його фарбувала, — зав’язане в простий кінський хвіст, як зазвичай робила Рут. Вона сміялася з чогось, що казала жінка в червоному одязі, і її обличчя — особливо коли вона припинила сміятись і струснула головою — мало невловну спільність з Рут.

Ми всі дивились на неї, не кажучи й слова. А тоді усвідомили, що не помічали іншої частини офісу — кілька працівниць звідти звернули на нас увагу. Одна підняла руку і змахнула нею якось непевно. Це порушило чари, і ми кинулись навтьоки, панічно захлинаючись сміхом.

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась — так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня, ніхто з нас в душі не хотів, щоб Рут поверталась додому засмученою, тож тієї миті ми думали, що нам ніщо не загрожує. І так воно й сталося б, і я в цьому не маю жодного сумніву, якби на цьому етапі ми поклали цій справі кінець.

Але Рут мовила:

— Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.

Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):

— Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.

— Давайте просто кілька хвилин почекаємо, — сказала Рут. — А тоді повернемось.

Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась — от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час — отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.

Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.

Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:

— Це вона. Та сама.

Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:

— Подивімося, куди вона йде.

Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня — тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.