Томмі просив мене допомогти йому прив’язати до руки планку, щоб утримувати її нерухомою впродовж усієї ночі.

— Іншим я не довіряю, — сказав він, тримаючи товсту лінійку, якою хотів скористатись. — Вони можуть зумисне зробити так, що вночі вона не триматиметься.

Він дивився на мене з таким невинним виглядом, що я зовсім не знала, що ж йому відповісти. Частина мене страшенно хотіла розповісти, що відбувається, і, гадаю, мені було зрозуміло, що будь-який інший вчинок буде зрадою тієї довіри, яку ми вибудували з миті, коли я пригадала йому про сорочку поло. І якби я прив’язала планку до його руки, це означало б, що я — одна з основних виконавиць жарту. Мені досі соромно, що я вже тоді йому про все не розповіла. Але вам слід пам’ятати, що я була дуже юна і мала всього лише кілька секунд, щоб ухвалити рішення. А коли хтось просить тебе про щось таким благальним тоном, все змушує до відмови.

Мабуть, найважливіше — що я не хотіла його засмучувати. Тому що я бачила, що, незважаючи на тривогу з приводу ліктя, Томмі почувався зворушеним тією небайдужістю, яку, на його переконання, виявляли щодо нього інші учні. Звичайно, я знала, що рано чи пізно, але він довідається правду, але в ту мить я не могла розповісти її. Все, на що я була здатна, це запитати:

— Круколиця сказала тобі, що ти повинен таке зробити?

— Ні. Але уяви, як вона розлютилася б, якби мій лікоть зіслизнув з руки.

Я досі почуваюся через це дуже погано, але я пообіцяла перев’язати йому руку — в кімнаті 14-й за півгодини до нічного дзвінка — і дивилась йому вслід, як він віддалявся, вдячний мені і збадьорений.

Все склалося так, що мені не довелось нічого робити, оскільки Томмі дізнався правду раніше. Приблизно о восьмій вечора я спускалась головними сходами і почула вибух сміху, що здіймався сходами з першого поверху. В мене аж серце завмерло, тому що я відразу здогадалась: сміх стосується Томмі. Я зупинилась на прольоті другого поверху і перехилилась через поруччя якраз тоді, коли Томмі виходив із більярдної, голосно тупаючи ногами. Пам’ятаю, я подумала: «Принаймні він не верещить». Він і не верещав — увесь час, поки прямував до роздягальні, брав свої речі і виходив із головного корпусу. І весь час із відчинених дверей більярдної долинав сміх, а голоси кричали, наприклад, таке:

— Якщо втратиш самовладання, то лікоть точно лусне!

Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка, але тоді пригадала, що пообіцяла прив’язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Я лише продовжувала собі повторювати: «Принаймні у нього не сталось істерики. Принаймні він і далі панує над собою».

Але я трохи відійшла від теми. Чому я про все це розповідаю — тому що ця ідея про «розстібання», яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов’язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше просто вислизне зсередини, і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт сам по собі видавався нам дуже смішним; у такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш ти печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку — в такому стилі. Пам’ятаю, якось Ґарі Б, у якого був просто неможливий апетит, повертався з третьою порцією пудингу, і всі, хто сидів за столом, «порозстібали» свої органи, кидаючи їх у миску Ґарі, поки він продовжував цілеспрямовано напихатися.

Томмі ніколи надто не подобалось, коли знову виникали всі ці теми про розстібання, але на той час його вже ніхто давно не дражнив, тому й жарт із ним більше не пов’язували. Його використовували лише для сміху, для того, щоб відбити комусь апетит — і, гадаю, також як ознаменування того, що на нас чекало попереду. Ось це я і намагаюсь пояснити. На той час ми більше не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше; але також ми не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Вся ця справа з «розстібуванням» була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.

Тож я сказала б, що міс Люсі цілком правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам «розповідали, не розповідаючи». І, що більше, коли я думаю про це тепер, мені здається, що звернення міс Люсі того дня таки спричинило справжню зміну в нашому ставленні. Саме після того дня жарти на тему виїмок зникли і ми почали думати про справи відповідним чином. Щонайменше виїмки знову стали темою, якої уникали, але в жодному разі не таким чином, як тоді, коли ми були молодші. Цього разу її оминання не викликало зніяковіння й незручності. Це було актом тверезим і серйозним.

— Цікаво, — сказав мені Томмі, коли ми пригадували все це знову кілька років тому. — Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалась вона, сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалась в неприємності через те, що сказала нам. Ми були тоді такі егоїстичні.

— Але ти не можеш нас звинувачувати, — заперечила я. — Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам ніколи не спадало на думку, що вихователі теж бувають різні.

— Але ж ми вже були достатньо дорослі, — мовив Томмі. — В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми зовсім не думали про бідолашну міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила — пам’ятаєш?

Я відразу ж зрозуміла, що він має на увазі. Він говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. Думаючи про це тепер, я сказала б, що Томмі мав рацію. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але, як він сказав, ми ніколи не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її словом чи вчинком.

Багатьом із нас на той час уже виповнилося шістнадцять. Був осяйний сонячний ранок, і ми всі щойно вийшли на подвір’я після уроку в головному корпусі, коли я пригадала, що залишила щось у класі. Тож я повернулась на третій поверх, де й трапилась історія з міс Люсі.

У ті дні я мала одну таємну гру. Коли я опинялася сама, то завмирала і шукала певний вид — скажімо, з вікна або крізь дверний отвір на кімнату — будь-який вид, тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем — тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.

Я нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на частину двору, де сама стояла всього кілька хвилин тому. Мої друзі кудись пішли, подвір’я невпинно порожніло, тож я чекала, щоб мій трюк спрацював, коли це почула позаду звуки, схожі на випускання газу або пари різкими ривками.

Шиплячі звуки тривали секунд із десять, тоді западала пауза, тоді шипіння було чутно знову. Не те щоб я сполошилась, але оскільки поблизу, здавалось, нікого не було, то я вирішила, що краще мені піти й дослідити ситуацію.

Я рушила через сходову клітку на звук, уздовж коридору, повз кімнату, в якій щойно була, і попрямувала до кімнати 22, другої з кінця. Двері виявились частково відчиненими, і щойно я до них підійшла, шипіння почулося знову — інтенсивне по-новому. Не знаю, що я сподівалась виявити, обережно відчиняючи двері, але, побачивши міс Люсі, я неабияк здивувалася.

Кімнату 22 рідко використовували для уроків через її малий розмір, і навіть у той сонячний день у ній майже не було світла. Вихователі часом сиділи там, перевіряючи наші роботи або читаючи. Цього ранку в кімнаті було темніше, ніж зазвичай, тому що штори були майже повністю опущені. За двома зсунутими докупи столами могла сидіти група людей, але міс Люсі була сама, в задній частині кімнати. Я бачила, що на столі перед нею розкидані кілька окремих аркушів темного, лискучого паперу. Сама вона зосереджено схилилася над ними, дуже низько опустивши чоло, розклавши руки на поверхні, черкаючи гнівні лінії олівцем. Під жирними чорними лініями я бачила акуратне письмо блакитним чорнилом. Поки я дивилась, вона продовжувала штрихувати олівцем по паперу, майже так само, як ми робили ретуш на уроках мистецтва, тільки її рухи були набагато зліші, ніби вона не проти була продряпати аркуш наскрізь. Тієї ж миті я усвідомила, що це й було джерелом того дивного шуму і що темні й лискучі аркуші на столі ще зовсім недавно були сторінками, вкритими акуратним почерком.