Однак через кілька років я обговорювала цю ситуацію з Томмі. Це було невдовзі після нашої розмови біля ставка, де він уперше довірився мені і розповів про міс Люсі; тоді, коли — принаймні як я це бачу — ми почали замислюватись і задавати запитання про себе самих, і це тривало згодом протягом багатьох років. Коли я розповіла Томмі про випадок з Мадам у спальні, він запропонував дуже просте пояснення. На цей час нам уже, звичайно, було відомо те, про що я не здогадувалась раніше: що ніхто з нас ніколи не зможе мати дітей. Можливо, я якимось чином вхопила це знання, коли була молодша, повністю його не усвідомивши, і тому, слухаючи пісню, давала їй таке пояснення. Одначе бути не може, щоб мені вже було відомо це в ту мить, коли це сталося. Як я сказала, на той час, коли ми з Томмі це обговорювали, нам уже все було чітко зрозуміло. Так сталося, що жоден із нас аж надто цим фактом не переймався; насправді дехто навіть радів, що можна займатись сексом і не хвилюватись — хоча на тій стадії повноцінний секс також був від нас досить далеко. У кожному разі, коли я розповіла Томмі про те, що трапилось, він сказав:

— Можливо, Мадам — не така вже й погана людина, хоч і моторошна. Тому, коли вона побачила, як ти танцюєш, ніби пригортаєш до грудей своє немовля, вона відчула, що це вкрай трагічно, бо ти ніколи не народиш дитину. Ось чому вона почала плакати.

— Але ж Томмі, — звернула увагу я, — але звідки вона могла знати, що ця пісня якось пов’язана з народжуванням дітей? Звідки вона могла знати, що подушка, яку я тримала — це дитина? Все це діялося тільки в моїй голові.

Томмі про це подумав, а тоді напівжартівливо сказав:

— Може, Мадам уміє читати думки. Вона дивна. Може, вона має здатність зазирати людям досередини. Мене б це не здивувало.

Від цього нам стало трохи моторошно, і хоча ми й гиготіли, але більше на цю тему не розмовляли.

Касета зникла за кілька місяців після випадку з Мадам. Я не пов’язувала між собою ці дві події тоді, не маю підстав робити це і тепер. Одного вечора, перед тим, як мали вже вимкнути світло на ніч, я переглядала свою колекцію в коробці — просто щоб згаяти час перед тим, як інші повернуться з ванни. Дивно, але коли до мене дійшло, що касети більше немає, перша думка, що пронизала мене — не можна ні перед ким видавати своєї паніки. Пам’ятаю, як старанно я щось собі намугикувала, продовжуючи шукати. Я багато про це думала і досі не знаю, як усе пояснити: у цій кімнаті зі мною жили мої найближчі подруги, але я не хотіла, щоб вони знали, як я засмутилась через зникнення своєї касети.

Гадаю, ця потаємність була пов’язана з тим, наскільки важливою була для мене ця касета. Можливо, у Гейлшемі кожен мав такі маленькі секрети — особисті закамарки, повітряні замки, в яких можна було сховатись зі своїми страхами і тугою. Але сам факт того, що в нас можуть бути такі потреби, видавався нам тоді чимось неправильним — наче ми таким чином когось підводили.

Так чи інакше, остаточно впевнившись, що касета зникла, я найбуденнішим тоном запитала кожну з сусідок по спальні, чи вони її не бачили. Я ще не повністю впала в безнадію, оскільки існував шанс, що я забула її в більярдній. Згідно з моїм іншим сподіванням, хтось позичив касету і збирався повернути її вранці.

Але наступного дня касета не знайшлася, і я досі не маю уявлення, що з нею трапилось. Насправді у Гейлшемі, на мою думку, відбувалося набагато більше крадіжок, ніж ми — чи вихователі — були готові визнати. Але зараз я розповідаю про цей випадок, щоб пояснити дещо про Рут і про те, як вона зреагувала. Вам слід пам’ятати, що я втратила касету менше ніж за місяць з часу, коли в класі мистецтва Мідж почала розпитувати Рут про коробку з олівцями і я прийшла їй на допомогу. Відтоді, як я вже казала, Рут шукала нагоди, щоб зробити щось гарне для мене у відповідь, і зникнення касети стало чудовою можливістю. Можна навіть сказати, що наші стосунки нормалізувались аж тоді, коли зникла касета — за весь час, починаючи від дощового ранку, коли під дашком головного корпусу я згадала при ній про реєстр Розпродажів.

Того вечора, коли я зауважила, що касета зникла, я розпитала про неї кожного, зокрема, звісно, й Рут. Пригадуючи про це тепер, я розумію, наскільки достеменно вона вловила, що означала для мене втрата тієї касети, і в той же час — як важливо було не піднімати навколо цього галасу. На моє запитання того вечора вона відповіла, спантеличено знизавши плечима, і продовжила займатись своїми справами. Але наступного ранку, повертаючись із ванни, я почула, як вона буденним тоном, яким говорять про неважливі речі, запитувала Ханну, чи та точно не бачила моєї касети.

Десь за два тижні, коли я вже примирилася із тим, що насправді втратила касету, вона знайшла мене під час ланчу. То був один із перших по-справжньому приємних весняних днів, я сиділа на траві і розмовляла з кількома старшими дівчатами. Коли Рут підійшла і запитала, чи не хотіла б я трохи пройтися, було очевидно, що вона має на думці щось особливе. Тож я залишила співрозмовниць і рушила слідом за нею до краю Північного спортивного поля. Далі ми піднялись на північний пагорб і зупинились перед дерев’яною огорожею, звідки поглянули додолу, на зелену площину, розцятковану групами учнів. На вершині пагорба дув сильний вітер, і, пам’ятаю, мене це неабияк здивувало, тому що сидячи на траві, я цього не помічала. Ми стояли, деякий час дивлячись додолу, а тоді Рут простягнула мені невелику торбинку. Коли я її взяла, то зрозуміла, що всередині — касета, і в мене пришвидшилось серцебиття. Але Рут негайно мовила:

— Кеті, це не твоя. Не та, яку ти загубила. Я намагалась її знайти, але вона справді зникла.

— Ага, — сказала я. — Потрапила до Норфолка.

Ми обидві засміялись. Тоді, розчарована, я вийняла касету з торбинки. Не впевнена, що розчарування не відобразилось на моєму обличчі, коли я розглядала її.

Я тримала в руках щось під назвою «Двадцять класичних танцювальних мелодій». Коли згодом я це послухала, то виявила, що це оркестрова музика для бальних танців. Звичайно, у мить, коли Рут дала мені цю касету, я не знала, що на ній записано, зате точно знала: це і близько не Джуді Бріджвотер. І тут же я усвідомила, що Рут на цих тонкощах не розумілась — для неї, що нічогісінько в музиці не тямила, ця касета цілком здатна була замінити ту, яку я втратила. І несподівано розчарування згасло, поступившись натомість відчуттю справжнього щастя. В Гейлшемі не заведено обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:

— Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.

І я відповіла — мовляв, атож, мені дуже подобається.

Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.

Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності — ті, про які я вам щойно розповідала — зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі — у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, — але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.

Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань — якщо не вголос, то принаймні всередині себе.