Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість — не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.

Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора — у типовий для себе спосіб — вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.

Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього — а я і далі пильно за нею спостерігала — вона зібралась, усміхнулась і мовила:

— Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.

Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?

Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.

Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом — зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.

Нам було по п’ятнадцять — тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.

Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.

Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.

— Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, — казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний — вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.

— Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.

Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.

— Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід.

Ми чекали, а вона і далі мовчки на нас дивилася. Згодом деякі з нас казали, що їм здалось, ніби вона зараз добряче нам вичитає; інші — що вона збирається оголосити нове правило гри в раундерс. Але ще до того, як вона промовила знову, я точно знала, що йдеться про важливіші речі.

— Хлопці, пробачте, що я вас підслухала. Але ви сиділи зовсім близько, тому я нічого не могла з цим зробити. Пітере, чому б тобі не розповісти всім іншим, про що ти щойно казав Ґордонові?

Пітер Дж. мав збентежений вигляд, і я бачила, що він збирається зобразити свою скривджену і невинну міну. Але міс Люсі повторила, і цього разу набагато м’якше:

— Ну ж бо, Пітере. Будь ласка, розкажи іншим, про що ти щойно казав.

Пітер знизав плечима.

— Ми розмовляли про те, що було б, якби ми стали акторами. Яким життям ми тоді жили б.

— Так, — мовила міс Люсі, — і ти казав Ґордонові, що поїхав би до Америки, щоб отримати найбільші шанси.

Пітер Дж. знову знизав плечима і тихо пробурмотів:

— Так, міс Люсі.

Але тепер міс Люсі водила поглядом по нас усіх.

— Я знаю, що ви не мали на думці нічого поганого. Але навколо ведеться надто багато таких розмов. Я чую їх на кожному кроці, і цьому дозволено продовжуватись, а це неправильно, — я помітила, що з ринви скрапує дедалі більше крапель, що падали просто їй на плече, але вона не зважала на це. — Якщо ніхто інший не хоче з вами про це говорити, — продовжила вона, — тоді говоритиму я. Проблема, як я її бачу, в тому, що вам розповідали, не розповідаючи. Вам розповідали, але ніхто з вас так і не зрозумів насправді, і я насмілюсь заявити, що дехто цілком добре почувається в цій ситуації. Але не я. Якщо ви бажаєте мати гідні життя, то вам слід знати і знати по-справжньому. Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто з вас не стане кінозіркою. І ніхто з вас не працюватиме в супермаркеті — я чула, хтось планував таке кілька днів тому. Ваші життя вже визначені наперед. Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, ви почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено. Ви не такі, як актори, яких ви бачите на відео, ви навіть не такі, як я. Ви з’явились у цей світ із конкретною метою, і майбутнє кожного з вас визначене. Тож краще не кажіть більше таких речей. Невдовзі ви покинете Гейлшем, а там настане й день, коли ви почнете готуватись до першої виїмки. Вам слід це пам’ятати. Якщо бажаєте мати гідні життя, то мусите знати, ким ви є і що на вас чекає в майбутньому, на кожного з вас.

Далі вона замовкла, але я мала враження, що вона і далі говорила подумки, тому що впродовж певного часу її погляд блукав нашими обличчями — так, ніби вона далі до нас зверталась. Коли вона відвернулась знову і поглянула на спортивне поле, всі ми відчули неабияке полегшення.

— Тепер уже не так і погано, — мовила вона, хоча дощ не послаблювався. — Вийдімо назовні. Може, й сонце визирне незабаром.

Мені здається, це було все, що вона сказала. Коли кілька років тому я обговорювала це з Рут у даверському центрі, вона стверджувала, начебто міс Люсі сказала нам набагато більше: мовляв, вона пояснила, що перед виїмками ми всі спершу деякий час будемо опікунами, пояснила звичний порядок виїмок, про центри відновлення і так далі — але я цілковито певна, що цього не було. Може, вона мала такий намір, коли почала говорити. Але я припускаю, що коли вона почала і побачила перед собою розгублені, стривожені обличчя, то усвідомила, що повністю виконати замислене неможливо.