Точніше, на лавці сиділа Рут, тимчасом як Томмі стояв, спершись ногою на заіржавіле бильце, і, розмовляючи, робив щось на подобу вправи на розтягнення м’язів. Не схоже було, наче вони ведуть якусь серйозну розмову, тож я, не вагаючись, наблизилась. Мабуть, я повинна була вловити щось у їхньому привітанні, але нічого очевидного я не відчула. Мені нестерпно хотілось розповісти їм якусь плітку про одного з новачків, тож упродовж певного часу базікала тільки я, поки вони кивали і задавали дивні запитання. Я не відразу зрозуміла, що було щось не так, і навіть тоді, зробивши паузу, я запитала радше жартівливо:

— Я тут щось перервала?

— Томмі розповідав мені про свою велику теорію, — відповіла Рут. — Каже, що тобі він уже про неї казав. Сто років тому. І ось нарешті він змилостивився і вирішив поділитися зі мною також.

Томмі зітхнув і от-от збирався щось сказати, але Рут знущально прошепотіла:

— Велика галерейна теорія Томмі!

Вони обоє дивились на мене так, ніби це я тепер за все відповідальна і від мене залежить, що трапиться далі.

— Теорія непогана, — сказала я. — Можливо, вона й правдива, не знаю. Як ти думаєш, Рут?

— Мені довелося просто-таки витягати її з цього Солодкого Хлопчика. Він дуже не хотів мені довіритись, правда, пряничку? Я допитувалась і допитувалась, тож врешті він пояснив, що саме стоїть за всім цим його мистецтвом.

— Я малюю не тільки заради цього, — похнюплено мовив Томмі. Його стопа далі спиралась на бильце, і він розтягував ногу. — Я просто мав на увазі, що якщо я правий щодо Галереї, то я завжди зможу спробувати і подати туди своїх тварин…

— Томмі, сонечко, не роби з себе дурника перед нашою подругою. Можеш бути дурником переді мною, це нормально. Але тільки не перед нашою дорогою Кеті.

— Не розумію, з чого тут аж так сміятися, — сказав Томмі. — Ця теорія така ж правдоподібна, як і всі інші.

— Смішна не теорія, пряничку. Люди цілком можуть повестися на твою теорію. Але уявлення, що тобі вдасться все викрутити, якщо покажеш Мадам своїх звіряток… — Рут усміхнулась і похитала головою.

Томмі нічого не сказав і далі погойдувався. Я хотіла прийти йому на допомогу і намагалась вигадати, що саме сказати, щоб і він відчув себе краще, і Рут не розсердилася дужче. Але саме тоді Рут і промовила ті слова. Вони й тоді прозвучали досить болісно, але того дня на подвір’ї церкви я не мала уявлення, як далеко в майбутнє відіб’ються відголоски цих слів. Вона сказала:

— І не тільки я, сонечко. Кеті також вважає, що твої тварини — така сміхота.

Моїм першим поривом було це заперечити, потім — розреготатись. Але Рут говорила страшенно владно, а ми троє досить добре одне одного знали, щоб не сумніватись, що за її словами щось стоїть. Тож я мовчала, подумки намагаючись гарячково знайти розгадку, і ось, охоплена холодним жахом, я її відшукала: вона крилась у тому вечорі в моїй кімнаті, проведеному над горнятками чаю.

Рут сказала:

— Поки люди вважають, що ти малюєш тих істоток заради жарту, все гаразд. Але не видавай, що ти ставишся до них всерйоз. Я тебе прошу.

Томмі припинив погойдуватись і дивився на мене запитально. Раптом він знову став схожим на малу дитину, відкриту й беззахисну, і я помітила, як у глибині його очей збирається щось темне і неспокійне.

— Слухай, Томмі, ти повинен зрозуміти, — продовжила Рут. — Якщо ми з Кеті з тебе добряче пореготали, це нічого. Це ж просто ми. Але, будь ласка, давай не будемо виставляти тебе на посміх перед усіма іншими.

Я знову і знову прокручувала згодом ці миті. Я повинна була щось сказати. Повинна була заперечити, хоча Томмі, мабуть, мені б не повірив. Пояснити все якомога достовірніше було б складно. Але я повинна була бодай щось вдіяти. Треба було заперечити Рут, сказати, що вона все перекручує, що навіть якщо я сміялась, я не робила це так, як вона намагається подати. Я могла навіть підійти до Томмі і обійняти його, просто перед Рут. Ця ідея прийшла мені багато років по тому, і, мабуть, вона не була найкращим виходом, зважаючи на мій характер і на стосунки нашої трійці. Але, можливо, тільки такий жест якось би вплинув там, де слова заганяли нас дедалі глибше.

Але я нічого не зробила і не сказала. Частково, мабуть, тому, що я була збита з ніг Рутиним підступом. Пам’ятаю, яка втома накотила на мене, безпомічність перед усією цією плутаниною. Ніби отримати задачу з математики, коли ти розумово знесилений, і хоча й знаєш про якесь вигадливе розв’язання, але не здатен знайти сили навіть на те, щоб спробувати. Щось всередині мене просто здалось. Голос нашіптував: «Гаразд, нехай думає найгірше. Нехай собі думає, нехай думає». І я, мабуть, дивилась на нього з цілковитою покірністю, з обличчям, яке промовляло: «Так, це правда, чого ти очікував?». І навіть тепер — свіже, ніби щойно — пригадую обличчя Томмі: злість поступається мало не здивуванню, ніби я — рідкісний метелик, якого він зауважив на огорожі.

Не те щоб мені здалося, що я розплачусь або розпсихуюсь, чи щось таке. Але я вирішила просто розвернутися і піти. Щойно пізніше того дня я усвідомила, що це було страшною помилкою. Але в ту мить я найбільше боялася, що хтось із них піде геть, а я залишусь наодинці з іншим. Не знаю, чому, але неможливим видавалося, що піти можуть двоє, тому я вирішила, що геть піду я. Тож я розвернулась і рушила туди, звідки прийшла, повз надмогильні камені, до низьких дерев’яних воріт, і протягом кількох хвилин я відчувала навіть якусь подобу тріумфу. Нарешті вони залишились у товаристві одне одного, страждати від долі, на яку повністю заслуговують.

Як я вже казала, тільки за тривалий час — навіть за досить тривалий після того, як я покинула Котеджі — мені вдалось усвідомити, якою визначною стала наша зустріч на церковному подвір’ї. Тоді я дуже засмутилась, це так. Але не вірила, що ситуація відрізняється від усіх непорозумінь, які між нами траплялись. До мене не доходило, що наші життя, дотепер так тісно сплетені, можуть розплутатись і роз’єднатися з такого приводу.

Але річ, мабуть, у тому, що на той час потужні сили розтягували нас в різні боки, і потрібен був привід, щоб завершити це завдання. Якби ми зрозуміли це ще тоді — хто знає? — можливо, ми міцніше тримались би одне за одного.

Почнімо з того, що дедалі більше учнів від’їздило геть, аби стати опікунами, і серед нашої компанії гейлшемців дедалі відчутнішим ставало відчуття, що рушити в цьому напрямку — цілком природно. Ми ще не закінчили роботу над есеями, але всім добре було відомо, що насправді їх можна не доробляти, якщо ми вирішимо розпочати підготовку. В перші дні нашого перебування в Котеджах ми навіть подумати не могли б про те, щоб не закінчити есеїв. Але що віддаленішими ставали спогади про Гейлшем, то менш важливими видавались нам есеї. Я мала відчуття — і, можливо, воно цілком справедливе, — що якщо наша віра у важливість есеїв розвіється, зійдуть нанівець і ті зв’язки, що тримали нас, учнів Гейлшема, разом. Ось чому я деякий час намагалась підтримувати власний ентузіазм щодо читання й нотаток. Але оскільки не існувало жодних підстав сподіватися, що ми будь-коли побачимо знову наших вихователів, а стільки студентів продовжувало виїздити, невдовзі ця справа почала здаватися марною.

Так чи інакше, після розмови на церковному подвір’ї я намагалась зробити все, щоб залагодити прикрість. Я поводилась і з Томмі, і з Рут так, ніби нічого особливого не трапилось, і вони робили так само. Але тепер у повітрі постійно щось відчувалося — і не лише між мною і ними. Хоча вони і далі подавали себе як пару — наприклад, і далі вдавались до постукування по руці, коли розлучались, — я досить добре їх знала, щоб бачити, що вони дуже віддалились.

Звичайно, я погано почувалася, особливо прикро було через тварин Томмі. Але підійти до нього, щоб попросити вибачення і пояснити, що насправді трапилось, уже не було таким простим завданням. Кілька років тому, та навіть на півроку раніше, все могло б спрацювати у такий спосіб. Ми з Томмі поговорили б про це і все вирішили. Але чомусь того другого літа все змінилось. Можливо, через мої стосунки з Ленні, не знаю. У кожному разі, поговорити з Томмі вже не було так просто. Зовні все начебто було так само, як раніше, але ми ніколи не згадували про тварин чи про те, що сталося на церковному подвір’ї.