— Томмі, ти не повинен, для цього немає жодних підстав. Вони дуже гарні. Дуже, дуже гарні. Насправді якщо ти через це тут ховаєшся, то це по-дурному.

Він нічого не відповів, але на його обличчі проступила усмішка, наче він пригадав якийсь жарт — але я знала, як ощасливила його. Здається, після цього ми вже майже не говорили. Він, здається, взув ґумаки, і ми обоє вийшли з пташника. Як я вже казала, то був єдиний випадок, коли ми з Томмі тієї весни безпосередньо торкнулись його теорії.

Надійшло літо — рівно рік, відколи ми переїхали. В міні-бусі прибула група нових учнів, але ніхто з них не походив із Гейлшема. Це в певному сенсі було полегшенням: думаю, ми всі тривожились, що нова порція гейлшемських учнів може все ускладнити. Але в моєму випадку те, що гейлшемці не з’явилися, тільки поглибило відчуття, що Гейлшем залишився далеко в минулому і що узи, які пов’язували нашу компанію, дедалі більше зношувались. І не тільки тому, що Ханна, наприклад, вічно повторювала, як вона хоче взяти приклад з Едіс і вирушити на підготовку; і не тому, що Лора знайшла хлопця не з Гейлшема — обидві тепер начебто й не мали з нами нічого спільного.

А ще — ця манера Рут вдавати, що вона геть усе забула про Гейлшем. Атож, ішлося про дрібниці, однак вона мене дратувала цим дедалі більше. Наприклад, був випадок, коли ми сиділи навколо кухонного столу після довгого сніданку: Рут, я і ще кілька ветеранів.

Один із ветеранів якраз розповідав про те, що якщо їсти сир на ніч, сон буде страшенно неспокійним. Я обернулася до Рут і сказала щось типу: «Пам’ятаєш, нам це постійно казала міс Джеральдін?». Це було просто буденне зауваження, і все, що вимагалось від Рут — це усміхнутись або кивнути. Але вона натомість дивилася на мене з байдужістю — ніби не мала найменшого уявлення, про що це я кажу. І тільки коли я мовила ветеранам, щоб пояснити: «Одна з наших виховательок», як Рут, насупившись, кивнула — мовляв, щойно зараз вона пригадала.

Того разу я це допустила. Але іншого — не змогла. Того вечора ми сиділи під перехнябленим навісом автобусної зупинки. Я розізлилась, тому що одна річ — грати в цю гру перед ветеранами, а зовсім інша — робити так, коли нас тільки двоє і ми ведемо серйозну розмову. Я мимохідь згадала, що скорочена стежка до ставка крізь грядку ревеню виходила за межі території. Коли вона зробила збентежений вираз обличчя, я покинула тему, на яку говорила, і сказала:

— Рут, ти не могла цього забути. Тому не треба мені це влаштовувати.

Можливо, якби я так різко її не смикнула, можливо, якби я просто пожартувала з цього і говорила б далі, вона сама побачила б, як абсурдно вона поводилася, і засміялась би. Але через те, що я на неї гиркнула, Рут вп’ялась у мене поглядом і мовила:

— А яка різниця? Яким боком тут узагалі ця твоя грядка ревеню? Просто кажи те, що казала.

Насувався вечір, літні барви густішали, а під старим навісом було вогко і пахло пліснявою після недавньої зливи. Тож я не заходилась пояснювати їй, чому саме це було так важливо. І хоча я просто облишила цю тему і продовжила нашу розмову, атмосфера стала прохолодною і навряд чи могла посприяти порозумінню в складній дискусії.

Але щоб пояснити, про що ми розмовляли того вечора, мені доведеться зробити невеликий відступ. Насправді доведеться повернутись на кілька тижнів назад, на початок літа. У мене тривали стосунки з одним із ветеранів, хлопцем на ім’я Ленні, які, щиро кажучи, трималися в основному на сексі. Але потім він несподівано вирішив податись на підготовку і поїхав. Це мене трохи вибило з рівноваги, а Рут поводилась просто чудово: наглядала за мною без зайвої метушні, завжди готова була підбадьорити, коли я видавалась понурою. Вона робила мені маленькі послуги: готувала сандвічі або прибирала замість мене, коли за розкладом була моя черга.

Десь тижні за два після того, як Ленні поїхав, ми вдвох уже після опівночі сиділи в моїй кімнатці на піддашші і базікали над нашими горнятками чаю, і Рут страшенно мене смішила з приводу Ленні. Він не був аж таким поганим хлопцем, але коли я почала розповідати Рут про деякі його інтимні особливості, почало видаватись, наче все, з ним пов’язане, було неймовірно смішним, тож ми реготали і реготали. А потім Рут почала перебирати пальцями касети, поскладані невеликими стосами вздовж плінтуса. Вона робила це механічно, одночасно сміючись, але згодом мене не покидала підозра, що насправді це було невипадково. Можливо, вона її зауважила кілька днів тому, навіть, може, перевірила, щоб мати певність, а потім почала чекати вдалої миті, щоб її «знайти». Багато років по тому я м’яко натякнула Рут на свій здогад, але вона, здавалось, не розуміла, про що я кажу, отож я цілком можу помилятись. Отак ми реготали і реготали, щойно я пригадувала ще якусь деталь про бідолашного Ленні, а тоді раптово наче затичку якусь прорвало. Рут боком лежала посеред мого килимка, дивлячись на боки касет у приглушеному світлі, і тут касета Джуді Бріджвотер опинилась у неї в руках. Мені здалося, що минула ціла вічність, перш ніж вона сказала:

— І як довго вона в тебе?

Я відповіла їй таким нейтральним тоном, на який тільки була спроможна — розповіла, що ми з Томмі натрапили на касету того дня, коли вона пішла з ветеранами. Вона продовжувала розглядати касету, а тоді мовила:

— Отож її знайшов для тебе Томмі.

— Ні. Я її знайшла. Я побачила її перша.

— Але ніхто з вас не розповів мені про це, — і вона пересмикнула плечима. — Принаймні якщо ти розповідала, то я цього не чула.

— Історія про Норфолк виявилась правдивою, — мовила я. — Наша вигадка про те, що це загублений куточок Англії.

Мене пронизало побоювання, що Рут вдасть, начебто не розуміє цього посилання, але вона замислено кивнула.

— Треба було мені тоді це пригадати, — сказала вона. — Я могла б знайти там свій червоний шарф.

Ми обидві засміялись, і незручне відчуття начебто проминуло. Але щось у жесті Рут, коли вона поклала касету назад, більше її не обговорюючи, змусило мене подумати, що ситуація ще себе не вичерпала.

Не знаю, чи перебіг нашої розмови контролювала Рут, під’юджена своїм відкриттям, чи ми й так рухались у цьому напрямку, і тільки згодом Рут усвідомила, що може використати її певним чином. Ми знову повернулись до обговорення Ленні, зокрема — його сексуальних особливостей, і реготали знову і знову. Думаю, я почувала таке полегшення, що вона нарешті побачила касету і що не затіяла з цього приводу страшної сцени, що, мабуть, поводилась не так обережно, як мусила. Оскільки невдовзі ми перейшли з висміювання Ленні до висміювання Томмі. Спершу все видавалось доволі собі невинним — начебто ми робимо це з теплими почуттями до нього. Але ще мить — і ми вже реготали над його тваринами.

Як я вже сказала, я ніколи не мала певності, чи Рут свідомо підвела нас до цього. Якщо чесно, то я навіть не можу з певністю ствердити, що це саме вона перша згадала про тварин. А коли вже ми про це завелись, то я реготала не менше, ніж вона — над тим, що котрась із тварин була в кальсонах, а друга скидалась на розчавленого їжака. Гадаю, я мусила б ствердити, що тварини були дуже гарні, що Томмі багато попрацював над ними, щоб такого досягнути. Але я цього не зробила. Частково це сталось через касету. А ще, можливо, тому, якщо вже бути цілком щирою, що мені було приємно усвідомлювати: Рут не сприймає тварин і все, з ними пов’язане, всерйоз. Думаю, коли ми нарешті розпрощались на ніч, то почувались такими близькими, якими ніколи ще не були. Вона торкнулась моєї щоки і мовила:

— Так добре, що ти завжди намагаєшся дивитись на речі позитивно, Кеті.

Отож я зовсім не була готова до того, що трапилось за кілька днів на церковному подвір’ї. Того літа Рут виявила за кілометр від Котеджів гарну стару церкву, позаду якої виявилась невпорядкована площа з давніми надмогильними каменями, схиленими у траву. Все там було запущене, але натомість панувало вмиротворення, тож Рут часто ходила туди читати — біля віддаленої огорожі, на лавці під великою вербою. Спершу мені не дуже подобалась ця її звичка, тому що я пригадувала, як попереднього літа ми сиділи колом на траві на території Котеджів. І все ж таки, якщо я йшла одним зі своїх прогулянкових маршрутів і знала, що Рут, найімовірніше, на своєму місці, то вже невдовзі я проходила під низькими дерев’яними воротами і йшла зарослою стежкою до могильних каменів. Того дня повітря було тепле й нерухоме, я ступала, охоплена замріяністю, читаючи імена на каменях, коли побачила на лавці під вербою не лише Рут, але й Томмі.