— Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

— Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.

А тоді, звісно, я її знайшла. Переглядала ряди касетних коробок, думала про щось зовсім інше і раптом побачила її, доторкнулась до неї — вона була точнісінько така ж, як багато років тому: Джуді, її сигарета, кокетливий погляд у бік бармена, розмиті пальми за її спиною.

Я навіть не зойкнула — як робила, коли натрапляла на якусь цікаву річ. Я нерухомо стояла, дивлячись на пластикову коробку, не впевнена у власних емоціях. Касета була досконалим виправданням для наших веселощів, а тепер, коли я знайшла її, ми повинні були зупинитись. Можливо, тому, на власне здивування, я спершу зберігала мовчанку і навіть думала про те, щоб удати, ніби не помітила касети. Тепер, коли я бачила її перед собою, мені вбачалось у ній щось незрозуміле й ніякове, щось таке, що залишилось позаду, в дитинстві. Я таки почала перебирати інші касети і дозволила, щоб на цю впала її сусідка. Але на мене дивився її краєчок, тож врешті-решт я гукнула Томмі.

— Це вона? — він мав невдавано скептичний вигляд. Можливо, тому, що я поводилась надто тихо. Я вийняла її і тримала обома руками. А тоді раптом відчула величезну насолоду — і щось набагато складніше, що погрожувало змусити мене розридатись. Але я втримала емоції і просто смикнула Томмі за руку.

— Так, це вона, — сказала я і нарешті захоплено усміхнулась. — Ти можеш у це повірити? Ми її таки знайшли!

— Думаєш, це може бути та сама касета? Справжня? Та, яку ти загубила?

Я вертіла її в руках, розглядаючи, і виявила, що пам’ятаю всі дизайнерські деталі на обкладинці, назви пісень, геть усе.

— Цілком може бути, — сказала я. — Але мушу тобі сказати, Томмі, що таких касет можуть валятись тут тисячі.

Тоді настала моя черга зауважити, що Томмі має не надто тріумфальний вигляд.

— Томмі, ти щось не дуже за мене радий, — сказала я, хоча й неприховано жартівливим тоном.

— Я дуже радий за тебе, Кет. Просто… ну, я хотів би сам її знайти.

Тоді він засміявся і продовжив:

— Тоді, коли ти її загубила, я часто уявляв, як би це було, якби я знайшов її і приніс тобі. Що б ти сказала, яке б у тебе було обличчя.

Його голос здавався ще м’якшим, ніж зазвичай, і він не зводив погляду з пластикової коробки в моїй руці. І я раптом дуже чітко усвідомила той факт, що ми з ним — єдині люди в цій крамниці, якщо не зважати на старого чувака за прилавком, поглинутого якоюсь роботою з документами. Ми стояли на підвищенні, у віддаленому кінці крамниці, де було темніше й усамітненіше. Здавалось, стариган просто не хотів думати про речі в цій частині і подумки відгородився від них. Упродовж кількох секунд Томмі стояв, ніби охоплений трансом, і, мабуть, програвав у голові одну з фантазій про те, як повертає мені втрачену касету. Тоді раптом він вихопив коробку в мене з руки.

— Ну принаймні я можу для тебе її купити, — сказав він, вишкірившись, і, перш ніж я встигла його зупинити, рушив до прилавка.

Я і далі нипала у віддаленій частині крамниці, поки старий шукав касету до моєї коробки. Я досі відчувала болісний жаль, що ми так швидко її знайшли, і вже пізніше, коли ми повернулись до Котеджів і я опинилася сама у своїй кімнаті, я нарешті змогла поцінувати те, що касета знову в мене і що я можу слухати ту пісню. Навіть тоді йшлося здебільшого про відчуття ностальгії, а сьогодні, коли я виймаю касету і дивлюся на неї, вона пригадує мені той день у Норфолку не менше, ніж гейлшемські часи.

Коли ми вийшли з крамниці, я намагалася знову повернути собі безтурботний і навіть пустотливий настрій, у якому ми перебували спочатку. Я спробувала пожартувати, але Томмі був занурений у власні думки і не відповідав.

Ми рушили під гору і побачили — за якихось сто метрів над нами — оглядовий майданчик із лавками над самим урвищем, з видом на море. Це місце могло чудово підійти для літнього пікніка звичайної родини. Незважаючи на крижаний вітер, ми рухалися туди, але на півдорозі Томмі сповільнив ходу і мовив:

— Кріссі й Родні по-справжньому одержимі цією ідеєю. Про людей, чиї виїмки яких відкладають, якщо вони закохані. Вони переконані, що нам про це геть усе відомо, але ж у Гейлшемі ніхто нічого про це не казав. Принаймні мені ніколи не доводилось нічого такого чути, а тобі, Кет? Ні, це просто якась тема, що недавно виникла серед ветеранів. А такі як Рут тільки розігрівають ажіотаж.

Я уважно придивилась до нього, але так і не могла зрозуміти, чи він говорить із пустотливою ніжністю, чи з відразою. Але я бачила, що він має на думці щось інше, щось не пов’язане з Рут, тож я нічого не казала і просто чекала. Врешті він зупинився і почав копати ногою зім’яту паперову скляночку.

— Насправді, Кет, — мовив він, — я про це вже деякий час думаю. Не сумніваюсь, що ми праві, до того ж у Гейлшемі ніколи про таке не йшлося. Але тоді чимало речей не сходилось. Тож я подумав: якщо це правда, якщо ця чутка правдива, то вона багато чого може пояснити. Всі ті речі, яких ми не розуміли.

— Про що це ти? Які речі, наприклад?

— Наприклад, Галерея, — Томмі стишив свій голос, і я підступила ближче — наче ми знову в Гейлшемі, розмовляємо в черзі на обід або біля ставка. — Ми так ніколи і не довідались, навіщо була потрібна Галерея. Чому Мадам забирала наші найкращі роботи. Але тепер мені це відомо, здається. Кет, пам’ятаєш той період, коли всі сперечалися через жетони? Чи повинні отримувати жетони ті, чиї роботи забирає Мадам? І Рой Д. пішов до міс Емілі, щоб про це поговорити? Міс Емілі сказала тоді дещо таке, що змусило мене постійно про це міркувати.