* * *
Виступ Тіля перед комітетом тривав украй коротко. Уже за кілька хвилин подвійні двері презентаційної, на яку тимчасово перетворили парадну залу, розлетілися від удару, випускаючи Тіля з його папірцями і записками, що, зіжмакані, стирчали в нього з кишень. Деякі випурхнули звідти й розчарованим слідом осіли на підлогу. Персефона спершу кинулася збирати розкидане, та не встигала за професором, тож лишила їх лежати й поспішила по сходах за Тілем, з вуст якого, мов пісок, сипалися тепер пусті прокльони. Та перш ніж вона встигла піднятися, двері його кімнати гнівно грюкнули, й вона зупинилася на півдорозі. Не усвідомлюючи, що це щойно відбулося, вона опустилася на сходинку й почала безцільно перебирати записи, затиснуті доти в руці. Комітет відхилив пропозицію, їх узагалі майже не слухали, навіть не поглянули на мапи, на результати досліджень, бодай на щось із їхніх доказів. Не встиг Тіль і рота розкрити, щоб почати свою промову з притчі, а відтак навести переконливий приклад, як його перебив голова. Війна. Завжди ця війна. Зараз нема часу копати нічого, крім траншей. Рішення ухвалили ще перед тим, як вони зайшли до зали. Кошти дістануться фізикам, хімікам, отруйникам, підпалювачам, та в жодному разі не копачам могил, принаймні не тим, які ці могили розкопують. Хіба що, може, тим, хто запропонує ефективніший спосіб закопувати трупи. Мерців можна було б поховати і в королівській могилі, якщо її попередньо спустошити. Персефона лише зараз опам’яталася, сидячи на сходах і вислуховуючи Тіля, який, і досі лаючись, двома руками згрібав до валізи вміст кімнатного міні-бару. Перед тим, як надати їм слово, голова представив нових членів комітету, які прибули лише вранці. У такому складі, сказав він, комісія оцінюватиме кожен виступ. Тільки тоді Персефона помітила те, що мала б завважити набагато раніше. Державна секретарка Міністерства сільського господарства, нове обличчя комітету, з волоссям, пофарбованим у пшеничний колір, хоч воно вже давно було сиве, зі знайомим їй цинічним поглядом і притлумленою зловтіхою у посмішці. Її мати. «Вітаю. Як твої справи, добре? Я й не знала, що ви вже подорожуєте кудись удвох. Я розповіла б тобі про свою участь у комісії, та ти ж зі мною не контактуєш. Утім пусте. Починайте. Я в передчутті».
Персефона не змогла здобутися більше на жодне слово, Тіль натомість спіткнувся вже на початку своїх роз’яснень. До того ж йому здалося, що за довгим комітетським столом у широкому ряду стільців, що тонув у темноті проти яскравого світла люстр, яке било йому в очі, сидять тіні. І ці тіні його знають. І ці тіні дивляться на нього з упевненістю, яка похитнула його, Тілеву, певність себе. Члени комісії не приділяли йому жодної уваги: вони гортали свої документи або читали газету, голова перешіптувався з матір’ю Персефони, лише чорна тінь за їхніми спинами свердлила його поглядом. Тіль пролопотав привітання, і щойно він після кількох невдалих спроб віднайшов шлях до свого головного концепту, його попросили помовчати. «На жаль, на цьому доведеться завершити, — урвав його незграбний мовленнєвий потік голова комісії. — Перш ніж ви продовжите: ми не можемо надати вам фінансування».
Голова замовк, аж тут підвелася мати Персефони і з перебільшеною солідністю оглянула комітет. «Пропоную зробити невеличку паузу». Її пропозиція пролунала, мов наказ. На її губах, мов на губах залізної статуї, застигла усмішка, якої не відрізнити від усмішки непідробної радості. Та переполохана донька вже знала, що означають ці блискучі вишкірені зуби. Приязну впевненість жінки, яка ніколи не сумнівається в своїх рішеннях. «Мене замучила спрага, до того ж я хочу переговорити з донькою». Звернувшись до занімілої дівчини, вона повела далі: «Зустрінемося на барі, скажімо, хвилин за десять».
Чекати згоди не було потреби. Щойно вона договорила, усе зібрання за винятком Персефони слухняно заворушилося. Дівчина почервоніла, забувши про Тіля, забувши про решту чоловіків перед нею. Як завжди, коли мати говорила з нею і водночас мовби повз неї, вона почувалася заскоченою, засудженою і покараною, хоч у буквальному сенсі з нею цього й не відбувалося. Тим часом матір Персефони покинула залу через бічні двері за рядом сидінь, перетворившись на тінь, щойно вийшла з-під освітлення, на зелену тінь.
Високі вікна були позачинювані, шибки не пропускали сонячного світла. Тіль вибіг із зали, починаючи розуміти, що до чого, Персефона, зашпортуючись і підбираючи розкидані аркуші, — за ним.
* * *
Вона звелася зі сходів на рівні й знову прислухалася до кімнати Тіля. За дверима було тихо. Урешті вона подалася зустрітися з матір’ю, хоч і не знала, що їй скаже чи що від неї почує. У барі, знову тісними групками за професійними інтересами, купчилися науковці; вони не говорили між собою. Деякі ще раз проходилися по текстах доповідей, інші прикипіли до своїх сигар або віскі. Усі тремтіли, тут завжди усі тремтіли. Трусило так, немовби мурована садиба потрапила в зону слабкого землетрусу. У Персефони також дрижали руки, проте з інших причин. Почасти від люті, почасти від непевності й боязкості. Що їй збирається висловити мати. Ця жінка ніколи не говорить із нею просто аби поговорити. Постійно вишукує у кожному реченні доньки прихований сенс, якийсь нюанс у інтонації, який її викриє. У палаті вона мала нагоду для розмови і не використала її, а тепер, після презентації, раптом виявила бажання побалакати. У Персефони були всі підстави для занепокоєння. Вона була свідома того несхвалення, з яким її мати дивилася на стосунки з Тілем, та не зачіпала з нею цієї теми, відколи та підвезла її до квартири доктора в градову ніч. Того разу матір нагримала на неї, це була майже істерика. Персефона не хотіла чути це знов. Застереження й страхи її матері, її на позір добросерді поради були дівчині осоружні, тож мати, схоже, второпала, що слова її більше не діють, і обрала інший, безсловесний шлях.
Цього разу ніхто на Персефону не озирався. Замість сукні вона вдяглася в брюки і піджак. Її костюм був сірий — на противагу материному світло-зеленому. Жінка відпила вина з келиха, на якому лишився соковитий відбиток її помади, мов закарбований цілунок. Тільки коли Персефона присіла біля неї, вона відволіклася від захопленої бесіди з молодим чоловіком на барі. Подякувавши за відмінне обслуговування, вона вихилила свій напій, закинувши голову назад, і поплескала бармена по руці. Відтак розвернулася до доньки. У приміщенні немовби стало тихіше. Усі звуки, навіть бадьорий спів пташок, дроздів і горобчиків, що повсідалися у вітті біля будинку, ввічливо приглушив голоси. Перфесона опустила очі додолу.
* * *
Кінець вересня забрав із собою рештки літнього тепла. Спека, від якої місто потерпало напередодні, захлинулася в сильних зливах. Одна гроза за іншою проносилися над дахами, і коли вона тарабанила по них, люди пригадували бомбардування, а в блискавці вбачали вогні літаків. Вітер завивав, немов ротори. Цими ночами ніхто не склепив повік, до того ж газети повідомляли про пересунення фронту, про число загиблих, але передовсім про перемоги. Громадян не втомлювалися запевняти, що місту нема чого боятися повітряних нападів. Більше ніколи! Оборону не подолати. Натомість лише того тижня перед ратушею стався великий вибух. А два тижні тому на цьому ж місці лінчували групу чужинців, поліція все бачила й трималася на поважній відстані, піклуючись лише про те, щоб ніхто не підходив до сходів. Народний гнів. Люди різних віросповідань залишали місто цілими групами. Повз Тіля до виїзду з міста попростував один такий конвой. Цим утікачам тут не місце. Цього ранку була стрілянина. Тіль обійшов барикади й простежив очима за катафалком. Той рухався з міста на південь. Цих померлих доправляють не до цвинтаря. Тіль натомість пройшов ворота з янголами по боках і з’явився із запізненням на півгодини в новому університетському приміщенні. Конференція вже розпочалася, та його це не обходило. Путьєр кивнув йому, як завжди, поки Тіль торував собі шлях крізь ряди колег до вільного стільця в самому кінці кімнати. Один із професорів саме виступав із промовою, та його майже ніхто не слухав. Тіль не розумів, про що йдеться у його доповіді. Замість слідкувати за викладом, він порився у своєму портфелі й витягнув записник, щоб вдавати, ніби щось нотує. Насправді ж попереду чекали ще промови, які його геть не цікавили, і він хотів чимось зайняти руки. Нічого з того, що тут скажуть, аж ніяк його не стосувалося. На початку семестру він увійде до аудиторії, похмуро привітає сотню заспаних, незацікавлених студентів і прочитає їм ту ж саму лекцію, що й десять років тому. Авжеж, він був радий, що Путьєр притримав для нього посаду, попри його довгу відсутність, проте розчарування в рішенні комітету і передовсім лють на втручання матері Персефони — а він був певен, що єдиною її метою було нашкодити йому та дівчині — і досі проймали його до кісток. Він намалював кілька кружалець на аркуші й агресивно їх закреслив, змушуючи себе досидіти до завершення недолугої конференції, не ставлячи жодних запитань. Ось він ізнов сидить тут, а в дім уже давно прокралися назад його духи. Вони насміхаються з нього, коли він лишається сам і п’є. Тіль сподівався, що вони полегшать йому самотність, натомість вони його тільки мучили. Висміювали, не давали спати. Часто він заздрив застріленим і їхнім убивцям, на яких натрапив на шляху сюди.