Розбитий ворог, і сам бідуючи від свого глупства, спостерігав за цими стражданнями здалеку з неприкритою зловтіхою й повернувся до рибальства та землеробства. Між тим король залишився сам. Найближча з його жінок покинула королівство на нього, померши під час пологів разом із дитиною. Тепер, коли всі вони покинуті, король більше нічого не міг дати ревучому хворому натовпу, який зібрався перед його ворітьми, під тріумфальними арками та на площах. Та й люди скоро перестали просити. Не просили ні води, ні їжі, тільки вимагали його голови. Король спрямував на них зброю, випустив стріли й вогонь, якими напередодні вражав чужого ворога, на власних дітей, на свій народ, і народ розпорошився, бо ліпше прийняти смерть від голоду й чуми, аніж від руки свого батька. Широкі вулиці, обсаджені пальмами, тепер посохлими, з коричневим листям, лежали покинуті. Міська стіна захищала тільки жменьку виснажених мешканців, а водяними шляхами плавали човни без керманичів. Король дивився вниз зі своєї стіни на отруєні колодязі, що їх колись викопали за його наказом, і на стару караванну дорогу, на братські могили в передмісті та на безживні поля. Він владарював над помираючими і над померлими. Він був владарем гордого народу, кочового племені, оточеного стіною.

Іще в жовтні, який добігав кінця у супроводі духів і чудовиськ, із міста через поле покотилася й поповзла до лісу, що на краю земель великої садиби, колона всюдиходів, вантажівок і екскаваторів. Належні до садиби землі відділяла дорога. По цей бік звелися намети й тенти, ціле контейнерне містечко, а по інший бік землероби збирали гарбузовий урожай. Невеличкий лісок обчепили по всьому периметру, в заростях прорубали вузький прохід для техніки й нарешті почали розкопки. Віднайдення скарбів культури. Рештки великої битви столітньої давнини і послання від мертвих, немов їхній бойовий оклик до змореного війною народу. Ми були королями! Згадайте про це! Телевізійна команда пробула багато тижнів у таборі археологів і повідомляла у вечірніх новинах про їхні знахідки. На першій шпальті щоденної газети надрукували зображення багнета, а за ним — старовинний напис: Це спогад про те, що колись ми були королями.

Сотні фотографій, що їх робочі знімали на телефони, невдовзі заповнили мережу, і всюди, у кожній газеті, на кожному форумі почалося експертне й аматорське обговорення. Археологи давали інтерв’ю з місця розкопок, а Тіль сидів у новому кабінеті, замкнувшись тут і почуваючись так, немов він дав себе обікрасти чи продав щось задешево. Він випустив із рук багнет, який йому передала Персефона, і не отримав за це нічого, крім цього кабінету й помічниці. Помічниця, на місце якої він запропонував Персефону, — і його бажання виконали, — сиділа навпроти нього. Схрестивши ноги, вона мляво гортала сторінки письмових робіт, які Тіль мусив оцінити, і розмірковувала про свій переїзд — про те, як би їй не потрапити матері на очі, коли вона забиратиме свої речі. Тиждень тому Персефона дзвонила покоївці й просила спакувати для неї сумку, проте дівчина й досі не змусила себе з’їздити по неї. Персефоні набридло весь час кочувати, ні з ким не розмовляти, когось уникати, навіть якщо це була її мати. Проте їй так само набридло вислуховувати поради, що і як їй слід робити. Потрібно було обирати якийсь бік. Вона не знала, чи лишатися їй на боці Тіля. І чи хоче він, щоб вона лишалася біля нього. Проте він і не висловлювався проти. Тільки наполіг, щоб вона не повідомляла університету його адресу. Для своїх листів вона використовувала поштову скриньку на головному вокзалі.

Д-р Тіль схилив голову над документами і нервово постукував ногою. Він шепотів щось сам до себе, не підводячи голови. То були лише кілька слів, після яких він знову замовк. Він намагався не показувати Персефоні того сум’яття, яке його повсякчас діймало, коли він сидів у своєму новому розкішному кабінеті й займався чимось беззмістовним. Лаючись сам до себе, він знов і знов роздумував про те, що втратив, у чому йому відмовили, а також про кожну несправедливість, байдуже, коли він із нею зіткнувся: багато років тому чи сьогодні. Їхня знахідка була чудова, це був прорив, культурний здобуток, із цим погоджувалися всі. Путьєр, міністерство, преса — усі вони були згодні щодо величезної значущості забутого поля бою, щодо манливої сили героїчних історій, що покояться там, і вже невдовзі до цієї нової святині нікого не пускали. У перший день Персефона ще усміхалася передовицям газет, і Тіль разом із нею, втім його самого зупинили на дорозі через поле. Гай обчепили так добре, як тільки змогли, і на узліссі він побачив одного з колег, старого чоловіка, якого годилося б відправити на пенсію і який роздавав накази групі робітників. Тіль близько години намагався привернути на себе увагу з дороги в надії, що хтось його впізнає і пропустить. Урешті звечоріло, серед темряви запалали прожектори, і він мусив забратися додому. А тепер він сидів, оглядав свій кабінет, спостерігав за Персефоною і качався на стільці. Багнет нічого йому не приніс, але принаймні загнав Персефону назад до університету й допоміг здобути ім’я, яке в усіх якщо не на язиці, то на слуху. Він дав їй сили знову звільнитися від матері, удруге показати власну волю, а не коритися тій, яка наказувала їй відгородитися від світу і стати юристкою. Після сенсаційного відкриття Персефони її мати провела цілий тиждень на телефоні. Персефона не відповідала на її дзвінки, хоч і телефонувала іншим. Тіль незрідка питав себе, який вплив її мати могла чинити на рішення міністерства й університету. Хоч як вона намагалася тримати доньку подалі від Тіля, їй доводилося втручатися в обхід багатьох складнощів і ніколи безпосередньо — особливо тепер, коли Персефона ненадовго перенеслася в центр загальної уваги. Вона вже не могла протидіяти бунтівливій, нерозважливій дівчині, яка хотіла повернутися до археології і зажила слави у медіановинах. Подібних знахідок не робили вже впродовж кількох десятиліть. Літні пани з керівництва інституту відчули приплив життєвих сил та амбіцій. Йому дозволили викладати іще одній групі початківців: «Теорія і методологія доісторичної та історичної археології».

Його гарненька помічниця, як він відтепер називав її, підморгуючи, — вона не заперечувала — була його єдиним зв’язком із камерами, з глухим громом їхніх спалахів, а її ім’я, яке нині стало відоме, було всім, за що він іще міг ухопитися. Хіба це не та дівчина, що знайшла давню зброю? Так, але вона, імовірно, і гадки не мала, що робити з цією знахідкою. Натомість він — він одразу визначив, що це за гравіювання і з чого багнет виготовлений, саме він переконав її піти разом до Путьєра й кинути цю знахідку йому на стіл; так вони і зробили. Путьєр був і справді вражений, якби це залежало від нього, і Тіль знав це, вони обоє, сам Тіль і Персефона, уже керували б розкопками. Проте ректор тут мало вирішував. За знахідки, що стосувалися національної ідентичності, відповідали інші люди, які знали, який сенс надавати знайденому, як його інтерпретувати і презентувати. У такий спосіб із купки кісток і заіржавілої сталі поставав пам’ятник героєві, а з кривавої різанини — боротьба народу за своє існування та за Батьківщину. Тіль був майже радий тому, що не його ім’я стоятиме під цим тлумаченням, що не його призначать відповідальним за накинутий цій знахідці сенс. Щоправда, не знати, скільки ще протриває ця війна і коли вона скінчиться. Може, Тілю колись іще випаде нагода вписати своє ім’я: байдуже, що про це напишуть у подальшому, ця знахідка назавжди буде пов’язана з закарбованим під нею іменем, і це ім’я викликатиме повагу навіть за двадцять років, хоч і належатиме, мабуть, уже померлому.

Вони не розмовляли одне з одним, відколи Персефона поїхала з винограднику. Навіть тієї ночі, коли вони попрямували до міста разом зі своєю знахідкою, то обмінялися хіба кількома словами. Тіль малював собі в уяві, що іще доведеться видобути, визначити й оцінити, а Персефона задрімала.