Вона пролізла до нього і поклала руку йому на плече. Конвой приніс їм новини. Війна скінчилася. Так само, як і зима. Тіль не тямив, що вона хотіла цим сказати, і тільки світив у темряву перед собою. Він відвернувся до неї спиною і стенув плечима. То й що, що війна скінчилася? Що це означає для нього?

Ми вертаємося додому. Ми вертаємося додому.

Чому?

Настав мир.

Ми підемо звідси тільки тоді, коли все тут завершимо.

Ти взагалі тямиш, що я тобі кажу? Глянь на мене!

Він подивився на неї, не розуміючи, куди вона його тягне.

Невже ти не бачиш квіток серед пустелі? Невже ти нічого не бачиш? Я вже не можу порпатися в цих кістках!

Він її не слухав. Треба більше світла.

Персефона простягнула руку з ями й намацала Гекову лампу, підтягла її до себе й передала Тілю; він прийняв її, виставивши наосліп руку. Їхні тіні затанцювали на покришеній мозаїці стін. Склеп був повен кісток, та в його центрі не стояло жодного саркофага. Лише трон і п’єдестал. Персефона заніміла. Д-р Тіль не бачив нікого й нічого, крім місця для короля.

Оплески. Це аплодували духи.

Крок, і ще один, і ще — він навіть не помітив, як жінка за його спиною щезла в денному світлі, не зронивши ні слова. Сидіння трону перед Тілем було порожнє, на ньому був тільки вузький напис, якісь нерозбірливі знаки. Хто там сидів? Ніхто, не володар, не раб — безлика тінь.

Персефона схопилася за кущики молодої трави з кришталевими квітами й, підтягшись, вилізла з ями.

Доктор опустився на свій трон, заплющив очі й згадав, що був колись королем.