Ціле літо Персефона провела під гнітюче затишним дахом у своєї матері. День у день вона мовчазно просиджувала при столі або походжала садами й гаєм. Їй треба відпочити, казала мати, треба схаменутися й вирішити, як жити далі. Податися, може, на біологію, а може, на медицину, лише не знову на археологію, аби на щось путнє — у такий час це вкрай важливо. Нащо марнувати дні зі стариганами та їхніми картами й знахідками, вишукуючи сліди й датуючи уламки або чим там таким безглуздим зайняті археологи. Мати не мала зеленого поняття, чим, та й байдуже, навіть тим, хто має якесь поняття, це в житті ще ніяк не допомогло. Варто нарешті налаштуватися на серйозний лад, спілкуватися побільше з молоддю її віку. І щоб оце останній раз її заскочили десь із Тілем! Адже вона розуміє, що їй бажають лише добра і зв’язок із цим чоловіком зовсім не для неї. Авжеж, авжеж, біологія, а поки — тривалі канікули.

Персефона кілька разів намагалася сконтактувати з Тілем, та даремне. Він не брав слухавку й не відповідав на повідомлення. Він зник невідь-куди, можливо, у самого себе. Схоже, не впорався зі своїм приниженням, а може, його з Персефоною, крім її тіла, пов’язувало лише дослідження. Попри це, вона раз у раз потай, наодинці, пробувала налагодити спілкування, аж поки десь посеред літа, коли настала спека, облишила свої зусилля і заходилася поратися на городі й у квітнику, а погожими днями читати на ґанку; вона насолоджувалася перевагами свого нового становища й водночас бридилася ними. За поганої погоди, а також ночами вона сиділа перед екраном, відволікаючи себе іграми, фільмами й серіалами. Великими історіями, утім вона вважала, щоб їхнє сприйняття не потребувало від неї духовного напруження, бо їй не вистачало концентрації. Тут, на природі, у морі ланів, коли місто — лише далекий обрис, а пил — за вікном, існували лише мати і Персефона, робітників дівчина сливе не помічала, а світ, університет і будь-який прояв дійсності, навіть війна, були витіснені за двері. Тут було таке безгоміння, що Персефона інколи починала говорити сама з собою, споглядаючи листя трави, що тяглося до її підвіконня і, пожовкле, припадало назад до землі.

Таке сухе літо видається геть нечасто, казали селяни. Навіть літні грози не приносили вдосталь дощу, й усе живе марніло, дрібнішало, пітніло й випаровувалося. Проте вони страждали й працювали, стурбовані своїми заробітками. На головних магістралях міста цього тижня марширували тисячі протестувальників під чужими прапорами. Шляхи розчищали сльозогінним газом і водою. Робітники відчували страх і трималися тихо, хапаючи ротом повітря, мов демонстранти-втікачі. У грудях аж боліло, мовби зараз задихнешся. Що ж нам іще робити, хіба працювати, як уже звикли. Необхідно обробити землі. Зрештою, доведеться і на війну піти, щоб прогодувати наші родини. З цими словами вони позирали на будинок. Вони побоювалися матері Персефони. Також і домашні слуги, схоже, були тільки раді, що та лише зрідка приїздить із міста. По її від’їзді кроки ставали не такі обачні, рухи — вільніші. Проте коли її масивне авто заїздило крізь ворота й вона прискіпливо оглядала двір, робітники вшивалися подалі. Тоді всі в садибі робилися, як ніколи, зайняті й водночас тихі. Немовби німе кіно про колонію мурашок. Персефона довгі роки носила в собі цей страх, який раніше плутала з шанобою. Після випуску зі школи дівчина розтанула в ночі й тумані. Того разу мати відпустила її на волю. Та тепер материна послаблена хватка знову взяла її в лабети, і Персефона почувалася неспроможною на новий бунт, тож поки підкорилася. Хоч сумління і мучило її подекуди, чи то через зручне безтурботне життя, чи то через марнування часу, Персефона дещо відпустила контроль, відволікалася, раз у раз напивалася з місцевою юнню і не казала й не думала нічого значущого, аж поки усвідомила, як сильно захопилася пустотою днів, що віддаляла її від самої себе, і поверховістю бесід, аж поки злякалася і відчула, що її від цього починає нудити. Це летаргійне самовдоволення ставало їй дедалі нестерпнішим. Якби поряд із нею в ці дні хтось був, він побачив би її поступовий розпад. Щоки в неї запали, попри ситні обіди, під очима пролягли глибокі півкола. Ночами вона прокидалася, не здатна в своєму неспокої тверезо мислити. У неї всередині мовби нічого не було, навіть спогадів. Вона пробувала думати про свою роботу, про зрошення пустелі, та щойно дівчина доходила до назви й до того, чому та видавалася їй гарною дотепер, думка губилася. Тіль, цей дратівливий літній чоловік, п’яний, пихатий і раптом знову такий тонкошкірий і вразливий, зі своїми сивою плямистою борідкою і подекуди ще темним волоссям, із опущеними вниз, глибоко вниз кутиками губ і жвавими, широко розплющеними, уважними очима — усе, що вона бачила, коли намагалася згадати про своє відкриття, про своє осяяння. Він накрив і поглинув її собою, дав їй укорінитися в собі, живитися собою, саме так вона виросла. Віднині вона не могла думати про те, що колись вигадала сама і тільки для себе, без думки про нього. Він був частиною цього, а вона, така далека від міста і своєї свободи, — не більше ніж розбалуваною поневоленою дитиною, якою була в минулому. Щось мало відбутися, щось, що вийде за межі її самої.

На ранок, коли все й досі дрімало, коли сонце ще не вповні викотилося з-за обрію, у напівтемряві Персефона наважилася. Вона поклала до сумки кілька книжок, трохи їжі й води й тепер крокувала протоптаною стежкою до лісу. Село лишилося позаду. Хутко зникла вона з поля зору потенційних спостерігачів у полі колосків, що виросли під палючим промінням. Книжки, які вона прихопила, були старими підручниками з археології та історії, які прочитала колись, був серед них і один роман: вона не знала, що їй буде ближчим у дорозі. За годину вона вирішила вперше перепочити. Дівчина вже подолала два пагорби та невелике узлісся і сіла тепер на валун побіля наступного лісочка. Садиби звідси було вже не видко. Нарешті вона відчула, що за нею не стежать. Цей гай її матері не належав, тут вона була чужа і вільна. Межу рідних полів було перейдено, коли вона ступила з вузької вулиці на траву перед валуном. Книги раптом здалися такими важкими, що Персефона розкрила сумку на камені перед собою й почала обирати. Історія держави. Орел і його політ. Великий птах — проте вилитий із бронзи. Сидячи отак на валуні, вона заходилася читати про давній народ, про рано посталу цивілізацію і врешті про переселення. Люди покинули свою батьківщину, своє місто біля майже зниклого пустельного озера. Група мисливців перетнула цю пустелю і перепливла море, аж поки вийшла на берег недалеко від батьківщини самої Персефони. Вони торували собі шлях крізь хвойний праліс, вони оселялися тут, виганяючи корінні племена або змішуючись із ними, й по якомусь часі заснували, авжеж, королівство, адже знали — завжди знали, — що є народом королів. А потім, потім, три тисячі років після них Персефона сиділа на своєму камені й читала про героїчні вчинки та новаторські винаходи, про різні звірства, але передовсім про прогрес, культуру та мистецтво. А також про «темні десятиліття», сховані за коричневими обтяженими пилом завісами, пофарбовані на чорно-біле, закопані в неглибоких могилах, сором’язливо затулених гілками та листям повалених родових дерев. Про страшно знайоме і відірване для уяви. Описи, що оживлюють нереальну епоху з на позір нескінченно далеких часів. Слова покоління безбатченків. Персефона помічала порожнини в реченнях, мовчання між рядків. Вона знала, що там чогось не вистачало.

Тракторист відкотив свою громіздку машину набік, поступаючись дорогою колоні військової техніки. Солдати сиділи у відкритій вантажівці, співали й курили, сміялися, горлали, тоді завважили Персефону на її камені й засвистіли, засвистіли й почали вигукувати дівчині компліменти, пристойні й не дуже, та вона не надто вслухалася, хоч і підвела погляд від читання. Вона махала їм відсторонено, її не полишало відчуття, що вона щось недогледіла, щось упустила. Спогад про якийсь поганий сон абощо. Молодики вже втратили цікавість до дівчини, щойно снопи на полях затулили її від них. Їхні думки заносилися вже біля наступного дня, що приведе їх на новий фронт і в нові могили. Один із них зробив знімок напівзруйнованого міста. Персефона втомлено відклала книжку. Це не історія її витоків, не може того бути. Вона не впізнавала себе в ній. Дівчина стулила повіки й занурилася в полудневий сон, і їй привиділася вона сама, хай ким вона зараз була. І при цьому вона лишалася в Зараз, могла бачити лише те, що відбувалося тут і тепер. Із кожним її кроком світ за спиною розвалювався, а перед нею з уламків поставали вежі. Поле і місто, більше нічого. Вона не могла наблизитися ані до першого, ані до другого, снила лише про своє місце на валуні, який тепер став такий високий, що й не видерешся. Він ріс і ріс під нею, вивільнявся з ґрунту — і ось уже вона на верхівці гори, на висоті шести тисяч метрів, похованих доти під піском. Коли Персефона насмілилася поглянути вниз, завіса з хмар на мить розступилася, відкривши землю, білу пустелю, і знов вона була на своєму валуні, на вузькому округлому вершечку острова посеред туману.