Персефона покинула університет, перервала навчання посеред семестру, після її розмови з матір’ю протягом усього літа він не отримав від неї жодної звістки. Того дня вона лише раз зайшла в чортову кімнату садиби по свою валізу. Сторожко відчинила двері й ступила на поріг. Усередині було так тихо, що вона злякалася, чи Тіль собі щось не заподіяв, але на підлозі валялися рештки розбитої пляшки, а не людини. Вона хотіла поговорити з ним про те, що сталося, та він замкнувся у ванній, не відповідав і визирнув звідти тільки тоді, коли почув, як Персефона застібнула валізу. Він спостерігав, як вона набрала склянку води в раковині, повній скалок, і як при цьому порізала палець. Крапля крові впала в проспиртовану воду забитого стоку, в якому кружляла срібляста рибка, і вималювала червону річку. Тіль також втратив кров над умивальником. Відбитки запеклися на його краях. У нього був широкий поріз на руці, який він перемотав туалетним папером. Дівчина нічого не випила, відставила склянку, взяла валізу і почекала, озирнувшись на Тіля. Імовірно, вона сподівалася, що щось зміниться, та зрештою прочинила двері й забрала з собою роботу. Тіль не сказав їй ані слова. Лише дивився у вікно на сад, поки вона зникала в нього за спиною. Відтоді вони бачили одне одного тільки раз, та й те звіддаля, і він пішов, не озвавшись до неї.

Вона не хотіла лишатися до врочистого закриття, Тіль також подумував про те, щоб поїхати того самого вечора, проте зостався, усвідомивши, що вона це зробила б і без нього. Хоч він і знав, що йому це болітиме, його спокушало з’ясувати, кому врешті дадуть ґранти. Чиї проекти підтримає міністерство. Можливо, він напився б і влаштував сцену. Так, може, він знайшов би сміливість висловити цій пихатій купці, що про них думає. Йому в будь-якому випадку не перепаде нічого, поки серед комітету мати Персефони. І той чоловік, який лишився в тіні. Імовірно, якийсь політик. Що, як Тіль і йому висловить свою думку. О, так, він йому вже висловив би. Удруге після того, як бомби знищили його кропітку роботу, він прокляв цю невимовну війну. Гроші витрачали лише на смерть, яка прийде, а не на ту, якої він шукав.

Актова зала пістрявіла кольорами сотень прапорів, якими були задрапіровані стіни та столи. Навіть самі стільниці прикрашав парад менших прапорців, до підставок яких були прикріплені квіткові композиції, що спадали додолу, мов пагони лози. Над усім цим розкинув крила орел, зі стелі спускався дикий виноград, здавалося, його вусики, що завжди намагалися виповзти на стіни садиби, нарешті увірвалися всередину. Вочевидь, тут попрацювала ціла армія робітників, яка всю ніч декорувала залу, та дикий виноград сюди не впустили. Те, що звисало згори, привезли сюди під ранок. Листочки й грона були штучні, пластикові. Така сама імітація зовнішнього світу, як і лози та прапорці на столах.

Хоч Тіль зумисне запізнився на кілька хвилин, до зали він увійшов одним із перших. Лише коли всі стільці були зайняті й голова комітету помахом наказав запалити світло, торжество оголосили розпочатим. Перед полотном, розтягненим на всю довжину зали, вишикувалися промовці, щоб обсипати одне одного лестощами: розхвалити підтримані проекти й прогресивність і чесність комісії. Паливний насос. Синтез. Генетичне вирощення отруйних фруктів. Маскування зброї масового знищення. Військові перевезення і багато іншого. Більше іншого. Нового. Не озиратися назад. Лишатися на поверхні, не завдаючи собі клопоту заглиблюватися в будь-що; Тіль пошкодував, що не поїхав разом із Персефоною минулого вечора. Тут для нього жодної користі. Тут переможці гладять одне одного по голівці й сміються над ним. Перевезення військ! Так, ось що потрібно світові! Зброя масового винищення — ось шлях до волі. Так, волі! Свобода для світу і для майбутнього, тільки він застряг тут, у цьому принизливому сьогоденні. Тіль підвівся, щоб піти, квапливо потягнувся по келих — тільки один, перед виходом, — влив його в горлянку й подався до дверей; він уже прочинив би їх, якби не виголошене ім’я. На сцену запросили нового представника Міністерства науки, людину, яка віднині плекатиме щорічну традицію призначення дослідницьких ґрантів і плідну співпрацю найпроникливіших умів цієї країни.

«Людина, котру, як нікого, випереджає її слава, — з ентузіазмом почав голова, — людина, яка вже двадцять років дбає про академічний прогрес нашої батьківщини. Вітаймо нашого нового міністра і ректора в одній особі: професор доктор Путьєр!»

Грім аплодисментів. Люди вскочили з місць, перевтомлені вчені звелися на рівні, плескаючи так, немов до них ураз повернулася молодість, а світ одужав; Тіль лишався стояти спиною до сцени, аж поки, не в змозі більше терпіти, оглянувся. Путьєр виступив із тіні, упіймав його погляд і кивнув йому через усю залу. Це був довірчий кивок, це був погляд, яким перезираються зі старим другом, та Тіль ніяк не відповів на них. «Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копатися в ямах?»

Тіль покинув святкування. У світі, в якому вітали когось іншого, йому не було місця. Подалі від винограднику. Далі крізь пагорби, крізь лабіринти вулиць, назад до вокзалу, на перший-ліпший потяг, дві пересадки — прямого сполучення з його містом не передбачено — і на світанку він дістався свого звичного підпілля. Останній сніг, що випав у квітні, розтанув під ранковим сонцем. Усю ніч він не промовив ані слова, та нині він був під землею, перед столом із уривками своїх колишніх записів, зі спекуляціями та самообманом і новими записами за минулий тиждень, і кричав. Він гарчав, скаженів, трощив, ба навіть забивав дерев’яні тріски собі під шкіру ударами сум’яття, ніби лють могла тут зарадити, відтак перечепився об уламки і так і лишився лежати між ними й папірцями, що здійнялися в повітря і в повільному танці опускалися знову на підлогу обіч нього. Він був заручником цього місця. Небіжчики в цьому підвалі — вони єдині являються йому, інших уже не потрафить побачити; та він випустив навіть їх. Він дав їм піти, тепер він був сам. Колись-то вони, без сумніву, повернуться, та зараз, коли він їх потребував, їх не було поряд. Лишень старий сидів на стільці з розгорненою на колінах газетою і позирав на годинник над дверима. Коли Тіль глянув на нього, старий похитав головою. «Ти диви, як пізно. Так ти нічого не встигнеш. Якщо не поквапишся, усе скінчиться, не розпочавшись».

Трон підніс його до бога. Статуя, що стриміла в небо, мала його риси, пустеля за стіною дедалі впевненіше буяла життям. Він відібрав владу в безживного піску й затопив його густою рослинністю. Багатство, таке незрівнянне, що кожен чоловік і кожна жінка могли назбирати на податок. Човни плавали широкими каналами між земель, які тепер було не впізнати. Кочовий народ розрісся до держави, розтягнувся від моря на заході до гребенів найвищих дюн на півночі та сході, а також соляних озер на півдні. А що було за соляними озерами і дюнами? Пустка, варварство. Колись горде берегове царство звивистої справжньої річки занепало через свої лють і заздрість. Поля лежали неорані, а рибалки веслували в дірявих суднах, щоб витягти з її вод ту рибу, що ще в ній лишилася. Поблякли міські золоті дахи, лише ковальні виблискували день у день: там готували зброю для великої війни. Чужинці голодували й приписували провину за це королю за стіною з його штучними водоймами. На десятий день коронації ціла армія, якій не було рівних, сотні тисяч чоловіків, верхи та пішки, перебралася через дюни й штурмувала стіни. Вони перетворять країну на пил, із якого та постала, вони позасипають вириті рови, вони підпалять фальшиві врожаї і зживуть місто зі світу. Землевласники знову стануть пастухами, а самого короля вони зіпхнуть в один із його колодязів, які замкнуть назавжди.

Проте божественний король уник людського самосуду. Вирок сусідів його не обходив. Коли їхні війська билися об стіни, мов те море, що принесло свою сіль на його родючі поля, на голови їм лили гарячу олію. Найновіша військова машинерія поливала заздрісників дощем із каміння, і ще перед тим, як сонце дня опустилося за межами королівства, переможені відступили, лишивши по собі отруєні води й випалені лани. І поганяючи вкрадені стада. Король-переможець довго дивився їм услід із корони укріплень, гнівно стискаючи кулаки. Поряд стояла жінка, яку він тримав найближче до себе з-поміж усіх. Вона розм’якшувала його серце й обертала його погляд додому, де, зіщулившись у нього спиною, тепер голодував його народ.