Нечисленний почет Тіля покинув Масуд на буксирі колони пустельних будівельних і транспортувальних машин, що складалася з майже п’ятдесяти тракторів і вдвічі більшої кількості вантажівок та тяглася колишньою караванною дорогою в напрямку Бордж-Мохтар. Обвіяні хмарою пилу й піску, вони повзли на схід у Сахару, не помічаючи неймовірного ландшафту навколо себе. За кілька годин шляхи будівельної бригади й археологів розділилися. Тілева процесія робітників і екскаваторів звернула з вулиці різко на південь і заходилася торувати собі шлях по бездоріжжі; машини раз у раз застрягали, їх доводилося відкопувати й викочувати з ям, підсовуючи під шини металеві пластини. Персефона озирнулася з гребеня першої високої дюни і проводила поглядом хмару, аж доки, спускаючись дедалі нижче, не загубила її з очей. Д-р Тіль спав на задньому сидінні. Він задрімав, щойно вони виїхали з Масуда, і відтоді лише ненадовго прокидався, коли вони зупинялися, щоб звільнити техніку з піску. Що до неї, то вона пробувала забути про нудоту — подібну до морської хвороби — від ненастанних підйомів і спусків за допомогою історичної книжки. Історії другої батьківщини. Їй досі не вдавалося поєднати в голові те, що написано на цих сторінках, із країною, яку вона знала. Вона впізнавала схожі риси, проте вони здавалися їй фантомними образами, підкинутими кимось іззовні. Постійний протяг із кондиціонера й нерегулярне коливання й трусіння не давали їй по-справжньому зосередитися, і вона раз у раз переводила погляд на траєкторію їхнього руку, що відображалася на екрані навігатора, простежувала на папері пожмаканої мапи їхнє наближення до поховання серед пустелі, до того місця, на якому вони з Тілем нарешті створять власний однозначний світ. Серед пустелі, у якій, здавалося, не існувало нічого, крім минулого, міг постати лише один, її світ, саме той, який вона — за відчуттями мовби вічність тому — зобразила на сторінках письмової роботи в тиші великої читальної зали університетської бібліотеки та наділила чіткішими обрисами спільно з Тілем. Вона ще й досі відчувала його дихання у себе на шиї, його руку, тоді легку й ніжну, — на своїх плечах, вона чула голос, яким він розводився про королів, про державу, яка колись існувала й нині забута, державу, яку вони витягнуть із забуття. Раптом Тіль підхопився зі свого сидіння і попросив негайно зупинитися. Машина загальмувала посеред дюн, Тіль розчахнув дверцята, і його знудило на пісок. Відтак він попросив Персефону сісти біля нього й поклав голову їй на плече, де невдовзі знову заснув. Персефона також заплющила очі, щоб змусити свій неспокійний вир думок замовкнути до часу. За дві години їхній караван дістався координат, що їх приблизно визначили Тіль і Персефона; тут вони сподівалися знайти те, що шукали. На півдні з однієї із дюн стримів у небо скелястий стовп, релікт гірського хребта, який поглинула пустеля, а ще далі на південь вгадувалася долина солоних озер. Уже у присмерках робітники з Масуда разом із помічниками, Геком, Підом і Мінті, почали зводити наметове містечко. Тут вони збиралися провести доволі тривалий час, дорога до Масуда була надто далека й важка, щоб кататися туди-сюди, а копати, перш ніж щось віднайти, доведеться глибоко. Намет для д-ра Тіля та Персефони побіч одного з всюдиходів поставили першим, і вони одразу усамітнилися в ньому. Замість відпочити тепер, коли в нього з’явилася така змога, Тіль, знову бадьорий і схвильований, розклав стіл і витягнув свої папери та плани. Він притягнув Персефону поближче до себе. Завтра з першими променями сонця екскаватори почнуть роботу ось тут і ось тут. Королівського гробу там запевне немає, але їхнє першочергове завдання — прочесати всю площу в пошуках слідів цивілізації: фундаментів, уламків, залишків каналів і колодязів, решток флори та фауни, — словом, чогось, що підтвердить їм, що вони копають у правильному місці. Проте він переконаний, що відтепер усе складеться якнайліпше. Ота скеля — він показав крізь відчинений вхідний отвір намету на вершину моноліту, — згідно з відомими їм описами, свідчить про те, що вони мають рацію в своїх розрахунках. Та потрібно все перевіряти, ретельно перевіряти. Часу обмаль, та й, зрештою, вони ж не хочуть даремно рити землю аж до ґрунтових вод. Вони-бо хочуть розкопати старий колодязь, а не викопати новий. Щось їм та трапиться, і то найближчим часом. І поки вона наглядатиме за робочими, він стратегічно обійде місцевість, щоб скласти уявлення про цей ландшафт. Хіба це не дивовижно? Нарешті. Нарешті вони тут. Такої широкої, зубатої усмішки Персефона не бачила в Тіля ніколи, хіба що раз, коли вперше зізналася йому, як її надихнула його лекція. Його радісне збудження передалося їй, як перед тим — параноя.

Цієї ночі д-р Тіль спав не в наметі з Персефоною. Натомість він сидів, загорнувшись у ковдру, на даху всюдихода, уп’явшись очима в пітьму поза конусом таборового освітлення. Персефона також не могла заснути. Вона крутилася в своєму польовому ліжку й раз у раз підносила до лиця свій супутниковий телефон, немовби з нього щосекунди міг пролунати дзвінок із батьківщини. Решту ночі вона провела, намагаючись вловити кишеньковим радіо бодай якийсь сигнал, щоб не почуватися тут, у цьому відлюдництві, зовсім загубленою. Проте вона чула лише білий шум, а за ним — уривки голосів французького шансону.

Король крокував на чолі колони озброєних вояків, що тяглася повз ряди голодних, які прославляли свого полководця. Багатство, яке в нього вкрали, земля, вода, якої він уже не бачив, — усе це він поверне собі назад. Ніхто не проводжав його поглядом зі спорожнілих стін. Стічні води линули до вод каналів, які заледве-ледве почали прозорішати. На ринковій площі повісили торговця з далеких країв. Перед стіною дюн, природним східним кордоном свого королівства, король перепочив разом зі своїм мстивим полком, поговорив із будівничими, які викопували джерела у землі для його коней і людей, і, здавалося, опам’ятався. Проте на світанку, взявшись за зброю і перейшовши на інший бік піщаного гребня, він побачив, як під ним простяглася річкова долина зі своїми й досі потворно занепалими через заздрощі багатствами, і впізнав у її пальмах, човнах, селах і полях усе те, що вважав утраченим для себе. Від цього видовища і король, і воїни, і будівничі, ба навіть учені мужі забули про розсудливість і кинулися палити вогонь, як це нещодавно робили їхні вороги, розсипати сіль, від якої настраждалися їхні землі, та вбивати, як убивали їхній народ. Наступного дня вони схрестили мечі з силами виснаженого війною ворога, який вийшов захищати місто, що ледь не викликало жаль у короля своїми неукріпленими палісадами й архітектурною вбогістю. Утім, коли армія тих, хто насмілився вдертися до його королівства, почала кричати, проклинати і опиратися його справедливій помсті, король утратив рештки доброти й дав наказ виступати.

Це була єдина скеля, єдиний орієнтир, що вивищувався серед дюн, хоч як довго роззирайся, — аж до горизонту, за який уже не сягало око. Саме тому вони зупинилися тут, розставили намети та почали, щойно зійшло сонце, перевертати важкою технікою піски, будувати з дерев’яних дощок греблі, щоб убезпечити себе від постійних припливів підземних вод, що грозили заповнити кожну тяжко здобуту яму. Тіль і Персефона склали довгий список ознак, за якими можна упізнати й визначити це місце — місце поховання короля, — проте тепер, коли опису цих місць виповнилося багато тисяч років, під струпами, що наросли над померлим королівством, не можна було впізнати нічого, поки не очистиш його від них. Тільки цей моноліт і стирчав із незагоєної рани. Те, що вони шукали, мусило ховатися десь поблизу. Тіль наказав своїм людям починати роботи на навмання обраному місці, щоб чимось їх зайняти, позаяк табір був уже закріплений і розбудований, і щоб Персефона разом зі студентами повчилися, як треба вести розкопки, не руйнуючи знахідок, як застосовувати теорію на практиці, вправляючись там, де вони не могли нічого зіпсувати.