Рано-вранці Тіль видерся на ближні дюни, щоб ліпше роздивитися місцевість. Та це йому не вдалося. Хвилі піску лежали так рівномірно, що його погляду, хай де він перебував, відкривалася тільки сусідня долина. Натомість йому бракувало повної картини, цілісної структури цих земель, він шукав якихось іще якорів, окрім цього самотнього каменя. Він усівся в по-пообідньому коротку тінь цього гіганта й окинув поглядом відшліфований вітром і передувними пісками, де-не-де відколотий бік моноліту, провів по ньому долонею, немовби хотів щось розпізнати на дотик. Тут, у тіні, скеля була прохолодна, холодніша за пісок чи повітря. Тіль приклав щоку до каменя і оббризкав собі лице теплою водою з пляшки. Узагалі-то він був смертельно стомлений, проте не наважувався за такої спеки прилягти, та й, зрештою, не мав на це часу. Він невпинно водив пальцями вздовж рівчаків часу в камені, і роздумував, чи була в цієї скелі колись власна назва, чи в ті давні часи, коли тернина цієї скелі ще височіла на повен зріст, хтось на міській стіні чи біля гробниці вказав на неї пальцем і дав їй ім’я. Імовірно, що так колись усе й було, хоча вони не знайшли жодного натяку на її назву, лише на форму. Башта земна, із верху якої видіти все ген до солоних озер. Це вони вичитали в перекладі одного старовинного тексту. Це була єдина зачіпка, за яку вони трималися, поки зберуть більше доказів. Якби він міг видертися туди, звідки побачив би далі за гребінь найближчих дюн, бодай на вершину цієї скелі. Проте експедиція не мала відповідного спорядження, а сам Тіль боявся висоти. Він подумав був послати нагору одного з робочих, але, хай що той робочий побачив би, хіба він зможе оцінити це так, як Тіль?

Персефона також бродила дюнами. Студенти лишилися біля машин. Тіля це цілком влаштовувало, принаймні не доведеться з ними панькатися. Він ліг на спину, натягнув капелюха на лоба й споглядав сонячний вінок, що ліг на голову кам’яного велетня. Невдовзі перед його зіницями затанцювали червоні цятки, і він склепив повіки. Цятки нікуди не поділися. Він знову розплющив очі, коли ці цятки перетворилися на іскри й підлетіли в небо. Йому треба поміркувати. Йому потрібен день. Тоді все проясниться. Можливо, доти робочі наштовхнуться на якусь підказку. Або йому щось спаде на думку.

Гак, третій поспіль, який Тіль цього раннього ранку забив у гладеньку шкіру скелі важким молотком в уже дещо тремтливій руці, щоб потім, на висоті двох із половиною метрів, зачепитися за нього і в муках подертися далі вгору крутим колосом, не хотів триматися, трусився під його масою, але лишалася в камені. Студенти, робочі, а Персефона й поготів пристрасно відмовляли його від спроби підйому. Так, вона навіть назвала його шаленцем, стомленим від життя ідіотом, якщо він справді намірився лізти на цю каменюку; ніхто з них у це насправді не вірив. Тіль же спершу гадав тільки запропонувати підйом, а потім пустити вперед якогось іншого, молодшого чоловіка, щоб той проклав йому дорогу з гаків та мотузки, проте ніхто не викликався, усі лишень дивилися на нього з подивом, майже зі співчуттям до його вигадки, тож він мусив туди видертися вже з протесту. Він уже кілька разів у житті займався скелелазінням, його ще дитиною брали з собою на довгі маршрути, та й на попередніх розкопках його спускали на канатах в ущелини невідомої глибини. Оце батько посміявся б із нього, якби побачив, як Тіль вовтузиться зараз на своїй мотузці, б’ючись за кожен міліметр. Та він не хотів показувати, що йому боляче або страшно. Він відчував свій вік у кожному русі й намагався не думати про те, хто страхує його із землі на імпровізованих ременях. Якийсь неук із передмістя Масуда. Та принаймні достатньо дужий на вигляд.

Персефона не розраховувала, що Тіль і справді на це наважиться, вмовляла його, що це безглуздя, а тоді, коли він відмахнувся від неї, сказавши, щоб вона не заважала йому це зробити, — він-бо знає, що робить, — пішла геть. А він був навіть не проти: не хотів, щоб вона бачила його жалюгідні потуги чи вимушений спуск на канатах на землю. Тіль не сумнівався, що ці чоловіки, які під ним, уже потішаються з нього. Він не озирався і дивився лише на вістря скелі й на сонце, — на останнє радше силував себе дивитися. Піт цівками стікав із чола й сліпив йому очі ще нестерпніше за світло. Наосліп угору, метр за метром, поки він нарешті знайшов опору — рівне місце, де зміг встати на обидві ноги, забити останній гак і опуститися на камінь. Звідси скеля тягнулася гострим наконеччям іще на кілька метрів на північ і круто уривалася з вершини вниз туди, де Тіль ховався напередодні в затінку. Перенапружені зап’ястки палали, у плечах, у пальцях пульсувала кров. Усе тіло оглухло. Немов у древнього старигана, у нього хрустіли коліна й хребет, коли він кудись тягнувся. А сітківка, здавалося, вже ослабла через катаракту, хоча насправді його очі сльозилися від сонця. Коли ж він повністю виструнчився, у них мало не потемніло. Кров ринула в нього з голови до кінцівок і прилинула так швидко, що він забув, хто він і звідки. Вода. Тіль ковтнув теплої рідини з польової фляжки й, і досі оперезаний мотузкою, обережно рушив далі, ставлячи одну ногу перед іншою й розчепіривши руки, мов канатоходець; цими руками він махав у повітрі, намагаючись утримувати рівновагу, — великий птах у довгому польоті. Коли ж він нарешті — за його відчуттями, підйом тривав багато годин — дістався вершини, найвищої точки над пустельними пісками, з якої більше нікуди, окрім як донизу, не рушиш, Тіль оглянув місцевість поза дюнами, поза їхнім табором із екскаваторами і ямами, розгорнув маленьку карту, дістав записник і спробував розшифрувати це місце, віднайти підказки, свої та Персефонині осяяння серед цієї одноманітної рівнини, врешті, прип’ясти їх до дійсності. Зараз, дивлячись на пустелю згори, він почувався так, ніби знав це місце завжди.

Персефона ко́пала ногами пісок на гребені дюни. Раз у раз вона оберталася до скелі, і щоразу Тіль був на трошки, завжди тільки на трошки вище. Вона була певна, що він колись здасться, що сили його полишать, а робочим доведеться знімати його вниз. Яка божевільна ідея — видертися туди. Адже він, і останніми днями вона бачила це дедалі виразніше, усе-таки підстаркуватий. Її увагу не оминуло те, що в нього крутить суглоби, хай як він намагався це приховати. Дівчина мусила наполягати на тому, щоб він випивав достатньо води, і заборонила йому будь-який алкоголь, хоча й знала, що він потай прикладався до пляшки, коли вона за ним не стежила. Коли вони дискутували про мапи і він роздратовано виходив назовні на кілька хвилин, від нього по поверненні пахло спиртним. Він мав таку потребу, і вона зачіпала цю тему лише для того, щоб очистити свою совість. Якщо він сконає від цієї спеки, то не хоче почуватися винною за те, що його не застерегла. Коли ж Тіль, попри всі побоювання, доліз нагору, Персефона надовго втратила його з очей. Вона спустилася з іншого боку дюни й відсторонено пропускала жменьку піщинок сипатися крізь пальці; тут її і наздогнав Гек, з’їхавши з дюни навсидячки, як зі сніжної гірки. Хлопець обтрушував і вибивав пісок, що потрапив йому під одяг. Тілеві вдалося, він її кличе. Та Персефона не хотіла вертатися. Нехай Гек передасть, що її не знайшов. Має ж хтось нарешті присвятити себе справжнім пошукам, розгадати підказки, піти з ними туди, куди вони приведуть. По землі! А не з повітря. Вона розповіла Геку про своє припущення, що гробниця лежить десь на півдні від скелі; Тілю вона про це теж неодноразово казала. В одному з уривків, який вона собі виписала ще рік тому, ішлося про те, що перст тіні ніколи не має вказувати на цю могилу. Сонце прокидалося на сході й засинало на заході, а між тим світило з півдня. І ніколи не кидало тіні з півночі. Тут ніколи, тим паче в часи короля, не було нічого, що могло б кидати тінь, схожу на вказівний палець, — тільки цей моноліт, на якому тепер тронував, потерпаючи від запаморочення, д-р Тіль. Отже, тут і лише тут можна щось знайти. Напевне. Принаймні це могло б стати зачіпкою, чимось таким, на що вони могли б орієнтуватися, якщо розкопки навколо наметового містечка, ці випадкові ями, не видобудуть на світло нічого, окрім пустельних пісків.