Персефона перевернулася набік і притисла радіо до вуха. Знайома симфонія із батьківщини віком із сотню, ні, двісті років, записана п’ятдесят років тому. Давно померлі митці інтерпретували цю мелодію інакше, грали її м’якше, ніж вона звикла, і цей твір здався їй раптом чужим, так ніби вона чує його чи не вперше. Та роздратування відлетіло, коли нова музика осіла в її голові й усі варіації того самого твору злилися в єдине ціле: якась із них швидша, якась повільніша, якась гучніша, якась тихша, — немовби диригенти оркестрів змагалися між собою. Злети й падіння були приголомшливі, виснажливі, проте водночас вона загубила себе серед цієї музики, дозволила різним музикам перетягувати її щоразу на свій бік.

Короля в день повернення уславили як завойовника і проводжали на чолі процесії з тисячі колісниць під вигуки натовпу аж до воріт палацу; він виголошував промови з балюстради своїх покоїв, поки стемніло і його лишили на самоті з руїною у власних думках. Він не спав, цілий тиждень його діймало безсоння, а їв він тільки тоді, коли не міг цього оминути. Вороги сплатили гірку ціну за свої злочини, їхні поля солоні, ріки отруєні, жінки збезчещені, а діти спалені, — тепер їхні королівства лежать поранені біч-о-біч. Невдовзі й ейфорія від перемоги зійшла на пси, бо ця війна не принесла обіцяних трофеїв. Король повернувся з голодними полоненими, іржавою зброєю та зогнилими в дорозі плодами. Протверезівши від свого безумства, народ почав укотре скаржитися на скруту. Матері й батьки питали, де полягли їхні сини; поля знову лежали неорані, канали занедбані, хвора риба невиловлена. Натомість майже зотліле багаття вуличного бунту запалало з новою силою, вогонь вдихнув важке повітря і потягнувся до палацу, в якому король — нарешті заснувши — мучився лихими снами. Він марив, як полум’яні язики лизнули поля нещодавньої битви, вступили з ними в божевільний двобій, і заплакав уві сні. Бальні зали палацу стояли пусті, коридори — вимерлі, тільки зала засідань повнилася голосами, які суперечили один одному, кричали, винуватили і погрожували. Король втомився від гризні, втомився від гнівливих і боягузливих радників, від невдоволених перед його воротами; він наказав своїм вартовим очистити залу, викинути поважних чоловіків і жінок на вулицю і зачинити для них усі двері. Він лишився, покинутий усіма, в нововіднайденій тиші дому, в сирому теплі якого роїлися думки про відразу і жаль до себе. Вікна своїх покоїв він тримав зачиненими, щоб зберігати тишу, яка видавалася йому рятівною, насправді ж лише закорковувала в ньому гнів. Поволі з варива його снів постав отруйний задум.

Як і щоночі відтоді, як вони поставили намети, Персефона вставала за кілька годин до світанку і нетерпляче чекала сходу сонця. Ночами вона заплющувала очі, уриваючи лише кілька шматків знеможеного безпам’ятства, що звалося снами, та що довше вони тут були, що довше вона не читала нічого з батьківщини, окрім застарілих газетних шпальт, і не чула нічого, крім французькомовних новин, яких не вміла перекласти, то коротшим був її сон. Вона хотіла б поговорити про це з Тілем, проте він проводив ночі окремо від неї, а вдень не любив говорити ні про що, окрім пісків і могил. Нарешті, пов’язавши на голові завивало від палючого сонця, яке обпікало їй шкіру лиця і спину, вона вийшла назовні. Більшість робочих уже покинули табір. Екскаватори й вантажівки також поїхали на розкопки. Іще вдосвіта вони об’їхали серпоподібну дюну, що лежала на сході від їхніх перших розкопок, і заходилися рити нові ями, на які покладали ще більше сподівань, закріплювали їх дерев’яними брусами та металевими підпорами, а також знімали, обережніше, ніж перше, верхні шари пустельного піску. Лише жменька робочих, троє охоронців, двоє водіїв і молодик із Масуда, якого їм надали як перекладача, зосталися в таборі. Персефона повернулася назад до свого намету. Вона почувалася іще надто слабкою, спраглою і перевтомленою, щоб перейти через дюни, тож дівчина лягла знову на польове ліжко та опустила завивало на очі, щоб захиститися від світла. Під цим покровом вона глибоко зітхнула. Крізь намет до неї долинули Тілеві накази, його викрики на тлі ревіння моторів. Гамір заглухнув, перетворився на шум, гуркіт, а вигуки раптом здалися їй криками болю; вона скинула завивало з лиця. Звуки стали розбірливішими. Голоси відокремилися одне від одного й від ревіння моторів. Персефона покрутила радіо, пошукала сигнал, та врешті відставила апарат набік. Якийсь час вона ще пролежала нерухомо, поки голод і спрага вигнали її до накритої їдальні, де Гек, Мінті та Підо розставляли коробки, пакети й пляшки, що їм привезли на світанку на фургоні з Масуда, який тепер щодня постачав їм щонайменше свіжу воду. Вона допомогла їм, перемовилася з ними кількома словами, випила холодної кави і розсміялася з незграбності Мінті, в якої випав із рук адресований Тілю пакет; спробувавши його перехопити в падінні, Мінті промахнулася й у кумедно скоцюрбленій позі приземлилася долілиць. Картон надірвався від удару об пісок, і з нього висипалися тісно сплутані дроти для пересувної радіостанції, які Тіль, мабуть, замовив із Масуда. Може, їм удасться нарешті почути актуальні новини з дому, ба навіть рідну музику, потанцювати під неї. Думка про зв’язок зі світом у реальному часі викликала в неї таємне хвилювання впереміш зі страхом. Хоча вона і стежила в газетах за перебігом війни, цей досвід буде інакшим, більш справжнім: дізнатися про події з перших джерел, почути знайомі імена, місця, голоси. Персефона взяла всі складові частини радіоприймача і перенесла їх до свого намету, вставила дроти і під’єдналася до генератора на багажнику позашляховика, проте лишила радіо вимкненим. Вона хотіла дочекатися Тіля і торкнутися цієї теми під час обіду, тож провела решту ранку з документами, які винесла з намету, щоб якось згаяти час, та запросила Гека і Підо, які також лишились у таборі, приєднатися до неї. Вони читали про цю місцевість, про пустелю навколо себе, про саванну на сході, над якою вони пролітали, та племена, які мешкали в цій частині Сахари, та про тутешню державу, — словом, про багато такого, що вони мали б дослідити раніше, іще до поїздки сюди. Із того боку дюн не стихали ревіння машин і крикливі накази Тіля. Персефона в них більше не вслухалася, їй уже чулися голоси радіоведучих, коди радіооператорів міністерства, яких вони можуть досягти з цієї пустелі своїми приладами та запитаннями.

Поки вони марудилися з кнопками, підсилювачами й показниками радіоприймача, сподіваючись знайти ідеальну частоту й довжину хвилі, щоб їх могли розуміти й там, куди прямуватиме їхній сигнал, щоб з’єднатися з кимось за півсвіту від себе, — завдання, яке легше вдалося б на батьківщині або навіть із Масуда, — Тіль пояснив, навіщо йому радіо. У них був тільки один супутниковий телефон, а до нього — дві додаткові батарейки, тож він боявся, що їх відріже від Масуда, якщо телефон раптом відмовить. Одного разу він був у цій пустелі, щоправда, далі на півночі, на не таких значущих розкопках, і досвід навчив його, як важливо в разі чого терміново встановити зв’язок із зовнішнім світом. Відповідно, цей прилад потрібно якомога швидше зібрати й увімкнути. Не встиг він закінчити останнє речення, як шуми в гучномовцях послабшали, а відтак зробилися ледве чутні. Їхній сигнал прорвався додому через кілька ретрансляційних станцій на південному й північному узбережжі Середземного моря. Фонове випромінювання заступив тоненький жіночий голос. Вони додзвонилися до випадкової радіостанції якоїсь державної установи, їм було байдуже, до якої саме, і Тіль спитав, чи можуть його з’єднати з міністерством або з кимось із тих, хто відповідає за комунікацію з їхньою експедицією. Їх не змогли ані з кимось іще з’єднати, ані підказати іншу частоту. Тільки запевнили, що, мабуть, візьмуть цю відповідальність на себе, бо більше нікому. Усе, що вони їй повідомлять, вона переповість, а на їхні запитання сподівається дати відповідь.