— Як ви живете? — вихопилося в Персефони.

— Прошу?

— Як живете. Я вже давно не питала про це ні в кого.

Тіль нетерпляче перервав її.

— Забудьте. Що там нового в країні? Розкажіть про це! У нас, — якщо змога, передайте це університету, безпосередньо тамтешньому ректору, — усе йде за планом, є прогрес. Ви почули? Прогрес! Проте строк виконання потрібно переглянути! Нам бракує часу, а коштів, безперечно, вистачить на довше. Гаразд, тепер ми слухаємо вас.

Місто минулої ночі бомбардували вдруге, почала радистка, проте збитки незначні. Армія добре тримається на фронті, загалом, якби не бомби, новини були б виключно радісні. Місцеві вірять, що зволікання ворога свідчить про його слабкість. Персефона спитала про свою матір, і Тіль кинув на неї невдоволений погляд, гадаючи, що вона не помітить, та різко відвернувся. Пані держсекретар кілька днів тому звільнила посаду, так казали по телевізору. За сімейними обставинами, більше вона нічого не знає. Ні, зв’язатися з нею вона не може. Та й не знає як.

Персефона завагалася. Їй не спадало на думку жодне запитання: думки потьмарилися через новину про відставку матері. Можливо, поцупити ввечері супутниковий телефон і спробувати їй додзвонитися? Тіль уже вийшов із намету, і в запалій тиші Персефона озвалася знову:

— Як ви живете?

Мовчання.

По обіді Персефона трималася й досі осторонь від розкопок, загорнувшись, як на світанку, у ковдри, попри суху спеку дня, і пітніючи під ними; аж тут із радіо почувся низький голос, який говорив виразним арабським акцентом і уривчастими через проблеми зв’язку реченнями: із Масуда питали д-ра Тіля. Персефона підскочила, підбігла до стільчика з радіоприймачем і відповіла, що може говорити за Тіля та щось йому передати. Кілька секунд радіо не озивалося, відтак із нього залепетав інший голос, набагато вищий і з правильним британським акцентом; наче водоспадом, на неї полилися слова про погоду, спеку, їжу в Масуді, про те, як вражають їхні розкопки, про настрої в місті і настрої на півночі, про війну та її безглуздя, щоб раптом звернути на серйозний тон: справжній привід цього дзвінка — кістки, які вони нещодавно знайшли. Кістки годиться перепоховати, а про відкриття зберігати мовчання.

Персефона квапливо запевнила, що кісток уже позбулися і ніхто про них більше не згадає.

— Добре.

До речі, промовив голос, і досі суворий і діловий, про будь-які дзвінки місцевих мешканців, а також зустрічі з невідомими групами необхідно одразу доповідати, бо це можуть бути бунтівники або контрабандисти. Та й загалом просуватися далі на південь, попри наданий їм дозвіл на розкопки, ніяк не можна. Надто вже там небезпечно серед хаотичних і не повністю знешкоджених мінних полів, а також нерозірваних гармат, які можуть лежати там от уже сорок років. Там, де вони наразі копають, остерігатися нічого. Служби безпеки, яких відправили з ними, знають, що робити в таких випадках. Це лише застереження, щоб нагадати їм, археологам, про правила поведінки під час таких розкопок. Ризики дуже небажані. Особливо вдалині від дому в такому небезпечному для життя місці. Голос прояснів так само несподівано, як і потемнів, та побажав Персефоні, яка, сиділа вражена, не добираючи слів, перед радіо, витріщившись у стінку палатки, хорошого дня.

Зв’язок увірвався, Персефона ще кілька хвилин не ворушилася, відтак допила воду зі своєї пляшки й вийшла шукати Тіля, щоб розповісти йому про цю розмову. Кожні щокілька кроків вона озиралася через плече на далекий горизонт і, здавалося, бачила в миготливому повітрі колони, лицарів, цілий озброєний похід, які то зринали, то знову ховалися від погляду.

Д-р Тіль розвіяв її підозри. Це повідомлення зробили лише з метою її попередити, а в найгіршому випадку можна покластися на службу безпеки. Міністерство й університет не пошкодували грошей на забезпечення їхнього добробуту в пустелі. У Масуді, мабуть, бояться за свою репутацію. Ці кістки в пісках лежать тут щось із десять років, і він запевнив зіщулену студентку, яка видавалася зараз набагато молодшою за свій вік, майже переляканою дитиною, що останній збройний конфлікт у цій місцевості стався так само давно. Вона здригнулася, коли він пригорнув її і погладив по спині. Ця неочікувана ніжність сполохала її майже так само, як і застереження з радіо. Вона відчула дотик його зопрілої сорочки на щоці й не змогла опиратися його обіймам. Навпаки, навіть зраділа цьому знаку уваги. Він відпустив її, цмокнув у лоба, лишивши мокрий слід у неї на шкірі, який посушливе сонце зцілувало з неї вже за кілька секунд. Та Персефона все одно потерла це місце рукою. Щось вона втомилася, мабуть, довго пробула на сонці, пробурмотіла вона, не глянувши на Тіля, і вернулася в намет.

З’їхавши дюною вниз і повернувшись до табору, дівчина спробувала впорядкувати в голові все, що почула, розставити новини про відставку й мовчання своєї матері, про бомбардування міста, про кістки в піску та можливі небезпеки за сусіднім гребенем дюн по місцях відповідно до їхнього значення й нагальності, проте все намарне. Раз у раз її мати виступала перед гвинтівками одягнених у маски бедуїнів, а над ними злітали, не скидаючи бомб, ворожі винищувачі. Їхні ротори кричали їй, що їй із Тілем не по дорозі, що вона мусить негайно їхати додому. Кістки хрускали й розсипалися під її ногами. Вона вирішила наглядати за небом, а також за горизонтом, перевірити, куди робочі віднесли знайдені скелети, а ще викрасти з Тілевої сумки супутниковий телефон, щоб зателефонувати матері. Усе це вона вирішила водномить, забувши про місце, на яке ніколи не впаде тінь від Тіля. У неї не було часу на короля і його могилу. Вона заходилася порпатися в Тілевих речах.

Д-р Тіль не відволікався ні на далекі бомбардування, ні на невідомоликих повстанців, а на мовчання старої жінки тим паче. Так, загроза нападу, неспокій у місті — усе це його колись займало, займало б і зараз, якби він не був так далеко від будь-якої цивілізації, від нарікань на війну та даремні хвилювання про те, на що ніхто не здатен вплинути; Тілеві очі дивилися тільки в дедалі більшу і ширшу прірву, з країв якої сипалися каскади піску, який одразу ж відкопували назад. Він спостерігав за молодиками, які виблискували на сонці від поту й пов’язали завивала на голови, на своїх студентів, які давали собі раду з кожною нерівністю землі за допомогою новенької техніки, він озирав загальну картину з ласкавістю і з нетерплячкою. Якби натомлені кінцівки йому сьогодні дали змогу, він уже застрибнув би до них у пил і боровся, стоячи на колінах, руками й ногами з цим піском, щоб їхня робота просувалася швидше. Вони ще встигали за графіком. Минув лише тиждень, а він уже виявив, позначив і ідентифікував місце, на якому вони, безперечно, щось знайдуть. Він і сам дивувався зі спритності свого розуму, адже йому траплялося брати участь у таких розкопках, коли археологи по кількох тижнях знали не більше, ніж на початку. Тіль похвалив себе за ідею залізти на скелю, навіть за відвагу це зробити, хоча наразі за цю ідею від платив болем у суглобах і м’язах, через який заледве міг рухатися. Двоє робітників закріпили мотузкову драбину з одного боку понищеної ерозією руїни, з того боку, де він сам забивав гаки в камінь. Можливо, цього вечора або цими днями він іще раз видереться туди, цього разу вже вправніше, щоб поглянути на розкопки згори. Між тим один із робочих зайняв позицію нагорі, щоб спостерігати за місцевістю. Тіль, звісно, вважав паніку Персефони через застереження з Масуда дуже надуманою, проте розумів, що в цих широтах не завадить бути насторожі, тож вартовий був не такою вже й кепською ідеєю. Його непокоїло лише те, що у зв’язку з цим доведеться відмовитися від пари сильних рук. Із дня на день, — щоправда, без робочої сили одного з найманців це триватиме трохи довше, — і вони обов’язково на щось натраплять. Тепер у пісках не було тієї нерівності, що раніше. Вони копали безпосередньо на ній і зчищали невеликий піщаний наріст шар за шаром. Відтепер навколишні гори дюн, перехрещених і серпоподібних, утворювали однорідний візерунок, велику картину, в центрі якої зяяла зроблена людськими руками діра. Тіль не міг дочекатися, коли побачить свій шедевр ізгори. Хіба комусь є діло до повстанців і мінних полів, коли перед очима така місцина? Він забув про спеку, про те, як палали його щоки й плечі. Хоч який змучений він був, та спати не збирався. Та й не зміг би: він не мав спокою вночі; що вільнішим він почувався вдень, то щільніше його затискали в лещата ночі. Він не хотів снити про дім, не хотів нікому дозволяти себе судити, нікому надавати причини над собою сміятися. Духи, які переслідували його тут, переважно мовчали, поки в них не було приводу для радості, але Тіль знав, що їх розважають його нічниці. Дедалі частіше він засинав на кілька хвилин в тіні широкої парасолі під дією випитого в обід або надвечір, хоч сам він і приписував свою втому виключно високим температурам. Цих коротких дрімот пополудні йому вистачало, і коли сонце невблаганно тонуло в морі дюн, а робітники відкладали свої інструменти й чвалали назад до наметового містечка, шикуючись перед наметом їдальні, коли Персефона, нарешті оговтавшись від страху через радіоновини, приєднувалася до них і студентів, Тіль зоставався на місці розкопок і обходив його кілька разів по колу, вивчав, поки в нього кінчалися сили в руках і колінах. Щойно западе темрява, він ізнов зійде на свою скелю. Минулі ночі були такі яснозоряні. Коли останній робочий перейшов серпоподібну дюну, щоб потрапити в табір, Тіль подався до мотузкової драбини. Цього разу підйом був не такий тяжкий, і вже невдовзі він усівся на похиленій вершині, опустивши ноги над нічною тінню цього гіганта та зачепившись за один із гаків, які він прибив сюди ще під час першого сходження. Тут, угорі, він чув звуки з їдальні, плутанину голосів і мов, породжених нудьгою наприкінці довгого робочого дня; із портативного радіо водіїв екскаватора йшла в наступ, горлала одноманітна музика. Він увімкнув ліхтарик у себе на голові, розклав на колінах свої матеріали, мапи місцевості та глибоко зітхнув. Тіль невпинно поправляв окуляри й гриз свої нігті. Від утоми рядки розпливалися в нього перед очима. Замість шукати в них сенс, мабуть ліпше насолодитися вмістом пляшки й злізти донизу, коли всі поснуть. Лікер у пляшці випарувався й мав хімічний присмак, проте обпікав горлянку незгірш, може, навіть іще дужче, ніж раніше. Так чи інак, він допомагав Тілю розслабитися. Лишивши в спокої свої матеріали та ями, Тіль відпустив свій погляд блукати за три, навіть чотири гребені дюн і долин ламкою лінією горизонту, такою нерівною, що його очі не одразу завважили, як ця лінія ворушиться. Якийсь час він сидів у полоні самозабуття, пив і говорив сам із собою, потім почав малювати пальцем у повітрі траєкторії загрозливого руху далеких фігур. Тіль пригадав попередження масудської влади. Він відчував не страх, ні, радше цікавість. Їх тут ніхто не побачить, він і сам заледве впізнавав тих, хто був унизу, зі свого воронячого гнізда. Щоправда, він забув про музику, електронні ритми з наметового містечка, припливи й відпливи низького шуму, які, вочевидь, було чути за кілометри. Із інтересом і недовірою до свого зору він дістав із нагрудної кишені маленький бінокль і спробував відшукати завважених незнайомців. Не встиг він їх знайти й підкрутити бінокль для наближення, як силуети поховалися за дюною. Він іще трохи побув на варті, відтак осушив польову фляжку й заснув сидячи, прив’язаний мотузкою до каменя.