В останній день лютого, коли сонце нерішуче показало своє заспане опухле обличчя, напевно, вперше за цей рік — рік бомб і гранат, перевезень полонених іржавими рейками із заштореними вікнами, біженців у потягах, за якими тягнеться сморід фекалій і розпаду, — сотні студентів і професорів зібралися в центрі університетського двору. На цьому місці, яке раніше давало їм змогу насолоджуватися сонячними променями, побіжним теплом і світлом, тепер вони зі штовханиною та стусанами боролися за місце в тісній купі й намагалися втекти геть, аби лиш подалі від стін, що обвалювалися навколо них. Перше попередження про повітряний наліт прозвучало о пів на восьму й не викликало у студентів і викладацького складу нічого, окрім недовірливого знизування плечима, проте тоді, коли лише за кілька секунд колони залу й монументальні бюсти на вході та в атріумі захиталися під ударами важких бомб і ракет дальнього радіусу дії, будь-яку байдужість заступили страх смерті та недовірливий жах. Небагато людей відшукало шлях у підвал, чимало з них вибігло на вулиці, а решта залишилася в пастці двору й панічно відверталася від каскадів цегли з розваленого університету, в який відтепер не було вороття. Перше бомбардування протривало лише кілька хвилин, та, щойно пил припав до землі, зчинилися ґвалт і справжній хаос. Люди виявили, що перебувають усередині сплющеної монументальної споруди, цієї сцени загибелі, і вся пишнота мармуру, вся старовина високих стель, уся велич увічнених пам’ятниками видатних людей зійшли нанівець. Оточена пораненими, скривавленими і зневіреними, Персефона стала на коліна й охопила руками голову так міцно, немовби плоть її рук могла її якось захистити. Засипані пилом очі Персефони не розрізняли нічого, окрім тіней, окрім смерті чиїхось фігур, які підкошувалися, падали й уже не підводилися. Вона осіла на землю, схрестила ноги й не наважувалася підняти руки чи поворухнути пальцем, навіть відкрити рота, аби звести дух. Вона кашляла: на її язику лежав цемент, на голій шкірі — гранітна крихта й уламки мармуру. Ударною хвилею їй розірвало сукню. Вона прикрила свою заюшену кров’ю наготу важкою репнутою шкіряною сумкою. Кров була переважно не її, проте з подряпини під оком Персефони стікала тонка цівка вниз по губах та підборіддю і потрапляла до рота. Металевий присмак грубо здушив її, досягши піднебіння, і змусив судомно хапати повітря.

На зміну гомону прийшло глибоке мовчання. Місто охопив німий жах, здавалося, воно затамувало подих, як потопельник у відчайдушній спробі зберегти останній кисень у легенях. У вулицях, його артеріях, застигла кров, серцебиття урвалося, нерви оголилися. Світ виснажувала не кров із ран: він мовби задихався в гарячій пилюці зимового полудня.

Персефона чекала, що її порятують. Хтось мав прийти, підняти її з цього бруду, з цього звалища, і забрати з собою, привести до безпечного місця, де її полікували б, але спливали хвилини, спливла година, ставало холодно і темно, а ніхто не приходив, усі тільки йшли геть. Персефона була сам на сам із трупами і зі своїми думками, які, ледве чуті нею досі на тлі скарг поранених, тепер верталися. Безсумнівність спасіння, зцілення поволі танула натомість зароджувалося гірке розуміння, а будь-яка певність змінилася страхом, що сповнює ту, хто не знає, куди їй слід іти, чи вона взагалі здатна іти, чи вона ще живе, а чи вже померла. Страхом, адже вона не знає, адже вона нічого не може знати. Тож Персефона зосталася й втупилася поглядом у хмари в спробі розгледіти крізь них сонце. Проте дівчина просиділа тут так довго, що воно вже відвернулося від цього дня, занурившись за горизонт. Замість сонця перед її очима зблиснули перші зорі, чужі сонця і місяць, який примушував себе дивитися.

Місяць не відвертався. Його втомлений погляд розрадливо лягав їй на обличчя. Холодне місячне світло — їй на рани. Спи, неначе радив він уголос, спи, дитино. Насправді ж довкруж неї панувала мертва тиша.

Персефона поринула в забуття, її тіло знесилено лягло поміж мерцями — спочити серед понівечених гранітних облич відомих чоловіків, і ревіння нового сигналу тривоги перенесло її в ніч. У ніч бомбардувань. У довгу, безмісячну, вогненну темінь, у безсилля, подібне до її власного.

Тільки на ранок світ прокидається. Ніч — царство сну, і все спить, щоби поменше відчувати. Екрани у вітринах і вітальнях, до яких іще постачають струм, посилають аналогічну анестезію, снодійний білий шум, веселку тест-таблиці або цифрову чорноту. Цього ранку люди юрмляться на вулицях у пошуках відповідей і допомоги, а також надії; газет немає, замість оголошень — офіційна мовчанка. Триває війна, і ніхто не знає, чому. Протягом усього дня зовсім не виють сирени, не гарчать бомбардувальні ескадрильї, по всьому місту не чути жодного пострілу. Тож телевізори знову вмикаються. Двірники починають замітати сміття. Поштар — розносити листи. Бездоганно вбрані кореспонденти повідомляють про підступний напад... Увесь світ віднині розколовся, мов тріснуте люстерко, що його скалки по-різному віддзеркалюють те саме світло. Ніхто не сміє все-таки спитати, чому. А втім, відповідь не забариться надвечір, і приймуть її по-різному: хто кивне, хто заволає, хто розлютиться. Спецвипуск у газеті, в усіх газетах. Зародок.

Перші переселенці залишають місто вже надвечір. Самі собі чужі. За кордоном цієї країни, десь-інде, на відстані сотень миль, двійник вбудовує в свої новини підслухані слова, надаючи їм протилежного сенсу. Людство снить. Прокидаються демони страху. Справжній тільки сон Персефони.

Вона пробудилася на другому тижні війни, коли смерть уже сиділа при столі, неначе давній знайомий, а молодь більше не виходила на вуличні протести: майже всіх вивезли, а ті, хто лишився, не мали сил на спротив. Якби Персефона визирнула за вікно, то й не збагнула б, що в країні війна. Наближалася весна, і дівчина лежала в білій теплій постелі. Надворі починало сніжити.

На лекціях д-ра Тіля завжди панувало заціпеніння, яке він свого часу сприймав за свідчення шани й поваги до його обізнаності, аж поки студентів виказало глибоке зітхання і хтось у першому ряду позіхнув. Їм було нудно, він був нудний, але тільки для першокурсників, у яких уже роками веде цей базовий курс. Вступ до давньої історії, а по обіді — вступ до археології. Він був свідомий того, що не розповідає нічого цікавого, нічого такого, що ця юнь перед ним, яка під час його лекції думала вже про наступний предмет, не могла б почерпнути з якоїсь книжки, та наразі йому це було байдуже. Вони приходили тільки тому, що д-р Тіль завжди відмовляв студентам у матеріалах лекцій, хоча міг би продиктувати їх уже з голови. Ішлося не про ледачість чи зловмисність, радше про звичайне марнославство. Якщо він і має стовбичити тут щотижня, повторюючи ті самі заяложені, висмоктані з пальця, безліч разів читані й перечитані основи, то бодай перед залою, повною студентів, щоб ті за його знання хоч чимось йому віддячували, принаймні виповзали з ліжок. Диктофони на його лекціях були суворо заборонені. Якби змога, він заборонив би студентам і ділитися конспектами. Отож Тіль стояв перед ними, вікна були зачинені, й нестерпна спека, а також суміш випарів тіл ста п’ятдесяти слухачів і легкого алкогольного штину — понеділок, як-не-як, — змушували його прискорити темп свого викладу. Обрида, відраза до цих безнадійних нездар, жоден із яких, якби це від нього залежало, не випустився б із університету, охопили його так, що він заговорив із незвичним для себе поспіхом. Пару закінчив на п’ятнадцять хвилин раніше. Геть, геть із цієї смердючої парильні. Тіль ненавидів своїх учнів, що знуджено позіхали йому в обличчя, жили своїм життям і хотіли дрімати, а не вчитися. Він питав себе, скільки днів іще лишилося чекати, перш ніж йому нарешті дозволять повернутися назовні, туди, де можна вивчати покійників — і князів, і рабів, серця яких давно зупинилися. Вони були йому миліші за будь-кого з цього жахливого міста. Його слухачі зітхнули з полегшенням і отямилися від своєї летаргії. Тіль чкурнув повз них, проігнорував чиєсь запитання і захряснув за собою двері. Тепер швидко за ріг, у ліфт. Зненацька чиясь рука міцно й вимогливо схопила його, повертаючи втікача назад.