Тіль обпік собі руку й випустив із неї в фойє коробку сірників. Це були не його сірники. Він знайшов їх в одній із шухляд кабінету і вже їх не потребував. Гості й мешканці будинку вихлюпнули з воріт перед будинком. Дехто з них одразу поспішив під звуки гудків і крики до автомобілів із затемненими вікнами й майже нечутно зник у багатоголосому витті ночі. Тих, хто намагався пробратися крізь демонстрацію пішки, поглинула й потягла з собою юрба. Тіль і Персефона лишилися стояти, закинувши голови й спостерігаючи, як спорожнілу будівлю дедалі щільніше обіймає вогонь, висолоплюючи язик із горішніх поверхів. Гаряче осіннє повітря роздмухувало полум’я і періщило їм у лице. У Тіля пересохли губи. Він облизнув їх, хай це нічим не зарадило, а тоді поклав обважнілу руку на тремтливі плечі Персефони й відвів її на кілька кроків набік, щоб звільнити шлях для тих, хто втікав. Десь далеко озвалися пожежні сирени, проте їхній звук не ближчав із часом. Цієї ночі гасили так багато згарищ, що будинок лишився догоряти дощенту.

Народ насміхався зі свого бога, оголосивши його боягузом. Проклятий і зневажений, він спав ночами за своїми стінами й прокидався щосвітанку на самоті, відгороджений від вранішньо-сірого світу колючими решітками на вікнах і широкими плечима свого охоронця. Жодній із його жінок не дозволили ділити з ним ложе. А його синів ніколи не допускали в його покої. У такі одинокі ночі пам’ять підносила йому образи заквітлої пустелі й жвавого міста, серце якого пульсувало, розганяючи тисячами каналів живлющу воду по пустелі. Цим марили і він, і його народ, однак, зголоднілі й хворі, його люди відчували не тугу за втіленням цієї мрії, а безсилу лють і наконеччя стріл зі стін палацу в своїй плоті, а перед очима у них застигли смерть і війна, і пошесть, і обличчя їхнього короля. Колись вони були заможні. Колись вони були володарями світу, пересуваючись крізь піски на величезних човнах, а тепер вони замкнені в цьому місті, серед розпаду й перетвореній на болото пустелі. До чого все це багатство, якщо воно таке нетривке? Ліпше вони лишилися б пастухами. Ліпше жили б, як шляхетні кочовики, якими в Писанні постають їхні предки. Нащо вони подалися за цим шаленцем, нащо змінили світ і пустили йому кров, із якої тепер ловлять рибу? Цей чоловік спокусив їх усіх і накликав на них біду. Король і його народ блукали поглядами від моря на півночі до солоних озер на півдні й далі на схід, туди, де їхнім очам на заваді ставали високі дюни. За цими дюнами буяло свято, проте і чужий народ ходив невдоволений, бо мав не все, бо хотів мати більше, ненатлий, як і тутешній народ короля. Потай і вони, ці невдоволені, озброювалися до бою, поглядаючи вбік високих дюн, тим паче, що саме там лежить украдене в них багатство. Вони більше не обробляли відроджені поля. Більше не виходили рибалити в щодалі чистіші води. Вони кували зброю, і король спав у морі голосів, які підначували його на війну.

Пообіднє сонце на аеродромі в кількох хвилинах їзди від Масуда було таким сліпучим, що Тіль мусив постійно мружити очі, і таке спекотне, що він застигнув на трапі, відпустив Персефону й підняв руку, затуляючи собі обличчя. Ззаду його підпихали інші пасажири, поки Тіль, наосліп намацуючи поруччя, не почав спускатися вниз. Між ним та секретарями, функціонерами, міністром і почтом міністра в одностроях утворилася відстань, яку він не поспішав скорочувати. Так розділилися дві групи, що подорожували разом: університетська і та, яку делегувало Міністерство оборони. Їхнє розділення на летовищі Масуда, мабуть, здалося солдатам, оркестру, політикам і пресі, яка записувала державний прийом для загалу, спланованим заздалегідь. Унизу ці групи стягнулися в дві вузькі колони, які, й досі відділені кількома метрами одна від одної, промарширували повз ряди озброєних людей, неоковирно намагаючись тримати однаковий темп, по червоному килимі, що його розстелили саме для них, аж до козирка ангару, під яким на гостей уже чекав колега прилетілого міністра. Асфальт злітної смуги, безхмарне пустельне небо, пісок і місто сяяли так, що Персефона й Тіль хоч-не-хоч опустили очі долі, на багряний оксамит під своїми ногами. Засліплений і розгублений, Тіль, утім, вловлював видихи, шепіт, звуки фотокамер, кількаразові виступи оркестру. Він був не певен, чи це привітання призначене саме йому, чи це його фотографують, для нього грають, його вітають із прибуттям. Та все одно він підняв руку й помахав, змушуючи себе усміхатися попри спеку й піт, що тонкими цівками стікав йому на брови, шкіритися й кивати в той бік, де, на його думку, стояли репортери. Якби промені сонця не палили так його шкіру, якби в його легені не потрапляло сухе розпечене повітря, йому могло б здатися, що він стоїть біля чорної шахти й новеньких вагонеток і демонструє розкопані скарби. Він тицьнув Персефону ліктем. Най помахає! Най також усміхнеться у камеру! Вони нарешті прилетіли! І цього вечора відсвяткують у готелі! Тіль уже й геть забув про свою нудоту. Забув, як щойно, під час приземлення, стиснув руку Персефони так міцно, що їй довелося її висмикнути. Пам’ять Тіля поблідла супроти звуків камер і лихоманки власного ослаблого тіла.

Вони хотіли переночувати в Масуді, перш ніж продовжувати подорож. Персефона підшукала для них готель у центрі міста, біля водяних садів, ринкової площі й нічних клубів. Вона хотіла ще хоч раз поспати в зручному ліжку, перш ніж проводити решту зими в наметі. Волонтери — троє студентів Тіля з п’ятого семестру — посплять цю ніч у готельних номерах, які подорожнім надає аеропорт. Зранку вони всі разом зберуться біля аеропорту й попрямують далі в свою експедицію. Виїзд о десятій. Доти Тіль зі своєю помічницею мусять дещо залагодити. Треба спакувати харчі й повантажити їх у позашляховики. Намети, спальні мішки, килими, парасолі, молотки, щітки, зубила — усе це треба було ретельно перевірити. Потрібно переконатися, що в них є важка техніка і що місцеві помічники, робочі, присутні у повному складі. Персефона хотіла упевнитися в цьому до сніданку. Вона збиралася витратити цей день, який у них іще залишався на це місто, його культуру й історію, її затінені сади, площі та провулки, щоб насолодитися цією цивілізацією разом із Тілем.

Одночасно з їхнім літаком на аеродромі приземлилися три важких транспортери. Із них вивантажували військову техніку. Міністри потискали руки. Танки зустріли радісними вигуками й поставили в ангар. На склад занесли запечатані ящики, щоб пізніше вразити ними суперника на кордоні за тисячу миль звідси. Тіль натомість отримав свої екскаватори й трактори-плазуни, а міністр — чималий грошовий переказ.

Ніхто до пуття не знав, нащо цей зопрілий старий професор, його дівчина і троє диваків сюди взагалі приїхали. Що їм знадобилося в Масуді, в останньому великому місті перед дюнами, якщо не торгівля і не втеча від світу в розкішних готелях? Та, схоже, вони були частиною делегації, тож ці питання лишалися невисловленими, а їх самих зустрічали з такою ж шаною, як і високоповажних гостей. Вони злилися з шанованими особами, тисли руки й шикувалися на фото для преси. Лише згодом дві розділені на трапі й возз’єднані перед камерами групи розсілися по різних лімузинах.

Масуд, молоде місто-оаза, постав протягом останнього десятиліття на берегах нововіднайденого джерела на північному краю Сахари, просто серед пустелі. У цьому місці, від якого машиною одна година від столиці й від метушні, шуму людських мас і справжнього світу, оселилися заможні родини, політики, промисловці й відомі митці: у центрі, в баштах із білого піщанику, або на околиці міста в бунгало удень насолоджувалися пишними водяними садами, порівняно м’яким кліматом біля озера, що виникло на місці джерела, а ночами походжали в елегантному одязі від клубу до клубу. Із околичних містечок і сіл, а також із нетрів столиці сюди приїздили наймані робітники, слуги, у які подалися торік біженці з далекої війни. До тутешніх любителів погуляти приєднувалися і туристи. Коли на вулиці темніло, їхніх мешканців більшало в кілька разів, та їхнє число меншало, коли підіймалося сонце. Той, хто тут мешкав, жив без будь-яких сумнівів. Тож і Тіль піднесено оглядав пустелю, що простягалася аж до крайнеба, обриси далеких передмість, швидкісний потяг, що здіймав за собою піщану бурю, колони автомобілів, що купчилися на в’їзді до міста. Та краса Масуда лишала його байдужим. Він не завважував ані майстерної архітектури, ані природної грації садів. Сучасний вигляд меблів, дорога уніформа портьє нічого для нього не означали. Кожна секунда, яку він проводив у чеканні на те, щоб нарешті поїхати далі, коли все буде готове, мучила його, точила й виїдала нерви. Хай як охоче Тіль купався в спалахах камер, зараз, як і напередодні, він знову став неспокійний, підозріливий і нашорошений. Неначе він не міг повірити, що нарешті потрапив сюди; він почувався так, ніби вкрав свій дозвіл, фінансування розкопок, цей літак, помічників і робітників, ніби в нього з хвилини на хвилину можуть усе це відібрати. Він повсякчас зацьковано поглядав на двері. Ось зараз у них постукають, ось зараз, і він знову прокинеться вдома зі своїми духами, яких тільки побільшало за ті тижні, коли він готувався до вильоту, знову прикладеться до пляшки зі сховку й розтрощить кухонний стіл. Тіль не міг ані незворушно сидіти, ані стояти, хоча йому боліло стегно. Мов звір у клітці, він походжав туди-сюди зухвало збудованим у формі дубового листка балконом готелю, лишаючи на білому кахлі піщані сліди. Не в змозі це більше терпіти, втомившись озиратися в пошуках переслідувачів, він перевів погляд у далечінь, туди, де, якщо Персефона вгадала тоді, багато місяців тому, і якщо все те, що вони вдвох розшукали, виходячи з її правоти, також підтвердиться, лежить попід дюнами замкнений саркофаг. Південний захід. За сотню миль углиб пустелі, вздовж старої і занедбаної караванної стежки, а потім на південь, більше не орієнтуючись на жодну вулицю, поки досягнеш таємної позначки на карті, що вказує на забуту королівську гробницю під пісками Сахари.