Заінтриговані робочі рушили від розкопок на гребінь дюни зустрічати прибульців. Вони не забули про Геків прорив, проте їхня увага не трималася довго через утому, і приїзд групи чужинців здався їм передвісником того, що вони всі скоро вирушать по домівках. Д-р Тіль, який щойно виліз, сонно хитаючись, із намету, вмить збадьорився і виступив назустріч дослідникам, ручкаючись то з тим, то з тим і намагаючись перехопити їх під лікоть, притримати, розпитати, що їм потрібно в таборі, хоч він і знав, що саме. Його теж зацікавила поява науковців. Та зараз, коли ці чужинці могли вкрасти в нього такий швидкоплинний час на останній шанс здобути собі славу, він не збирався відволікатися на своїх ворогів.

Він прокинувся, бо в таборі раптом стало тихо, і це мовчання молотків і голосів послужило для нього сигналом до пробудження. Тіль негайно зрозумів, чому на розкопках тиша. Відчуття, що сталося щось визначне, — неспокій у безвіконному просторі напередодні сильного шторму — він не сплутав би ні з чим. Д-р Тіль уже відчував подібне, тоді він також підхопився з польового ліжка й спустився до кургану, з якого піднімали саркофаг. А тепер до нього примчав Гек у супроводі Мінті та Підо — почет роззяв, який гукав його й усміхався йому в лице.

Я дещо знайшов!

Я знаю.

Ми зараз повернемось і витягнемо короля з його ями!

Не поспішайте.

Вони майнули повз нього — і крізь його пам’ять. Д-р Тіль бачив лише свою яму, яка чекала на нього за кілька кроків. Кілька імпровізованих сходинок, вузький піщаний коридор, прямокутний отвір — і ось вони. Ворота до його успіху. Чорна розколина, доволі широка, щоб у неї проліз дорослий чоловік. Він поставив одну ногу в гострокраю тріщину, тримаючись однією рукою за стіну проходу; глибокий вдих, зітхання, заплющені очі, приплив адреналіну, пульс у скронях, рій мурашок у пальцях і грудях — і ось якась сила підступила до нього і скинула в пітьму.

Люди обступили новоприбулих, які, уже діставши записники, дивилися собі під ноги в пошуках обіцяної флори. Від ботаніків і робочих долинуло збуджене бурмотіння. Персефона дісталася науковців задовго до решти, провела їх через дюну до табору й уже стояла, і досі в нічній білизні й ковдрі, перед машинами, коли ті загальмували. Вони привіталися, потиснули руки та пропустили обмін люб’язностями, аби швидше перейти до суті. Персефона розповідала, показуючи дорогу до намету їдальні, про нещодавню повінь і про подальші дні, протягом яких вона почала виявляти різні рослини; принесла їм свій ноутбук і презентувала делегації, передовсім огрядному ботаніку з роговими окулярами, який проштовхнувся впритул до столу, свої альбоми. Кожне нове фото викликало схвильований шепіт і скрегіт графіту по паперу. Чи могла б вона надати їм ці картинки? Де саме росте ця квітка чи оцей будяк? Як вона вигадала ці імена? Чи вона взагалі усвідомлює, яка це сенсація? Такого перетворення не було ще ніколи. Та ще й у такий короткий строк. Та ще й у цій частині світу. Метеорологи визирнули з палатки на й досі захмарене небо. Вони роз’яснили, що навіть записи із супутників, які вони отримали після зміни погоди, підтвердили її слова, а побачити це тепер, на власні очі, — це, без перебільшення, вражає.

За їхніми спинами фургони постачання, що приїхали одночасно з конвоєм, саме вивантажували воду, необхідну для останніх днів розкопок. Їм надіслали тільки дві великих каністри й одну коробку з продовольством, запечатану у фольгу. Щоправда, їм також привезли пакет із позавчорашніми газетами. Посильний прослизнув між роззявами, розштовхуючи тих, хто не поступався йому дорогою, і грюкнув пакетом об стіл Персефони так, що вона смикнулася від страху й озирнулася до нього.

— Думаю, тебе це зацікавить, — просичав він ледь зрозумілою англійською і розчинився між науковцями.

Персефона перепросила й посунула ноутбук на столі, дозволивши їм продивитися решту картинок самим.

Двічі припрошати не довелося. Товстий коротун просто-таки метнувся до комп’ютера і підняв його в себе над головою, щоб і колеги могли подивитися на світлини. Дехто з них уперше — через нього. Охкання і ахкання супроводжували зміну кожної фотографії на екрані.

Персефона схопила найвищу газету зі стосу, щоденну газету з рідного міста, і в неї перехопило дух. Сльози нез’ясовного зворушення забриніли в неї в очах, і вона відступила на кілька кроків від збудженого натовпу науковців і робітників, що згуртувалися навколо піднятого комп’ютера. Персефоні здавалося, що будь-яка людська душа наразі безкінечно далека від неї, ніби цей намет, під яким вона стояла, був повністю темний, і єдиний прожектор спрямовано на неї і на газетну сторінку в її руках. Персефона була наодинці з рядками заголовку. Недовірливо читаючи те, що було перед її очима, надруковане чорним на брудно-сірому, Персефона відсторонено вийшла з їдальні й усамітнилася в спокої свого намету.

Війна скінчилася. Вороги відклали зброю. Народ пишався своїми хоробрими солдатами, країна вистояла. Держава захистила права громадян і майже не втратила своїх земель. Цитували слова президента, слова генерала: усі погоджувалися, що це не поразка для батьківщини. Більше нічого було казати, нічого було знати. Майбутнє було невідоме. Відомо було лише те, що боротьба добігла кінця. Число загиблих, звіти про руйнування і бомбардування останніх кількох тижнів, про переміщених і викрадених осіб, тобто обставини цього кінця, замовчувалися, замість них до народу зверталися із закликами до стійкості й похвалами за витривалість. Персефону все це лишало незворушною. Її не цікавила ні правда, ні справедливість. Персефоні вистачало знати, що вона може знову повернутися на рідну землю і жодна повітряна тривога не збудить її вдома від сну, що, зачувши ревіння двигуна, вона не муситиме тікати в пошуках укриття, що пил і повалені бюсти великих чоловіків залишаться в минулому й вона вже не буде розгубленою дівчиною, зіщуленою серед руїн університету. Лише тепер вона, здавалося, зрозуміла, чому над Тілем так тяжіло бажання приїхати в цю пустелю. Проте їхнє цілковите відчуження мусило колись закінчитися. Королівська гробниця втратила своє значення, і тепер вона думала про повернення додому не з розчаруванням чи безнадією, а тільки з полегшенням. Хвилювання про те, якими тепер постануть перед нею матір і садиба, були ще далеко. Усе добре, без сумніву, добре, тепер вона це знала. Та й хіба могло бути інакше: без війни все одразу стане на свої місця. Персефоні закортіло подзвонити додому. Вона вже уявляла, як почує з радіопередавача феєрверки, що їх підпалять звеселені люди на кільцевій дорозі та здіймуть угору не факели, а пляшки з шампанським, як ця уява стане дійсністю, а тоді вона негайно покине це місце, хай навіть їх і без того невдовзі витурять із пустелі. Водій фургона постачання підвезе її до Масуда, це вже напевне, а звідти вона вже сяде на перший-ліпший літак. Та що там: вона проїхала б і з пересадками десятьма потягами, кораблями й автобусами, аби лише пошвидше рушити в дорогу. Та головне — доктор Тіль. Треба повідомити йому, що сталося. Нехай він поїде з нею. Що, як вона зможе витягнути його з його божевілля. Урешті, тепер буде мир. А це означає, що в нього ще з’явиться новий шанс. Їй більше не здавалося, буцім усе втрачено.

Дівчина востаннє рушила за ним, зістрибнула в глибоку яму, в якій пропав д-р Тіль; він саме колінкував на землі у світлі жалюгідної лампи, зануривши пальці в потічок, що протікав від однієї стіни склепу до іншої. За ці тисячоліття ручай виїв собі розколину в камені. Денне світло кинуло тінь від Персефони на вузький струмок і на Тіля; чоловік підвів погляд, і хоча вона не розрізнила рис його лиця, Персефона знала, що він сяє. Підійди! Подивися на це. Хіба це не грандіозне відкриття? Він розчепірив тонкі руки та обвів жестом голе каміння, каламутну воду й порох кісток замурованих рабів, яких, вочевидь, поховали разом із королем. Ходи, ходи сюди, оглянемо разом, що тут є. Він іще не дослідив цей склеп. Щойно ввійшов сюди, натрапив на цей ручай. Він занурив іще один палець у воду та облизнув його. Вода свіжа, навіть прохолодна. Він попросив у Персефони лампу, проте вона не прихопила її з собою. Байдуже, і цього світла буде достатньо.