Ніхто не знав про смерть співця і сліпої. Персефона нікому не розповіла про те, що знайшла під час втечі. Та й хіба це щось змінило б? Нехай уже лишаються поховані між табором і караванною дорогою, нащо дарма втручатися в їхній спокій. Прокидаючись, вона й досі бачила перед своїм внутрішнім зором обриси чоловіка в піску — із цього піску тепер вибрунькувалися сотні квітів, названих на його честь, — та рештки машини, оповитої стеблами завтовшки з дерево і схожої на живий, квітучий, роздутий кокон. Най так і буде, думала вона і не порушувала своєї мовчанки. Персефона обходила табір, зривала, описувала і зберігала щораз інші трави, квіти та крихітні пагони, які могли б розростися до кущів, до тернистих хащів, що колись даватимуть плоди. Краєм ока вона спостерігала за схиленими копачами, які боязко повернулися до придуманих Тілем робочих змін. Ранкова зміна саме заступила нічну, водії екскаваторів передали один одному ключі, копачі отримали мотики та лопати. Гек, Підо та Мінті також перейшли працювати до Тіля. Хоч він про це й не просив, вони лишили свої кістки, замінили щіточки на маленькі лопати і присіли навпочіпки поряд із Тілем, слідкували за його рухами й повторювали їх. Може, вони вирішили, що лишився тільки тиждень, а отже, зовсім небагато днів, короткий проміжок часу, протягом якого ліпше не дратувати свого професора — а копачам — свого роботодавця, — щоб не боятися поганих наслідків для себе по поверненні додому. Студенти переймалися своїми оцінками, робітники — своїм прожитком. Персефона ж не боялася нічого, а тому зосталася каталогізувати пробуджену пустелю і зі смутком спостерігала, як рослини, що рвалися до світла з дна ями, нещадно викопували і жбурляли лопатами на купу разом із піском, прирікаючи ставати перегноєм.

Нові знахідки не припинялися. Щогодини, майже щохвилини Персефона натрапляла на нові квіти незнайомої форми та кольору, пучок трави, якого не помітила раніше, — її альбоми нескінченно грубшали. Увечері вона потай зв’язалася з університетом Масуда й повідомила про своє відкриття; її спрямували до біологічного інституту. Вона описала науковцям, які зібралися навколо приймача по той бік дроту, форми листя, стеблин і квіток, розгалуження коренів. Її пропозицію надіслати їм проби рослин професори відхилили. Вони хочуть поглянути на місце, де ті ростуть. Побачити це на власні очі. Такого дощу не було більше ніде. Він пощадив Масуд і всі райони на північ від караванної дороги. Та й дощ, що випав в інших районах, не зрівняти з тим, про що повідомила вона. Експерти з ботаніки зголосилися приїхати й лише за допомогою кількох дзвінків розповсюдили новину по всьому світу. Гряде справжня сенсація. Готуйтеся! Це буде щось масштабне. За кілька днів вони прибудуть до пустелі з усім, що необхідно для дослідження цього неймовірного, ба навіть дивовижного феномену, і задокументують його за всіма правилами.

Персефона опитала робочих, чи траплялися їм подібні рослини, подібні квіти, і всі вони відповіли запереченням. Ніколи досі не було такої зливи, та й пустеля в цьому місці ніколи не лежала у воді. Тут віддавна не бачили нічого, крім міражів. Персефона засперечалася. А як же король, якого шукає Тіль. Він власноруч примусив ці землі розквітнути чотири тисячі років тому. Можливо, доля дарує їм дещо більше — не самого короля, а світ, який він побудував. Що до Персефони, то вона почувалася так, ніби вони навіть перевиконали початкову ціль. Вона зберегла свій реферат, зміст якого пригадувала вже дуже тьмяно, у тій самій папці комп’ютера, що і фотоальбоми, щоб не забути те, що знала давно: це місце колись було раєм.

Тіль не сказав нічого, коли Персефона розповіла йому про свою розмову з біологами Масуда. Він не осатанів, не накричав на неї, проте в нього затрусилися руки й забігали туди-сюди неспокійні очі. Йому бракувало сил, бракувало слів, щоб донести їй свій стан. Він намацав за спиною стіл і обперся на нього. Здавалося, риси його худого обличчя стали ще гострішими. Минуло кілька хвилин, перш ніж витиснув із себе прохання: «Води», та його тон сказав дівчині те, що він залишив несказаним. Ти мене зрадила. Персефона не розуміла, чому він так думає. А Тіль не міг висловити їй того, на яку небезпеку чекає з-за горизонту. Він уже бачив заголовки. Бачив звіти про чудеса природи. Бачив обличчя широко всміхнених чоловіків поряд із фотографіями якогось корінця, а під цими картинками текст, у четвертому абзаці якого журналіст мимохіть зазначить про те, що це нечуване відкриття здійснили під час безуспішної археологічної експедиції. Жодної світлини з Тілем, жодного фото саркофага й артефактів за його спиною, жодних спалахів із моря фотокамер. Хто напише про мертвих, якщо їх витісняє життя.

Відколи випав дощ, це була перша ніч, яку Тіль провів у наметі, біля своєї зрадниці, щільно її оповивши. Його грубі крижані пальці ковзали вздовж її шиї та хребта, та вона лежала нерухомо. Долоні Тіля гладили її живіт, її ноги, і дівчині здавалося, що вона замерзає. Персефона стулила повіки, натомість очі д-ра Тіля лишалися широко розплющені.

Він був тут, але не з нею. Її рішення бути з ним, а не на батьківщині, там, де, мабуть, невдовзі святкуватимуть закінчення ще однієї війни, — вона замріяно уявляла, що могла би бути зараз серед живих, замість розкопувати мерців, — цієї ночі це рішення тяжіло над нею щогодини дужче під його шерхатими від пилу руками. Цей чоловік, якого вона не знала, і його сліпе поривання означали для неї дедалі менше; вона давно вже не була б із ним, якби не пам’ятала, яким необхідним він колись був для неї.

День на березі, розмова перед університетською аудиторією. Дрібниці і багатозначні погляди. Похід у кав’ярню, до нього додому, подарунок. День був холодний, ніч була тепла, ба навіть гаряча, і вони дивилися одне одному в очі. Постійно дивилися в очі, поки навколо була зима, зима старої війни, до якої вони були тепер байдужі і в якій замерзав — як оце зараз Персефона — відомий їм світ. Попрощавшись із останнім днем року, з його снігом і сльотою, вони покинули свою батьківщину. Разом вони відкрили це місце в записах і кресленнях на пожовклому папері, накреслили траєкторію похоронної ходи на картах пустелі, ступаючи носіям саркофага буквально слід у слід, а на початку лютого вирушили сюди. Чотири тисячі років тому на цьому місці короля занесли в його склеп разом із сотнями прикутих до нього рабів. Чотири тисячі років тому ці люди пішли за ним і померли за нього в темряві, виснажені голодом. Їхні скорчені рештки лежали тепер за крок від Тілевих чобіт. Їхні скелетовані пальці зі зламаними, сточеними об стіни цього склепу нігтями тягнулися до робочих нічної зміни, немовби їх іще можна було врятувати.

Коли Тіль розтиснув обійми, Персефона загорнулася в ковдру і вибігла з намету. Як спекотно, казала вона собі, хоча насправді їй було так холодно, що зуби почали мимохіть цокотіти. Д-р Тіль нарешті заснув і лишився наодинці з собою і своїми побоюваннями щодо майбутніх газетних статей.

Довгими безсилими помахами чоловіки й жінки в ямі вдаряли мотиками в землю — чи то пак вдаряли об землю, ледве не випускаючи з рук. Вони неохоче встромляли лопати в стіни, розширюючи проходи. У кожному з них бриніло питання: Чому? Чому вони й досі були тут, чому вони вже два місяці носять пісок з одного місця на інше, порушують спокій старих могил, та ще й, як виявилося, не тих могил? Чому вони тут узагалі? Щоб утілити фантазію одного божевільного? Щоб коритися безглуздям чоловіка, в якого вселився диявол? Іще один удар, одна грудка сирого піску, яка розбивається об землю. Дзвін лопати, хрип, кректання, хрускіт суглоба, новий удар. Дзвін лопати. Кректання. І так по колу, в трансі одноманітності, аж раптом — скрегіт. Так сталь вдаряється об камінь. І ще раз. І ще раз лопата скрегоче і відскакує. Помічник, що стояв позаду, Гек, спершу навіть не помітив, що його інструмент стукає вже не у піщану стіну, що з кожним новим ударом на його ноги, груди і лице летить кам’яна крихта. Студент спав із розплющеними очима й роззявленим ротом. Його дух ширяв далеко звідси. Інші затамували подих. Озирнулися на нього. Дехто нерішуче перезирнувся. А потім нараз почулися стук, гук, та такі могутні, що Гек прокинувся від своїх опівнічних марень, змахнув мотикою і ледве не впав. Покришена стіна піддалася ударам. Верхні валуни обвалилися слідом за своєю опорою, скотилися з краю розламу і поховали під собою Гекові ноги. Захитавшись, він спробував за щось ухопитися, проте камені, за які він хапався, луснули, як скло, порізавши йому долоні. Коли його зір нарешті відновився, йому у вічі дивилося око чорної пітьми, темнішої за місячно-сіру ніч навколо нього. Молодий помічник відповз назад із вигуком подиву і страху та побачив на кам’яних уламках фрагменти орнаментів. Забувши про обережність археолога, він розбив стіну гробниці, протаранивши ворота до світу мертвих, як таранять мури міста-оази, і цей світ видихнув йому в обличчя запах мокрої плісняви і застояного повітря. Чотиритисячолітня гробниця зітхнула, мов велетень, який пробудився від тривалого сну. Інструменти попадали людям із рук. Усі пороззявляли роти, проте ніхто й не думав гукати від радості. Цієї миті перші сонячні промені виповзли з-за хвилястого горизонту й затопили дюни світлом з-під пелени хмар. Повітря стало помітно теплішим, і д-р Тіль розплющив очі у своєму наметі, поки Персефона, розвернувшись до нього спиною і загорнувшись у ковдру, дивилася на північ, звідки, відділений тепер лише останнім пагорбом і останньою долиною, до них наближався конвой із п’яти великих вантажівок із зелено-жовтим логотипом на капоті — чотирикутним листком у серпанку зірок і з розгорненою книгою над ним. Як спритно вони мобілізувалися, відчувши жагу до дослідження. Якби Персефона побачила очі цих ботаніків і метеорологів, то прочитала б у них зухвалі мрії про передовиці журналів.