Персефона не поверталася. Вона спала в таборі, їла разом із усіма, розмовляла з помічниками, які заходилися знову пакувати й очищувати кістки та витягати все, що зможуть, із затопленої братньої могили, але вона не верталася до Тілевої ями на півдні від його скелі, до місця, яке сама йому нарадила. Він мовчки сприймав її відсутність, її велике зникнення. Він узагалі більше з нею не говорив. Відколи Персефона приїхала назад після спроби втечі, вони не перекинулися ані словом. Замість копати, замість продовжувати їхні безцільні пошуки — а вони були саме безцільні, — щоб скоріше дійти до якогось відкриття, вона стала фотографувати відродження флори, яке не задокументувала ще жодна людина в цій частині світу, зберігати картинки на одному зі своїх комп’ютерів, збирати їх у цифрових альбомах, описувати дивні різновиди й вигадувати для них назви. Гучні назви. Урешті, вона просунулася так далеко, що почала обрізати деякі бруньки, листочки, квітки та стеблини, виривати рослини з корінням і затискати між сторінками книжок, щоб притримати їх на майбутнє. Кожному зі своїх відкриттів вона привласнювала ім’я, дату і місце знахідки, додавала підпис під фото і ретельний виклад своїх висновків. Вона не вивчала ботаніку, але це було й неважливо. Ці рослини дослідить хтось після неї; їм дадуть наукові назви, їх класифікують і увічнять у навчальних посібниках, проте імена, які їм дарувала Персефона, прикрасять сторінки у вигляді заголовків чи підзаголовків. Рослину, що квітла білим цвітом по всьому таборі, зокрема, і перед її наметом, вона охрестила першою, вписавши її назву друкованими літерами на початковій сторінці свого першого фотоальбому. Вона назвала її на честь сліпої та її спасителя.

На п’ятий день після дощу д-р Тіль прокинувся від коматозного сну, лежачи головою на купці ще сирого піску; його ноги стояли в ямі, а груди притискалися до її заокругленого краю. Він одразу потягнувся по фляжку, яка висковзнула в нього з руки, поки він спав. Він обмацав землю навколо себе, зиркнув на темно-сіре небо, що нависло над ним, і спробував визначити, котра година. Не може бути, щоб уже по півночі, бо він іще чув жахливі, нескінченно повторювані радіопісні: їхній такт відбивався в пульсуванні його скронь. Замість фляжки його пальці натрапили на записник і причеплену до нього ручку, він підняв блокнот козирком над очима, затуляючись від сліпучого світла прожекторів, які палали на його сітківці, витанцьовуючи червоними цятками. Їхній танок не перервався навіть тоді, коли він розплющив очі й відтулив від лиця записник, щоб таки пошукати ще раз своє віскі й заснути з його допомогою. Погляд Тіля ковзнув розгорнутими сторінками і мимохіть вихопив календарну табличку, вміщену між обкладинкою і першою сторінкою. Тіль пробігся закресленими днями й підлічив ті, що в нього лишалися. Шість. У нього було шість днів. Навіть менше, ніж тиждень, перш ніж копачі поїдуть із цього місця — і їхня експедиція слідом; перш ніж вони розташуються в масудському готелі й оглядатимуться на пустелю через вікно своєї башти, змушені визнати свою поразку. Цього не змінять навіть кістки селян і рабів. Від цієї сцени, цього передчуття приїзду з порожніми руками Тілю ставало зле, і наближення цієї події в часі робило її набагато імовірнішою, ніж сподіваний успіх. Він не хотів із цим миритися: так довго вдавати з себе оптиміста, дати Персефоні свободу займатися будь-чим, дозволити Геку, Мінті та Підо, цим нездарам, змахувати пил із кісток і відправляти їх музею, щоб і вони закарбували під чимось свої імена, — а що він отримав натомість? Невдачу, згаяний час і певність у тім, що йому більше ніколи не виграти гроші на свої дослідження. Останній шанс, і той намарне. Колись ця війна скінчиться, і залишені нею руїни проковтнуть усі гроші, які держава ще мала для подібних невдах. У його паніку — цього разу справжню паніку, а не тривогу — втрутилося жалюгідне ритмічне виття з табору, яким розважалися робочі, витрачаючи час і сили, замість копати разом із ним чи принаймні піти спати, щоб назавтра прокинутися відпочилими. За що їм заплатили? Невже ж за їхні розмови, за слухання музики чи історій про ту чи ту війну? Вони не можуть. Не мають права. Як він повернеться в свою квартиру й дивитиметься в пусті очі старигану в своєму кріслі, який сміятиметься з Тіля, поки решта духів — вірний хор — потуратиме батькові? Хіба вони не відлітали геть, не танцювали надворі в снігу? Цього разу він лишить їх у цій пустелі. Нащо йому ці духи, коли він заволодіє справжніми мерцями.

Д-р Тіль увірвався до намету їдальні, як шторм, як габуб. Його незрозуміле, плутане белькотіння сполошило присутніх: ті, хто пив, хто бесідував, Персефона, яка крутила між пальців листочок якоїсь рослини, Гек, Мінті, Підо, які саме відкоркували пляшку вина, одну з останніх, — усі здригнулись і розбіглися бозна-куди. Дехто боком відступав до виходу з намету, поки Тіль перевертав столи, підносив стільці над головою і жбурляв поперед себе, вивергаючи нерозбірливу лайку і плювки. Ніхто не наважувався підійти до нього, скрутити і якось заспокоїти. Ліпше забратися геть від цього божевільного! Вони боялися цього кволого, висушеного, кістлявого чоловіка. Зрештою, коли в наметі майже нікого не зосталося, — вони тупцяли зовні, ставши півколом на безпечній відстані, — Тіль помітив у кутку на одному з іще не перекинутих столів переносний радіоприймач, який досі наспівував про мир. Тіль грізно рвонув до радіо, змітаючи все на своєму шляху включно з розкиданими стільцями, схопив прилад за антену, відламав її, а те, що лишилося, затиснув під пахвою. Відтак розвернувся на підборах і широкими кроками, голосно сопучи, рушив до виходу, аж раптом у нього на шляху виросла Персефона. Вона й досі тримала в руці свій листочок і квітку, від якої долинав нікому не помітний аромат. Вона пахла, майже як дзвіночки, та Тіль у своєму збудженні не розрізняв ніяких запахів, ніяких смаків, усі його нервові закінчення палали від люті. Він уповільнив кроки, але не зупинився. Наблизившись до Персефони, він проштовхнувся повз неї, не дивлячись на дівчину, і вона його не затримала. Люди надворі відсахнулися від нього. Їхнє півколо розімкнулося, пропускаючи його, коли Тіль підійшов до них упритул; усі озирнулися на Персефону, яка, притулившись до однієї з опор намету, застигла біля входу, проводжаючи Тіля поглядом, поки той дістався гребня найвищої серповидної дюни на півночі від табору. Там він зупинився і ще раз зиркнув через плече, засапано викрикнув щось невиразне і з вигуком жбурнув радіо, немовби штовхав ядро; здавалося, секунди перед глухим падінням приймача десь по той бік дюни тяглися нескінченно довго. Після цього Тіль зникнув із опущеною головою та згорбленою спиною — було важко роздивитися щось іще з його силуету — та повернувся до своїх розкопок. Табором пробіг занепокоєний шепіт. Один із тлумачів роз’яснив, що робочі бояться Тіля, бо певні: цей чоловік одержимий дияволом. Персефона відмахнулася. Ні, він просто схибнувся.

Протягом усієї ночі було чути, як д-р Тіль копав собі яму. Це пронизливе тертя заліза об пісок, що розступався під його ударом і падав на високу, як скеля, купу на краю ями збоку від Тіля, переслідувало Персефону навіть у снах; вона марила про в’юнкі квітучі рослини, що обвивають усе навколо. Тіль намагався викопати корені цупких паростків, що чіплялися за опори наметів і ковші екскаваторів, тягнучись вище до неба, ранив лозу гострою лопатою, проте ця рослина буяла так, що він не встигав її нищити. Вона витіснила з Персефониних марень навіть нічні жахіття про закривавлені очі й піщані скульптури людей, утім вони не відступили назавжди, лише зачаїлися в куточку її свідомості, за бруньками й листочками, які проростали з тіл і крізь тіла. Вона підслуховувала чужу, геть незнайому їй мову робочих і вихоплювала з неї дедалі більше вивчених слів і запитань у пустоту. Навіть уві сні вона не могла їм відповісти. Її губи були зашиті, але вона забувала про це, вдивляючись у білу чистоту квіток.