За розхитаною дошкою у стіні над ліжком — його схові якраз на такий випадок — чекала пляшка рому, найдешевшого з тих, що тут продавали. Завтра він збирався обміркувати свої помилки: і давно минулі, і ті, яких припустився сьогодні. Тож він напився до нестями й прокинувся рано-вранці на килимі, серед уламків ночі. Із прочиненого вікна пахло крижаною зимою. Приморозки. На його долоні запеклися темні блискучі плями крові та рому, сумка розпанахана, речі розкидані по кімнаті, знепотрібнілі, засмальцьовані, пожмакані. Більшості доведеться позбутися. Реферат юної студентки, досі не прочитаний, відволіче його від почуття сорому дорогою в університет.

Він намірявся зробити останній ковток рому, та виявив, що пляшка розбита. Понишпорив у своїй схованці за дошкою, але там було пусто. Нарешті пусто. Може, він туди більше ніколи нічого не поставить. Аякже, ніколи. Він збрехав сам собі, пообіцявши це вголос, так ніби не сам у кімнаті, між тим уже розмірковував, чим надвечір заповнить цю діру в стіні.

Настав другий тиждень березня, минуло чотирнадцять днів із ночі бомбардувань, і рани міста почали поволі вкриватися гнійними струпами. Біль і страх не забули — їх витіснили й закопали, вжививши в їхній ґрунт насінину спротиву й національної гордості. Військові дії вже на другий день віддалилися, від бомбардувань більше не застерігали. Пробуджена країна і її союзники кинулися у всепоглинному гніві й ейфорії початку війни в далекі поля й немов за одну ніч прокопані траншеї, і відтоді бої перетворилися на щось непомітне й абстрактне для тих, хто зостався.

Персефона довго роздивлялася й досі присипаний снігом внутрішній двір крізь матове скло вікна й питала себе, який із вигляду істинний світ. Вона цього більше не відала. Вона забулася, вона все забула, геть усе, що колись було. Вона бачила тільки сонце, що відверталося, і місяць, що лишався. Сонце зрадило їх усіх, і місто мерзло навесні. Дні Персефони спливали самітно. Мати лише раз навідалася до неї й швидко щезла знов, переконавшись, що зі здоров’ям доньки все більш-менш гаразд.

Я сиділа коло тебе майже щодня, вигадувала мати. Мабуть, ти прокинулася якраз тоді, коли мені довелося вирушити додому, подалі від міста, побути серед лісів і долин. Розумієш, усе пішло шкереберть. Насіння згнило. А погода. В усьому винна погода, винне небо, аж ніяк не людство, набрехала вона їй у живі очі й покинула доньку. Персефона не наважилася щось питати, їй кортіло кричати, плакати, жалітися, проте її матір — і вона знала це — нездатна це зрозуміти. Опануй себе врешті, принаймні, ти ще жива. Може, чула про старшу кузину? Потворний шрам на обличчі. Порівняно з цим прокуняти пару тижнів навіть незле.

Персефона молила її відпустити, заклинала дозволити їй нарешті піти, бо ж ця біла пуста кімната і безживний сад за вікном, здавалося, не розповідають, точнісінько як її матір, нічого, крім брехні. Вона мусила потрапити до руїн. Мусила побачити їх на власні очі. Інакше не повірить. А потім, переконавшись, потім, може, рушить далеко звідси. Хоч вона й любила рідні краї, тут, імовірно, годі сподіватися лінивих теплих вечорів під вільними небесами на березі річки або безтурботних прогулянок. Не буде більше ні прогулянок, ні теплих вечорів.

Цієї миті, сповненої невизначеності й нетерпіння, на порозі з’явився, злегка накульгуючи й зігнувшись, якийсь чоловік. І майже нечутно, немов тінь з учорашнього видіння, прослизнув до кімнати. Відколи вона опритомніла, їй часто снився д-р Тіль. Вона була певна, що його забрав вогонь бомбардувань. Відсутність звісток або візитів лише підтвердила її здогади, пояснивши їй те, чому він так само не навідував її. Адже саме на тому місці, де він зараз стовбичив, відклавши свою сумку та опустивши очі, вона й надіялася його побачити. Щоранку дівчина переконувала себе, що він помер, це було ліпше, аніж думка, що він про неї забув. Нині ж він стоїть тут, переступає з ноги на ногу, шарпає себе за ґудзики пальта й не зважується глянути на неї. Або не може? Що, як її спотворено? Але Персефону запевнили, що її обличчя не постраждало, та й мати говорила не про неї, а про чужих людей, про старшу кузину. Ні, ні, ніяких шрамів, жодних відкритих ран, ані крові, ні, вона була собою, не кузиною, а чоловік перед нею — боягузом! Чому б йому просто не почати розмову, не звести погляд? Вона повірила би будь-якому виправданню, будь-якому твердженню, наприклад, йому було невідомо, що вона взагалі жива, наприклад, його було тяжко поранено, він був не в стані до неї прийти, але ця мовчазність зраджувала все. Він не приходив. Персефона вирішила також промовчати. Вона й подумати не могла, що їй колись випаде побачити д-ра Тіля, який не може й пари з уст пустити. Тіля, завжди такого говіркого, Тіля, який замовкає тільки для того, щоби дібрати слова для наступної репліки. Вона не могла обґрунтувати для себе цієї німоти й нашорошено завмерла перед нерухомим доктором.

Тим часом д-р Тіль мав намір показати мовчанням глибину свого каяття й сорому та вибачитися за тривалу відсутність чи то пак тривале зникнення, позаяк був свідомий того, що зник саме у той відповідальний момент, коли був потрібний. Ця відповідальність тиснула на нього, особливо зараз, адже він непоправно втратив у пилюці й руїнах університету стільки цінного. Згоріла вся його робота, а з нею й усі розрахунки, усі гіпотези, які він колись занотував; від прадавніх карт лишилася така сама зола, як і від звичайного паперу. Каяття д-ра Тіля було нещире. Він картав себе не за те, що не заходив до Персефони, бо в нього не було ніякого бажання ділити чуже горе. Бомби, може, й завдали їй шкоди, натомість його вони цілком знищили. Він не збирався демонструвати силуване співчуття, коли йому самому хотілося просто напитися. І він таки добряче напивався. Упродовж тижня він щодня спустошував свій схов за дошкою над ліжком. Відтак валявся на килимі або сидів у кріслі й розмовляв із духами, з померлими, які жили в стінах його квартири. Батько сміявся з нього й радив нарешті подорослішати, перестати бавитися в замки з піску й у піщані могили, в яких спочивають пісочні трупи. Тіль ігнорував мертвого домоврядника й прислухався до далекого хору небіжчиків і проклятих. Вони співали про забуття.

День у день археолог намагався видобути якусь плідну ідею з тих кількох джерел, які ще лишилися в нього вдома, врятувати щось, що його визначало. Його стариган визирав з-за плечей Тіля і хитав головою. Дванадцять пропущених дзвінків. Університет уже давно переїхав до іншої будівлі, проте студентам довелося попрощатися з лекціями Тіля. Матеріали лекцій було втрачено. Цілком імовірно, що він упорався б і без них. Проте не хотів. Не хотів цього приниження, цієї змертвілої байдужості й відчужених, неуважних поглядів бездушних дітей, більше ніколи, жодного разу, він не терпітиме це далі, не дасть себе змусити. Навіщо археології ще сто студентів? Адже грошей бракує на його, Тілеве, дослідження, а через десять років якась мізерна душиця з тих, хто ловив окунів і мріяв щонайшвидше вшитися зі вступної лекції, одержить засоби, які стали б у пригоді самому Тілю. Спливали дні в горілчаному тумані й тирадах жалощів до себе, слухачами яких були лише духи його квартири.

Одного дня в холодну весняну реальність, назад до д-ра Тіля, повернувся маленький стос нескріплених аркушів. Це спонукало його на кілька годин утриматися від спокусливого тепла віскі та рому. Зрошення пустелі. Чотирнадцять сторінок, між ними — довге темне пасмо. Від паперу ще розносилися ті, здавалося б, нескінченно давно почуті пахощі — аромат дзвіночків.

Тіль лишався побіля ліжка Персефони аж до вечора, хоч після їхнього квапливого обміну кількома репліками запала довга тиша. У нього не було напоготові виправдання, а вона, з полегшенням упевнившись, що Тіль не поранений, не знала, що йому сказати, та й сам він не казав майже нічого. Він запитав, як їй ідеться. Вона відповіла. Він запитував, вона відповідала. А потім замовкла. Вона не хотіла знати, як ідеться йому, зрештою, він і не відповів би, позаяк завжди ухилявся від прямої відповіді. На вулицю тим часом опустилася темінь. Пішов дощ, і сніг перетворився на крижану сльоту; у сутінках палати вже заледве-ледве вдавалося щось розгледіти. Тіль відвернув лице від Персефони і, взявши її руку в свою, провів великим пальцем по її кисті. Вона не висмикнула руки, але й ніяк не відгукнулася на ніжний доторк. Вони так і просиділи б до ночі й аж до наступного ранку серед мовчання та тіней: Тіль — неохочий, нездатний вибачитися, Персефона — ображена й так само вперта, неохоча пробачати, якби медсестра з люб’язним кивком не ввімкнула світло. За вікном марширував похоронний похід. Кільцевою дорогою проносили вкриті стягами труни. В’ючись, мов дощовий черв’як, розрізаний навпіл широким перехрестям, скорботний марш прямував до передмістя. Там хоронили дітей. Персефона спостерігала зі свого ліжка за людьми в жалобі, марно намагаючись роздивитися обличчя під чорними капелюхами: риси їхні були приховані, як і в Тіля, який розвернувся до неї спиною і підвівся, щойно слабка лампочка спалахнула над його головою. Урешті поминальна хода щезла з її поля зору, і вона забула про війну. Тепер від війни не лишилося видимого сліду — тільки відгомін болю в нозі нагадував про те, що Персефона була однією з її перших жертв. Що та війна супроти її злості та скривдженості, що та війна супроти безнадії мовчання між людьми. Вона забула про війну. Труни зникли. Черв’як у землі. Ще на порозі палати Тіль затис, зім’явши між пальців, роботу дівчини й був готовий простягти пустелю між собою та Персефоною, однак, завваживши полегшення на її лиці й ваготу звинувачення в її оці — інше око було закрите заплямованою марлею, — поклав стос паперів на стіл біля ліжка, замаскувавши під якоюсь газетою. У його уяві це було простіше: він зачепив би потрібну тему, сподіваючись — дещо примарна надія, та все ж — оминути розмову про власну провину. Робота здиміла, щезла з простору, з часу, стала невидимою, похованою під ранковою газетою, випала з теперішнього назад у колишнє, у день, коли не було дощу.