Вона гарна. Дуже добре зроблена. Попрацюй трохи над формою та добором слів, і можеш сміливо здавати. І передивися цитати: треба правильно зазначати джерела, які наводиш. Загалом я подивований. Так він висловився колись — тоді, коли вони зустрілися. Це те пустослів’я, яке можна з певністю застосувати до будь-якої роботи, гаразд її не прочитавши. У трамваї по дорозі до університету він зіщулився в останньому ряду сидінь, заколисаний теплом, що віяло йому в обличчя з вентиляційних отворів, у напівсні, надто захмелений після злісної й бурхливої ночі, щоб щось читати. Він так чи так збирався лише прогортати роботу, але, не здужавши навіть цього, вимушений був тепер імпровізувати, опинившись в обід у кав’ярні на розі навпроти свого інституту, де на нього вже чекала Персефона з філіжанкою кави та круасаном. Вона поспіхом проковтнула напій і підскочила, коли він увійшов. Він з’явився на кілька хвилин раніше, ніж домовлено, і вродлива студентка витріщилася на нього так, немов він її за чимось заскочив. Тіль почервонів. Йому це полестило. До студентів він був байдужий, так само й вони до нього, проте ця дівчина в зеленій сукні, надто легкій для цієї пори року, здавалося, ним захоплюється чи принаймні його шанує. Він нашвидку покінчив із напученнями. Зроби, як я тобі раджу, і реферат значно поліпшиться. Ще не допивши чаю, Тіль уже скерував розмову до особистого. Звідки вона родом? Який рік навчання? Чого хоче досягти в археології? Після різних «як» і «чому» виявилося, що вона відвідувала його вступний курс два роки тому й відтоді прагнула обговорити з ним свої ідеї. Тілеві історії про великі розкопки та його сенсаційну знахідку надзвичайно її зацікавили, і вона рада, що йому справді подобається її робота. Тіль хутчій змінив тему, адже не пригадував навіть заголовку її дослідження, і засипав її безкінечними історіями й анекдотами, почав розводитися про свої відкриття, свої знахідки, свої теорії, а Персефона — нарешті він дізнався, як її звати, — слухала, дивлячись на нього уважними очима, карими, темними, він це помітив, надто, аж дивно темними порівняно з волоссям, слухала, мовчала й дозволяла йому говорити. Тож він балакав далі, бо його не переривали, аж поки вона позирнула на свій годинник, не підстрибнула з вибаченням — час летить так швидко — і не поспішила з кав’ярні, щоби вчасно потрапити на свій семінар.

Лишивши йому на столі дрібні гроші, вона встигла з тисячу разів перепросити на шляху до дверей, запевнити, що була рада розмові й вдячна за те, що Тіль приділив їй стільки часу. Археолог зостався в кав’ярні, посміхнувся сам собі, по-крутійськи зрадівши, що його не впіймали на брехні, й замовив собі пива. Час у нього ще був. Давно він не мав нагоди розповісти ці історії, давно в нього не було слухачів, які вислуховували їх повністю, бо не мали іншого вибору. Це освіжило його, він відчував себе знову помітним і вже не шкодував про ранковий вихід із дому. В телевізорі повідомляли про конфлікти й ненависть, що ширилися світом, єдине, що Тіль утямив із цих повідомлень, — це те, що тут, у його місті, безпечно. Смерть була далека, а мерці мовчали.

Д-р Тіль був невидимим чоловіком. Коли він стояв перед численною аудиторією, студенти дрімали й витріщалися на прогалини в розпливчастих обрисах свого викладача, а коли він виходив із залу, то ставав безликою тінню, яка прокрадалася коридорами так, щоб її ніхто не зауважив. При цьому саме увага була тим, за чим Тіль скучив понад усе відтоді, як повернувся. У той день, у ту мить, сидячи на троні свого розкладного стільця перед горою, він існував — і всі могли його бачити, відтак, засліплений блиманням очниць усевидющих камер, Тіль зник. Він вирушив додому, поки інші залишилися зі своїм життям і зором, він помер. Загублений безокий небіжчик, який ухилявся від спрямованих на нього поглядів, який тікав від них, тим паче, що це були не погляди захвату, а одноманітні погляди, погляди знуджені, можливо, насмішкуваті, а цього він стерпіти не міг. Д-р Тіль потерпав від людських очей. Тільки тоді, коли на нього гляділа Персефона, він затихав і не пробував утекти. Її очі були суворі, горді, вони дивилися на нього так, як він раніше дивився на себе. Її погляд на кілька годин робив його видимим також і для самого себе. Від її погляду він починав виступати, складати промови, видихав із себе цілі епоси в повітря перед нею і знову вдихав їх. Потім збирав ці вдихнуті скарби та воскрешав їх ізнов. Він теревенив про марнички й розгадував таємниці світу. Вона його бачила. Він не ухилявся. Але все, що д-р Тіль їй нарозповідав, було вже давнім, зробленим, дослідженим, записаним і виданим. Голос д-ра Тіля лунав із минувшини. Минувшина не принесе йому винагород. Її ноша — це жалі, і коли вона зникає, то й Тіль перекидається на тінь.

І все-таки він провів із дівчиною забагато часу. Години з нею, а пізніше й ночі, приносили йому насолоду, але також і страх, що він відволікається від своєї роботи. Уже за кілька днів, схилившись над однією зі знахідок, він упіймав себе на думці, що її обличчя ввижається йому на малюнку. Це був бенкет: богиня і її жерці. Щонайменше півгодини цей помальований уламок пролежав на його столі. Він не міг встановити його походження, урешті лишив записку одному з докторантів, щоб той датував знахідку й додав її до архіву. Вечір минав так, як і майже всі попередні. Він зустрінеться з дівчиною у своїй квартирі, а доти треба прибратися. Скалки розбитих пляшок поприклеювалися до підлоги, бо він після обіду був сам, а його батько ніяк не хотів вгамуватися.

Тіль очікував Персефону з букетом квітів на початку вулиці. Він хотів мерщій затягти її в під’їзд, до своєї квартири, щоб її не відштовхнув вигляд будинку, в якому він мешкає. Треба приховати від неї сміття, заржавілі велосипеди, машини без номерних знаків. Це не місце для такої дівчини, як вона, не місце для того, ким захоплюються, а Тіль хотів бути цим кимось. Персефоні було відомо, чому він іще тут живе, відомо також, що він незаможний, проте він усе одно соромився стану свого помешкання. Це вперше він приймав її у себе вдома, у підвальній квартирі, на життя в якій його прокляли спадок і фінансове становище, і вона залишиться тут на ніч. Він розчервонівся від збудження й нетерплячки, походжав туди-сюди, роззирався навкруги й подумки посилав у пекло кожного, хто насмілиться вистромити голову з-за фіранок або вихилитися з балкона. Персефона запізнювалася, починався град, і д-р Тіль неабияк промерз. Урешті дівчина приїхала на пасажирському сидінні білої автівки, що виповзла з-за пагорба. Колеса загальмували поблизу, але ніхто не виходив. Десь із хвилину дверцята лишалися зачинені. Шум міського дорожнього руху, здавалося, помер у тиші, але Тіль не міг розібрати нічого з того, про що говорили всередині авта: кругляшки граду гучно тарабанили об капот. Там радше навіть не говорили, а сварилися, кричали. Відтак він побачив. Із широко розплющених очей Персефони текли сльози. Співрозмовниця, якій вона виклично дивилася в обличчя, була жінкою середнього віку з темним волоссям із посивілими пасмами, яке раз по раз коливалося, коли та трусила головою, надаючи значення сказаним словам. Вона вичитувала свою доньку, час від часу піднімаючи голову та опалюючи чоловіка на вулиці лютим поглядом. Урешті вона навіть тицьнула пальцем у Тіля — і той прокинувся від свого заціпеніння. На мить він відчув себе хлопчиськом, молодиком, який нервує перед побаченням із коханою і хвилюється, що подумають про нього її батьки, та коли ця жінка з такою неввічливістю заговорила про нього в його присутності, він згадав про те, що давно дорослий, що він — науковець, і рушив уперед. Під здивованим поглядом матері, розгніваної матері Персефони, він відчинив дверцята машини, кивнув жінці й простягнув Персефоні руку.

— Доброго вечора. Дякую, що проїхали в таку далеч. Наступного разу я сам заберу вашу доньку. Не хочу додавати вам клопотів, та й, зрештою, ми ж дорослі люди.

Персефона навіть не глянула на матір. Не попрощавшись, вона вийшла з авто й затраснула дверцята. Тіль схопив її за одну руку, вклав квіти, букет нарцисів, до іншої та повів її всередину й униз сходами, подалі звідти.