Протягом наступних тижнів Персефона проводила деякі вечори з Тілем. Із її матір’ю він більше не стикався. Та, вочевидь, не могла опам’ятатися від неприйняття; Персефона про неї теж не заговорювала. Та й про себе дівчина не говорила. Вона була рада слухати, як Тіль виплітає свої історії, як він із точністю до дрібниць описує кожне поховання, кожну вазу, кожне збережене укріплення, які йому тоді, багато років тому, вдалося відкрити. Щодня йому спадало на думку щось нове, і він починав розповідати про ще давніші часи. Так, ніби ця дівчина розбудила його спогади. До нього линули події дитинства, юності, студентства, і кожна з них, звісно, завершувалася мораллю: він пояснював, чому вони його навчили. Він неначе перебував посеред розкопок і виймав культурні скарби, людську пам’ять неушкодженими з землі, піднімав із пилу й переносив до безпечного сховища, а Персефона вислуховувала його. Вона кивала, широко розплющивши уважні, ніколи не знуджені очі, дивувалася, коментувала, але жодного разу не дозволяла собі його перервати. Час від часу вона висловлювала свою думку, але не наполягала на ній. Вона з шанобливістю ставилася до археолога, хотіла почути все, що він знав, а він із вдячністю виповідав секрети. Вряди-годи, з побоювань, що надто очевидно перебільшує, він розпитував її. Питав про дім, про дитячі роки, про навчання, та вона повсякчас ухилялася від відповідей. То, мовляв, нецікаво. У неї було звичайне дитинство. Батьки розлучені, але вона через те ніколи не побивалася. В університеті все добре. Письмову роботу вона не здала. Проте ще має час. Можливо, вона її ще раз перепише, щоб бути в ній упевненішою. Тут Тіль закидав її компліментами, відтак їхня розмова непомітно збивалася на манівці. І виводила їх на курган, із якого піднімали саркофаг, прах короля. Вони ділили ложе під поглядами мерців, Тілевих квартирантів. Вони міцно вчіплювалися одне в одного. Ставало гаряче. Вони вчіплювалися міцно. Духи не йняли віри, і Тіль усміхався духам. Вони вчіплювалися. На ранок надворі білів минулонічний сніг. Ранній сніг. Жовтнева погода вдалася до жартів, і коли Тіль відчинив Персефоні двері, небіжчики вирвалися поперед дівчини з будинку в блідий світ, щоб улаштувати там танок. Їхні прозорі постаті розчинилися на білому тлі полів, і вони стали б зовсім незримими, якби не тіні, які вони відкидали, якби не летючі тіні хмар.

— Вона чудова. Твоя робота. Неймовірна.

Персефона безтямно гляділа на Тіля, стоячи біля вікна.

— Гадаю, ти в ній на щось надибала. Тобто, звісно, треба ще покопатися, я вже трошки нарив у цьому напрямку, але твій внесок — це для мене значний стрибок уперед.

Вона не розуміла, про що він торочить, і не питалася. У зап’ястку пульсував біль, а легкий посвист, якого вона так і не змогла позбутися після ночі бомбардувань, і досі дзвенів у її вухах, відволікаючи увагу.

— Ти слухаєш? Персефоно?! — Тіль знову говорив голосом дослідника, розкаяний коханець здимів. — Від цього ми можемо відштовхнутися, ти чуєш?

— Так, мабуть, — Персефона набрала повітря, помовчала й підкреслено безвиразним голосом спитала: — То ось чим ти займався останніми днями?

— Так, серед іншого, — він не збагнув підтексту запитання. Чому вона раптом утратила інтерес? Адже досі так утішено прислухалася до нього, коли він розводився про свої відкриття.

— І тому не приходив? — Персефона хотіла почути від нього щось, щось правдиве. Лише слово, яке показало б: він розуміє, що вона переживає.

Аж тепер його осяяло.

— Авжеж ні! Місто ходило ходором. Я думав, ти мертва!

— А отже, скористався моїм спадком, щоб обезсмертити мене своїм відкриттям.

Обидва знічено замовкли.

Тіль був заскочений і сидів із опущеними долу очима.

— Мені шкода — усе не так просто. Я не це мав на увазі. Але ж я мав себе врешті чимось зайняти. Університет понищений. Усе в руїнах. Це диво, що ти звідти вибралася.

Персефона похитала головою, волосся її лежало тепер по-іншому. Треба його підрізати б.

— Я й не вибралася. Мене витягли.

Тіль не відповів, замість цього розшукав її роботу поміж газет і поклав на простирадло.

— Перечитай її ще раз і поміркуй над нею. Я зробив у ній примітки. Можливо, тоді ти побачиш те, що бачу я. Завтра я знову прийду, а зараз маю забиратися, поки відвідувачів іще випускають.

— То залишся тут.

— Ні, мені треба додому, — він цмокнув її у чоло й вийшов із палати не озираючись.

Персефона дивилася йому услід, хоч він уже давно зник у дверях. Дівчина й досі відчувала злість і розчарування, що вгніздились у ній по пробудженні, та більше не знала, чому дозволила це їм. Вона вмовила себе, що в нього мали бути вагомі причини на те, щоб не приходити. Війна. Там, на віддалі від міста, було чути постріли. До лікарні доправляли поранених. У нього мали бути вагомі причини, як і в усіх інших. Війна. Що тепер важать обра́зи? Адже він таки прийшов, і Персефона вже не була сама. Вона відклала роботу набік і лише серед ночі, так і не склепивши повік від завивання сирен на сусідній пожежній станції і стуку дощової бурі у віконниці, дівчина взяла в руки списані сторінки. Зрошення пустелі.

Корона із заліза і терня увінчала нового короля. Залізо, іржавий від крові вінок клинків, поклав собі на голову завойовник, який відкинув ворогів народу, тоді ще нечисленного пустельного племені, далеко за пагорби і дюни на сході, назад на поталу палючому сонцю. Тернові шипи, переплетені з клинками, грозилися вколоти й, здавалося, і досі росли в нього над чолом. Король — воїн і охоронець, глибокі корені якого живляться з піску. Та терен, що вінчав його, був сухий, а кущ, із якого взято терен, не ріс на цій землі. Тут не росло нічого. Люди, і досі кочовики, жили з невеликих стад, які переганяли від оази до оази, та й їх самих не більшало. Противники вичікували, невидимі за дюнами, вищими, ніж у їхній пустелі, і пили з невпинного річкового потоку, множачись, на відміну від гордих підданих кочового короля. Невдовзі вони знову нападуть, щоб забрати багатства мертвих скель, захованих під піском: золото й метал. Тож король наказав копати. Він розіслав найсміливіших вершників зі свого племені в усіх напрямках земного диска, і ті відшукали відомих будівельників і вчених усіх народів і прикликали на його бік. Вони копали й садили, обчислювали, навчали, їхні колодязі сягали води у глибочіні пустелі. Вони змайстрували водосмоки, що діставали воду на поверхню, і канали, які розподіляли видобуту вологу по землях. Скоро живі річки прошили дюни, єднаючи оази, і люди пили з річок. Небавом поля на берегах каналів почали давати плоди, а кочовики — зводити міста, оточені стінами, і забувати, що колись були не більше ніж жменькою пастухів. Тепер вони були землевладцями, і найвищим серед них був їхній король. Із усіх усюд з’їжджалися люди й просили дозволу оселитися на берегах королівства. І їх приймали. Після клятви вірності й стягнення податку вони осідали тут і ставали земельними господарями, як і їхні сусіди. Міста множилися — і множилися колодязі, що прокладали собі шлях крізь пісок, вологий і важкий у земних надрах. Більше ніхто, ніякий ворог, не насмілювався зазіхати на багатства короля, так страшилися тепер люті воїна, який оглядав свої землі з-за могутніх міських укріплень. Розчаровано позирали і собі вороги на каламуть своєї річки й проклинали дари, що вона їм несла, бо їм було не дорівнятися до короля. Хоч їм і довелося опустити зброю, та пальці їхні, вчепившись у руків’я, біліли від напруження, а руки трусилися від заздрощів і ненависті. Скіпетр король зробив собі з кісток і плодів. Це був символ його влади. Кості — це смерть, земні плоди — життя. Вони обоє були йому підвладні.

Потяг, швидкісна транзитна електричка, безгучно пролітав між узгірками й розмивав пошрамовані поля до акварелей різнотрав’я, до отруйно-зеленого потоку, який впадав у таке саме зелене море. Тіль уп’явся очима в далеку зенітну станцію на пласкому видовженому пагорбі. Від цього зеленого шуму в нього паморочилася голова, тож він підвів погляд на мовчущі гармати. Через усю країну протяглися траншеї, захисні рівчаки на випадок вторгнення, так, випадок, лише про всяк випадок. Кордони ще трималися, на небі не бачили бомбардувальних ескадр. Поля порозсікали борознами й споганили про всяк випадок. Земля навколо окопів була майже сіра від пилюки, хоч учора й дощило. Ґрунт не приймав воду. Сніг на ньому розтанув і висох під раннім цьогорічним сонцем. Пил зависав непроглядними хмарами над полями, одна з таких хмар саме затулила Тілеві погляд. А коли потяг вибрався з неї, гармати лишилися позаду. Тіль відвернувся від вікна. Він неохоче кудись їздив, так погано, так зле йому робилося від залізничних швидкостей, від літакової турбулентності, від струсів, від перепадів тиску. Персефона стиснула його руку, помітивши, що він тремтить. Чи все гаразд, чи витримає він іще? До прибуття лише годинка. Та ця година була для Тіля цілою вічністю, здавалося, що і їдуть вони вже нескінченно довго. Він скучив за своїм ліжком, своїм письмовим столом та будь-яким іншим місцем, де він міг би відновити рівновагу. До нього підступили впритул жахливі спогади про літаки, і мимохіть йому повірилося навіть, що він сидить на борту. Та короткий погляд за вікно повернув його на землю. Коли б це лише допомогло заспокоїтися. Персефона замовила йому склянку води, а собі вина.