— Може, нам іще раз пройтися по наших аргументах? — спитав Тіль. — Якщо я тут мовчки страждатиму, ця поїздка ніколи не закінчиться.

Він розкрив свій портфель, витягнув тонку письмову, і Персефона почала її гортати.

— Що, як дати їм спочатку прочитати роботу? А раптом цього буде достатньо, щоб їх переконати.

— Ні, все не так легко, хоча гіпотеза в ній і гарна. Щойно вони прочитають твоє прізвище, прізвище, яке їм невідоме, то й поставлять на тому крапку. Тим, кого не знають, вони геть неохоче дають шанси. Ти хоч уявляєш, як довго я борюся за те, щоб мене вислухали, і це попри моє ім’я? Ні, так нічого не вийде. Я вже подавав безліч пропозицій, ні на яку не звернули уваги. Звісно, жодна з них не мала такого потенціалу, як наша, та все одно ліпше триматися безпечних шляхів. Останнього разу я отримав гроші на подібний проект, коли ми були вчотирьох, чотири гучних прізвища, хоча ідеї, які нас привели врешті до успіху, й належали саме мені, і навіть тоді довелося годинами стовбичити перед комісією. Розгорнімо початок. Який у нас перший аргумент?

І вони повернулися на початок. Пробігли всю роботу, усі дослідження, що їх уже зробили або планували зробити, і не знайшли знову нічого, крім підтвердження своїх тез і непробивних натяків на все те, що сподівалися відшукати. Тіль добрав до кожного відкриття по історії, по розповіді. Таким чином він хотів занурити членів комітету в мальовничий світ артефактів і саркофагів. Він прагнув розтлумачити кожен пункт її роботи перед вироконосними очима й навести неспростовні докази та досягнення, а також не лишити їм часу йому заперечити. Над цим добором слів, над своїм виступом він ревно працював тижнями, а Персефона спостерігала за ним, інколи з побожною шанобливістю, інколи з усмішкою або неспокоєм. Тіль був немов одержимий, і вона непокоїлася, як цей ентузіазм сподобається журі. Можливо, змінити підхід на дещо спокійніший, стриманіший, м’яко втручалася вона, та Тіль і слухати не хотів — він на цьому знається, та й віддавна цим займається. Неуспішність його останніх спроб — закид, який вона лишила невисловленим. Вона не хотіла зробити йому боляче, хоч їй і починало дошкуляти те, як він ставиться до її роботи, як привласнює її, повторюючи, втім, що це — їхній спільний проект і їхня спільна праця. Він змальовував їй майбутнє: статті в газетах і журналах, дослідницькі ґранти, і вона уявляла все це, поринала в це з головою і поволі почала мріяти так само, як він, у втілення цього плану. Він таки мав рацію. Без нього вона ніколи не збагнула б цінності своєї ідеї. Без нього вона здала б свою письмову, і якийсь із Тілевих колег продивився б її, як і купу інших, проаналізував із формального боку, поставив оцінку й забув, та й вона запхнула б її, либонь, на якусь полицю припадати пилом. Так, мабуть, хтось наштовхнувся б також на цю ідею, побачив ті самі лінії на піску і відкрив те, що належало відкрити їм. Авжеж, він має рацію: говорити перед комісією треба йому, він говоритиме за них обох. Персефона проглядала роботу й відсторонено кивала; Тіль говорив, збуджено жестикулюючи. Цю промову вона чула вже надто часто. Те, що звучало зараз, було її власними словами, бо саме ці слова вони взяли з собою в цей майже безлюдний потяг, що котився травмованою країною, мчав під радаром війни. Раптом Тіль мовчки підвівся. І пробіг до туалету, де його знудило.

Комітет засідав за містом, у винограднику між східних пагорбів. Науковці, політики та бізнесмени виносили тут вирок пропозиціям, ідеям і теоріям колег і надавали гроші на дослідження, писали рекомендаційні листи чи кепкували з речників, щоб потім ґречно їх вирядити геть. Далі на сході пагорби здіймалися вище, шикуючись у велетенський гірський гребінь із засніженими верхівками, який відгороджував комітет від війни. Ці гори не перелетіла б жодна ескадра, та й навіщо. Тут бомбити хіба лозу та багато миль пустоти. Усе було втаємничене, про це місце знали лише запрошені. Виноградник зі своїм непотинькованим цегляним фасадом і баштами, з широкою стіною, що окільцьовувала будівлю, височів на вершині одного з пагорбів, мов той замок. Караван чорних лімузинів і фургонів змучено петляв серпантином вузьких вуличок до призначеного місця зустрічі. Розподіл державних коштів був, як, власне, і щороку, безпрецедентним явищем. Кожного, хто звертався сюди з проханням, зазвичай вражала помпезність спектаклю, розіграного членами комісії. Таке багатство, така влада. І в цієї влади ще щось треба собі випрохати. Тіль скоса роздивлявся інших пасажирів. Розширені зіниці, блукання очей просторами земель, пишнотою рослинності та бундючністю садиби. Затамовані подихи. Доктор пирхнув. Він уже встиг надивитися на такі вистави. Йому вже траплялося пережити подібне кілька разів, і він давно розвінчав для себе цю ілюзію. Їх тут хотіли знітити й водночас сповнити вдячності за королівський прийом, от тільки подяки він не відчував. Він хотів свій ґрант, а це безглуздя хай лишають собі. Від цих урочистостей йому жодної користі, хіба що приємний вечір. Йому хотілося більшого, і ніяка розкіш, ніякий декаданс не могли цієї ночі заступити його бажання. Як часто він вертався звідси з розчаруванням. Та не цього разу — він був цього певен. Ці роззяви, ці діти, які стікають слиною перед тутешніми садами й вином, піймають облизня, і їхні рожеві сни вмить перетворяться на нічні жахіття.

Годину тому потяг зупинився на кінцевій — непомітній вантажній станції посеред ніде. Група солдатів висипала із задніх вагонів зі зброєю та припасами, заважаючи вийти пасажирам, серед яких усі були вченими, професорами з різних галузей. Останнім довелося зачекати; відтак їх супроводили через невеличку вкриту гравієм площу до флотилії лімузинів. Звідти їх повезли на гору незраненими землями. Тут мешкала тільки жменька робітників винограднику. Ані руїн, ані траншей, ані мінних полів, а проте для людей, домівки яких якраз поступилися місцем заритим мінам і виритим окопам, це місце було так само безвартісним, як і їхня втрачена батьківщина. Минула добра година, перш ніж вони проїхали безкінечними виноградними рядами, а тепер застрягли в заторі. Кожен лімузин, кожен пасажир проходив перевірку за списком запрошених. Гостей, яких комітет передумав запрошувати, та не попередив завчасно, розвертали назад. Так ставалося з року в рік. Це було частиною загального ритуалу.

Коли вони досягли кінця вулиці — чорних воріт, — пройшли контрольний пункт і підтвердили своє право на участь, коли їх, Тіля і його чудову молоду супутницю, як висловився охоронець, привітали на вході, вони, узявшись за руки, попрямували слідом за іншими гостями широкою вимощеною площею, в центрі якої фонтан відчайдушно простягав свої руки до неба, у невелике фойє, де їм вручили шампанське. Цей фонтан, мабуть, полагодили торік. Досі він стояв пустий і сухий, засипаний опалим листям. Та й площа ще дванадцять місяців тому була незаасфальтована.

Персефона, як і Тіль, не належала до роззяв. Пейзажі, дорогі машини чи фонтан не викликали в неї подиву, вона заледве вдостоїла їх коротким поглядом. Щоліта, відколи вона себе пам’ятала, дівчина проводила велику частину дитинства з матір’ю в заміській садибі. Садиба та була також велетенська, хоч на ній і не виробляли вина. Теж побудована на пагорбі, вона дивилася згори на розпростертий під нею світ, на прилеглі поля — усе це, доки сягало око, було їхньою власністю. У внутрішньому дворику в них навіть було джерело, хоч і без фонтанів. Лишень сувора організація, кількість охорони і число ящиків із шампанським вразили її так, що вона крокувала далі розтуливши рота, але це були не захоплення і не повага — радше невіра. Купа грошей, чимало зусиль, і все це для неї і для Тіля, думала вона. Замість цього могли б послати її одразу на розкопки на іншому кінці світу. Тіль, утім, поглянувши зизом на свою супутницю, зарахував її до роззяв. Увечері він їй, мабуть, захоче пояснити те, що вона й без нього знала. Розкрити їй очі на те, як тут усе працює. Вона йому це дозволила б, за звичкою пропустивши повз вуха, бо знає, що такі лекції його тішать, проте, помітивши, як він уже добирає слова для майбутньої промови, вирішила таки притлумити свої почуття. Їй не хотілося здаватися наївнішою, ніж вона є.