Коли гості спустошили келихи, їм показали їхні кімнати заміського будинку, всі виконані зі світлого дерева й натурального каменю. Їжею сьогодні частували так само в будинку: великий бенкет був призначений на завтрашній вечір. Сьогодні ж їх пригощали у відкритому барі й у саду будинку — для їхнього затишку, як їм повідомили. Для відпочинку й інтелектуального обміну. Члени комітету, позаяк вони також уже приїхали, змішаються з присутніми. Перший вечір знайомства.

Це теж було частиною ритуалу. Цей вечір саме для того і був придуманий, щоб вирахувати найвпливовіших гостей і членів комісії, випити з ними й надавати одне одному обіцянок, які ніхто не збирався виконувати. Тут розповідали про проекти, про ґранти і відкриття, зроблені на них, тут намагалися прорахувати свої шанси на успіх. Більшість вершителів доль прибувала лише з настанням темряви й зникала серед звичних людей. Тіль і Персефона спочатку сховалися на задньому плані. У них була довга поїздка, а від перебування між людей, тим паче серед сповнених очікування і шампанського колег, Тілеві не було великої користі, то був хіба що обов’язок. Це все були конкуренти, й розмова з ними — марнування часу; із більшою охотою він проведе цей вечір побіля Персефони. Уперше за багато днів вони говорили не про роботу, не про ті кілька нещасних засмальцьованих папірців. А про життя, яке поза роботою. Вони відкоркували пляшку гарного охолодженого вина, яку знайшли напередодні в кімнаті. Тіль знову не втримався, щоб не пояснити, як проводиться процедура, і не висловити своє обурення огидним фасадом цього церемоніалу, відтак розмова зачепила садибу, де Персефона бувала з матір’ю, а потім фільм, а потім погоду. Тіль прихопив із собою трохи фруктів. Вони скуштували небагато, майже не відчуваючи голоду. Лише кілька плодів. Вони сміялися, сміялися ненастанно, вперше стискаючи одне одного в обіймах після тієї ночі бомбардувань. Тут ніколи не було такої ночі, тут нікого не було травмовано. Звідси ніхто ніколи не зникав. Між ними й війною постав скелястий бастіон, між ними і містом — широка безживна рівнина. Не чути ніяких сирен, ніяких поховальних дзвонів, лише дзвінки на барі, коли страву можна забирати. Замість полів руїн — поля виноградників, що вигиналися вдалині, немов дюни — або хвилі. Персефона вже не бачила своїх шрамів. Не відчувала своїх вправлених кісток, тільки худе тіло під собою і сиве волосся між своїх пальців. Його серце. Воно калатало. У ньому, зазвичай такому холодному, палала кров. Це через вино. Їм стало гаряче.

Близько одинадцятої години бар і фойє знову залюдніли, як і ввечері по приїзді вчених. Гості спускалися тісними сходами будинку чи верталися з прогулянок садом. Перед приїздом комісії кожен, як міг, заспокоював нерви та вгамовував тиск у черепі. Багато хто влив у себе значну порцію спиртного, дехто швендяв неподалік від будинку. Найбільше з них закрилися в кімнатах: хто для того, щоб випити й поміркувати на самоті, хто для того, щоб повторити презентацію власного проекту. Але не Тіль із Персефоною. Їхній секс було чути то з одного кута кімнати, то з іншого. Вони кидалися на ліжко, хапалися за стіни, гримали дверима. В їхніх реготі і криках декому вчувалися прохання про допомогу, від їхніх стогонів напружено змовкав увесь поверх, і от нарешті вони останніми з’явилися на сходах, позаду всіх, зім’яті й утомлені, ще не перевдягнені, але розслаблені. У фойє для них уже не лишилося місця, тож вони спостерігали прибуття політиків і чиновників, застигнувши на верхніх сходинках. Тіля аніскільки не турбувало те, де вони стоять, і він заспокоював Персефону, стурбовану тим, як далеко вони від уважних оцінювальних поглядів комітету. Ні, їхнє місце якраз вдале. Вони тут, немов у ложі: їх помітно й водночас їм звідси видко всіх присутніх. Можна завважити, хто до кого звернувся, хто як із ким привітався і хто куди порозбрідався: до бару, в сад або в кімнату відпочинку. Загалом, прошепотів Тіль у шию своїй супутниці, досвід підказує, що спробу сподобатися комусь із цих осіб цього вечора сприймуть як нав’язливість. У таких місцях треба привернути до себе увагу, відтак непомітно приманити до себе замість нерозумно кидатися до когось першим. «Дамо їм час зайти. Нехай познімають свої важкі плащі й чогось вип’ють. Тоді нам і випаде нагода».

Протягом кількох секунд до будинку просочилося десятеро осіб; потиснувши декому руки, вони майже без слів розділилися й попростували хто куди. Розподіл відбувся і серед скупчення гостей. Вони розходилися і знову сходилися в групки, мов жменька намагнічених шпильок. Вони штовхалися і тихцем чепурилися. Тіль потирав руки: зазвичай його знуджувала одноманітність делегацій, та цього разу все було інакше. Він був не сам. Сукня, придбана ним для Персефони на цей вечір, ба навіть віддана на пошиття саме для неї, була дещо легковажна, але не вульгарна. Хвилі червоного, акуратно зібрані біля талії. Та й не однотонного червоного, а каскаду різних відтінків, мовби шарів осадової породи: від криваво-багряного вгорі до магматично-жовтого внизу. Це було неперевершено, йому навіть забракло слів на мить, коли вона вперше, ще вдома, вдягла це плаття для нього. Вона була полум’ям, і в гостей довкруж неї пересихало в роті. Вона була пожежею, що проноситься крізь фойє, залишаючи по собі обвуглені дошки. Тіль вів її за руку, а вона всміхалася так, немовби їй належить цілий світ. Увага присутніх їй лестила, навіть попри неприховані наміри та бажання, що загорілися в очах і старих, і молодих чоловіків. Обоє зайняли місце біля бару й замовили собі вина. Червоного, один із тонів червоного, якого не вистачало палітрі її сукні. Персефона почувалася розкуто, хоча цей світ рахунків та змагань учених мужів і здавався їй чужим. Це вона, саме вона наштовхнулася на дещо, на одну історію, на один слід, що тягнувся чотири тисячі років, на тіла й вириті могили, і була тепер втягнута в цей дивний новий світ. Тепер усі погляди були спрямовані на неї. Ця студентка була гожа, це бачили всі, а що вона ще й тямуща, вона їм іще доведе. Вона пахла сонячним палом, буянням весни, розжареними дзвіночками. Це приміщення було таке світле, таке яскраве й задушливе, нічого спільного зі скорботною скромністю її палати або холодною зеленою неприкрашеністю садиби її батьків, так само нічого подібного до надій на перемогу над безладом у підвальній квартирі Тіля. Тут живі говорили про життя, там — мерці про час. Останні кілька тижнів тому витанцьовували на снігу. Присутні набрали повні груди повітря й затамували подих, коли Персефона підвела погляд.

Поки очі високочолих науковців прикули до себе Тіль із Персефоною, до винограднику під’їхали ще два затемнених лімузини. Захищені нічною пітьмою, вони проїхали від вокзалу крізь сади й майже нечутно прослизнули у двір, де їхні двигуни врешті геть заглухли. Одна тінь у сукні, інша — в костюмі й краватці. Навіть у темряві сукня виблискувала отруйно-зеленим. Ціпок другої тіні монотонно вистукував у такт їхніх кроків, коли вони мовчки попрямували до заднього входу й пробралися всередину будинку. Перемовляючись пошепки, вони піднялися до своїх кімнат. Їхній приїзд був таємний. Комітет вирішив повідомити гостям про їхню присутність лише під час презентації. Зелена тінь тихо, але енергійно заговорила з чорною, проте отримала у відповідь лише хитання головою. Тоді, руйнуючи дотеперішню тишу, вона захряснула двері своєї кімнати. Зодягнутий у чорне чоловік зітхнув і обережно прикрив двері власної. Вона й без нього отримала б те, за чим приїхала. У її грі він брати участі не збирався. Він не міг. Та й не хотів. Тіль був непоганим чоловіком, байдуже, що в нього з тим дівчиськом. Нехай вона переконує комітет без нього. Заглиблений у свої папери, підготовані для промови, він випив келих вина; відтак пішов спати. У сусідній кімнаті жінка в зеленому виробляла свою стратегію. Має бути не так уже й складно. Це війна. Невже зараз час тривожити старі трупи, та ще й отримувати на це гроші? Комісійних грошей заледве вистачить на зброю. Зрештою і ця жінка лягла в постіль, хоч так і не змогла заснути.