Він підіймає молоток у себе над головою, замахується, немов на лютого ворога, і щосили гатить ним по зубилу, що здригається у нього в руці. Лише за мить удару, за міліметр, його рука гальмує різкий рух, згинаючи зап’ясток. У сотню разів повільніший, молоток дзенькає об зубило — і все одно забиває його між кам’яних брил. Тіль висмикує металевий інструмент, як альпіністський льодоруб. Кам’яна крихта просипається і назовні, і всередину. Там порожнина! Усі назад! Брили зберігали рівновагу, тримаючись одна за одну і навіть за шар пилу, який Тіль щойно видалив зубилом. Усім відійти на край ями!

Поки перша брила впала, молотком орудував виключно д-р Тіль. І з останнім ударом молотка, котрий позбавив рівноваги брили, що чотири тисячі років спочивали одна на одній, земля під його ногами затрусилася, забуркотіла, як черево голодного велетня. Тіль хотів посунути камінь, над яким працював зубилом і молотком. Він закріпив у ньому купу гаків, а пропущену крізь них мотузку прив’язав до ковша екскаватора, щоб брила не завалилася в розкриту могилу. Проте хай як довго він простукував камінь і прислухався, його розрахунки і передовсім амбіції завадили йому усвідомити, яким непевним був баланс, у якому перебувала конструкція. Її зводили без настанови на вічність, вона була тут лише тимчасово і лише для того, щоб приховувати під собою смерть. Брилу зсунули. Екскаватор підняв її, проніс над головами; Тіль відступив, відчуваючи тремтіння під підошвами, спочатку він подумав, що це в нього трусяться слабкі коліна, аж раптом та брила, яка спиралася на вилучену і на якій стояв сам Тіль, завалилася вперед і шугнула з вибухом пилу в яму, в порожнину, прихопивши д-ра Тіля з собою.

Світло! Тілю було потрібне світло. Він зробився невидимий: над розкопками здійнялася густа, задушлива хмара порохняви. Ліхтарик і шолом! Д-р Тіль лишився неушкоджений. Він провалився не надто глибоко. Десь на метр, а потім із тріском і ляскотом кудись приземлився. Персефона була першою, хто насмілився підібратися до ями з ліхтарем і шоломом, — зрештою, вона була і найлегшою, — та скинула їх униз наосліп, туди, звідки долинав його голос. Дівчина почула, як ті вдаряються об жорству, відтак, обв’язавши себе мотузкою за талію, закріпила її на одному з гачків, що стирчали з піднятої брили, і перекинула інший кінець Тілеві в чорноту гробу, бо це, безперечно, була саме гробниця. У промені ліхтарика д-ра Тіля виявилося, що тут упокоєні чи не тисячі людей. Черепи впереміш із ребрами, стегнами, пальцями, гомілками, хребтами, а навколо голі стіни й сухий затхлий запах. Кістки ламалися під його кроками, розсипалися на тлін. Ніхто з них, жоден із цих мерців не був забальзамований. Жоден! А про те, щоб хтось був похований як слід, і казати годі. Ані саркофагів, ані склепів, ані такого поховання, як то буває в катакомбах. Серед небіжчиків не було багатіїв. Проте не було й рабів. Королівських гвардійців тут також не ховали. Це була сира яма для безіменних. На стінах жодного орнаменту, жодного малюнка, на них навіть не було якихось решток фарби, натяків на те, що тут могло колись бути щось більше. У цій порожнечі ніколи не крилося нічого, крім тіл і жорстви. Тіль стояв посеред морової ями, ями голоду, ями війни. Жоден король не міг би опинитися тут або навіть поблизу. Тіль хотів би, щоб його теперішні пошуки велися в ім’я цих безіменних, потай він знав, що залюбки розвідав би, чому померли ці люди, вирішував, як датувати ці кістки та стіни і описати цю пошесть; про це можна було б написати історію та розповісти її світові, проте його пошуки присвячені не їм. На це йому не надали б дослідницького ґранту. На це він не підбив би Персефону їхати до пустелі разом із її рефератом. Байдуже, що він знайде дорогою, — він тут заради короля. Його помічники мусять дати собі з цим раду, сам він у цю печеру більше ніколи не зазирне. Д-р Тіль не уявляв, яке глибоке провалля у нього під ногами, не уявляв, яке це місце завширшки, як далеко на захід, схід, північ, південь простерлася смерть. Він не уявляв, що це масове поховання таки таїть у стінах орнамент. Дуже глибоко, під багатьма шарами, одне речення, одне ім’я, написане чужими алфавітом і мовою.

Лють перетворила ріку на пісок, засипала колодязі по вінця, а човни потрощила на дошки для кострища, на якому спалила відібраний врожай. Король пробудився від своїх апокаліптичних видінь і почав утілювати їх у життя. Зрадників і з чужої, і зі своєї держави він відправив горіти на багатті з рибальських човнів, а зброю, умиту кров’ю війни, спрямував проти власного народу, він дозволив розгубленим солдатам обікрасти й зарізати своїх сусідів, а дітей узяти в рабство й заморити голодом, — він прагнув зрівняти свій рай із землею. Він знову запросив великих архітекторів з усіх країв, та тепер для того, щоб знищити їхні витвори. Насоси і шлюзи, пам’ятники і стіни за його наказом розібрали на частини; золото розплавили, орнаменти зіпсували. Із живих свідчень його правління мав постати храм їхньої загибелі. Навколо гладеньких стін міста вирили однакові ями, в яких він, накривши кам’яними банями, замурував рештки свого спаленого, страченого племені. Багато з цих бань лишилися пустими. А на півдні від мавзолеїв, над його першим колодязем, будівничі звели меморіал — крипту з чорних обелісків і хитких арок, із драбин, що вели в нікуди, тягнулися в пустку чи впиралися в стіну. Під ними зміївся піщаний лабіринт із глухих кутів, а вхід був закритий важкою кам’яною брилою. Туди його мали покласти, коли настане кінець усьому. Король озирав своє знищення з висоти палацу. Він спостерігав за випущеними на волю вбивцями, за втікачами, за тими, хто вмирав, горів, страждав від голоду — і відчував глибокий спокій. Його піддані покидали його тисячами, подавалися за дюни на схід, шукали свого щастя біля соляних озер на півдні, ховалися на заході. Ті, хто зостався, розбивали собі черепи в нього на очах. Його правління було помилкою. Тепер він це знав. Кочовики мали б лишитися кочовиками, а вода, яку вони пили, — зостатися в оазах. Нині ж пустеля отруєна і більше ніколи не стане домом для скотарів. Він подбає про те, щоб сюди ніхто й ніколи не повернувся. Це місце стане лиш гробом для нього і його дітей, подумав він, перш ніж убивці підступили до нього і скинули його з палацових стін у пітьму.

Д-р Тіль вирішив: усі копачі, за винятком кількох робочих і двох помічників, мусять перейти на південь, туди, куди ніколи не впала б Тілева тінь. Помічникам він доручив займатися братньою могилою, а частину кісток із неї дістати й передати масудському музею. Потім оглянути кам’яну поверхню брил і датувати, як це вдасться без відповідних точних приладів. А також відіслати деякі зразки на батьківщину, в університет. Нехай цим опікуються геологи, якщо в них будуть якісь результати, їх повідомлять; натомість їм уже скоро доведеться згортати намети. Ділянку навколо нових розкопок треба без зволікань — цього ж дня, якщо це можливо, — укріпити й убезпечити: перевезти обладнання, розставити прожектори й усе інше, що їм необхідно. За це відповідатимуть Персефона і ще один помічник, байдуже, хто саме з трьох. А ще відсьогодні введено четверту зміну! Ніяких перерв у роботі! За допомогою перекладача він коротко звернувся до робочих, щоб мотивувати їх до праці. Вони вже досягли великих, ба навіть дивовижних успіхів. Виявити одразу два поховання — хоч і не ті, які вони шукали, — це видатний здобуток. Тепер їм треба рушати далі, далі до цілі, заради якої їх сюди привезли. Вони вже так близько! Віднині кожен удар лопати, кожен помах молотком, кожен доторк щіточки може видобути на світ прадавній склеп! Його слухачі зустріли промову летаргійним мовчанням. Дехто похилив голову на схрещені руки й заплющив очі. Якби згори не світило посушливе і яскраве сонце, Тілю могло б видатися, що перед ним — сотня студентів. Потім збори розійшлися, і робітники повернулися до праці. Тіль, залишившись один, сів і швидко спорожнив свою польову фляжку. Лише зараз він помітив, як тремтять його руки, які мляві в нього коліна, як саднять у нього руки і ноги; його обсипало холодним потом, перед очима стояла заслона. Він зіщулився, опустивши голову між колін, так далеко, як дав змогу його зболений хребет, і просидів якийсь час у цій позі, аж поки затерплі м’язи змусили його знову виструнчитися. Він почувався слабким і не хотів навіть озиратися навколо, проте нараз, мовби його хтось нечутно покликав, схопився на ноги, забувши про біль, і поспішив у дюни за робітниками, вигукуючи їм у спини якісь напучування без надії, що вони їх зрозуміють.