Тепер, коли машини мовчали, поршні й ремені зупинилися, а в двигуні більше не згорало дизельне пальне, коли радіо в таборі заніміло, Тіль чув лише удари мільйонів піщаних зернин об дах і капот позашляховика. Тільки цей м’який перестук, немов град у мініатюрному світі. Ніяких чужих слідів. Ніяких чужих мов, ніякої втечі слів. Жодного іншого двигуна, та й не бачив Тіль нічого, крім темряви, далі конусів світла та обабіч авта. На мить йому здалося, що він оглухнув. Потім, коли згасло світло, — що осліпнув, ба навіть помер, так надовго він затримав дихання. Коли ж він пересвідчився в тому, що існує, що навколо й справді тиша й темнота, та усвідомив, що трапилося, він голосно вилаявся, копнув ногою двері з пасажирського боку й витягнув із кишені свою фляжку. Хоч яким зоряним було небо, Тіль не бачив нічого на однобарвній текстурі пустелі. Лише невиразні пагорби. Нічого знайомого. Жодного орієнтиру для повернення до табору. Темрява піде аж по кількох годинах, а він не розумів, чи далеко заїхав, не знав, скільки мине часу, перш ніж у таборі помітять його відсутність, не дорахуються однієї машини, і під дією страху смерті розвернувся назад, шукаючи останні ледь помітні сліди від шин, і вже за кілька хвилин дістався туди, де закінчувався слід. Пісок засипав, розгладив проорані борозни. Вітер звіяв їх і перемістив бозна-куди. Та д-р Тіль усе одно побіг уперед. Ця дюна, так, він пригадує її. Він поїхав навпростець, тоді ліворуч, знову ліворуч, потім праворуч. Він був певен, що інтуїція підкаже йому дорогу. Він точно знав, як далеко від’їхав. Отож, знову зорієнтувавшись і тепер уже дратуючись, а не панікуючи, Тіль почвалав крізь сипучі, свіжі нашарування передувного піску, завмирав, раз у раз із лайкою провалювався ногами, вивільнявся, спльовував. Нехай Персефона віддає своїй п’ятьох робочих назад. Щоб ніхто сторонній не підкрадався до розкопок, треба ввести також нічну зміну. Він шпетив себе за необачність. Коліна знову відгукнулися болем. Уже недалеко. Таким одиноким Тіль не був давно. Тут духи його не супроводжували. Не тішилися з Тілевої біди, не сміялися з його дурості. Вони, мабуть, іще довго плескали, проводжаючи поглядом тінь спаленого, коли той зістрибнув з Тілевої скелі, і папери, які, танцюючи в повітрі, упали за ним. Ні, вони давно вже не сміялися. А спалений дістався долу. Знову. Знов і знов Тіль бачив його бічним зором. Він стояв зі своїми листочками перед грудьми то на одній, то на іншій дюні й, простягуючи руку, показував йому шлях, яким Тіль відмовлявся іти. Цьому нікчемі довіряти не можна. Тіль був тим, хто судить про мертвих і виносить свій вирок, а не навпаки. Він знав дорогу. Ще один, ще два пагорби, потім ліворуч. Ліворуч, тобто на захід від місця, де він стояв, а далі він уже побачить прожектори. Може, це вони світять з-за тієї дюни? Безсумнівно, вони. У Тіля забракло сил видиратися на останню дюну, замість цього він пробіг уздовж її підніжжя, поки дістався місця, де її схил меншав і закінчувався. Там він обійшов дюну, підвів погляд від землі, зробив сповнений надій вдих і наштовхнувся на стіну.

Багатометрова стіна зі сталі й бетону, сіро-безбарвна, безпосередньо в нього під носом. Дюна, яку він був не в змозі перейти, лежала за заслоною, притулившись до неї своїм кривим хребтом. Певно, він з’їхав з глузду, геть з’їхав з глузду, а може, він і справді заїхав далі, ніж думав. Що, як він їхав не на захід, а на північний схід? Що, як він переслідував своїх зайд до самого Масуда? Хтозна, чи ця загорода — не блокпост, не якесь пустельне укріплення, яке не позначають на картах для цивільних, дослідників і туристів? Але чому тут, серед порожнечі, на нічийній землі, де не проходять навіть каравани? Ні, маячня якась. Який же це блокпост, це просто стіна, зависока, щоб бути чимось іншим, крім кордону. Він обмацав бетон зверху і знизу, притиснувся до нього вухом, але відчував лише бездоганно гладкий і холодний матеріал. Раптом його покинули всі сили. Будь-яка спонука іти далі, шукати шляхів повернення, поступилася глибокій втомі, болю в натруджених м’язах і жахливій спразі. Ліпше він пішов би в напрямку, який йому показував його супутник. Йому уявилося, що стіна починає його оточувати, він перечепився, упав, проїхавшись долонями вниз по стіні, і так і лишився перед нею колінкувати. Спустившись униз по стіні, його пальці намацали першу нерівність, перший шрам на її ідеальній гладіні. Він провів подряпиною згори вниз раз, удруге. Ніяка це не подряпина. Це напис, і різьбили бетон так само майстерно, як і шліфували, — не порівняти з необробленим різьбленням по тому валуну в лісі під дубом. Букви були вигравіювані з машинною точністю. Тіль обвів їх пальцями, і вони видалися йому зрозумілими; він знайшов кінець, знайшов початок і вимовив ці слова сам до себе, спершу тихо, тоді дещо голосніше, — і в нього опустилися руки: Володар світу.

Тіль прокинувся загорненим у кокон із флісових ковдр, коли четверо молодиків підняли його із заднього сидіння маленької вантажівки і переклали на ноші. Він не знав цих людей, у світлі ще низького вранішнього сонця він ледве розрізняв риси їхніх обгорілих облич, єдиним, що було йому знайомим і рідним, був дедалі ближчий голос Персефони. Одне речення. Одне запитання. Це справді він? Тіль знав, що це він. Він оговтався, і його погляд прояснів. До кінцівок поверталася міць, і він підніс ліву руку, помахавши невідь-куди і в усі напрямки одразу. Він розчув, як Персефона дякує його рятівникам, як запитує, де його знайшли; він залюбки відповів би на це сам, сказавши: біля стіни, що має чотири метри заввишки і стоїть посеред пустелі, — проте з його горла вирвався лише хрипкий кашель. Чоловіки не розуміли Персефониної мови. Вони тільки кивали, здогадуючись, що вона висловлює вдячність, тож їй довелося послати по тлумача. Поки вони чекали, робочі віднесли Тіля геть, геть від цієї розмови, до його намету, де про нього мали подбати Мінті й санітар. Д-р Тіль почувався безпомічним. Він дозволив зробити з собою те, що потрібно, і невдовзі провалився назад у м’яку млість. Між тим Персефона за допомогою перекладача спілкувалася з рятівниками; ті були помітно задоволені собою: їх так розхвалили, пригостили їжею, забезпечили водою, пивом, льодом. Вони усміхалися один одному й попивали з кухлів крижану воду. Поблизу стіни, яку вони разом із сотнею інших робітників звели за минулі тижні, — ось де вони натрапили на Тіля. Що це за стіна? Вона має сотню метрів завдовжки і завертає під прямим кутом ліворуч, ліворуч і потім іще раз ліворуч. Тобто велетенська квадратна площа, ґрунт під нею ущільнили й розрівняли бульдозерами та пресами. Навіщо така стіна, такий корпус? Вони не знали. Проте їм добре заплатили за роботу, і вони саме робили контрольну перевірку конструкції, перевіряючи, чи цемент не потріскався між сталевими розпорами і чи букви іноземної мови, — мови, якою говорить Персефона, — чітко прочитувані на кожному з боків фігури. Після цього вони вже лагодилися їхати караванною дорогою назад до Масуда, аж раптом, під’їхавши перевірити останню з чотирьох стін, де помітили цього дідуся, як вони його назвали, зомлілого під пекучим сонцем там, де стіна межує з гребенем дюни. Пощастило ще, що він не шубовснув усередину конструкції. Звідти він би ніколи сам не вибрався. У плані забудови не передбачені ворота. Персефона ще раз подякувала, низько й рвучко вклонившись. Відтак усі четверо посідали у вантажівку, махнули на прощання і поїхали з місця розкопок. Коли Персефона прийшла навідати Тіля, він уже спав. Санітар дав йому сильне снодійне та поставив крапельницю з соляним розчином. Завтра він знову встане на ноги, завірив він її, у нього немає ніяких тяжких ушкоджень, лише зневоднення і легкий шок. Яке полегшення, що Тіль знов біля неї. Мирно спить, майже всміхаючись і тихо хропучи, — майже невинний на вигляд. Усі суворість і жорсткість стерлися з його лиця, вона бачила тільки натхненне обличчя, з яким він раніше їй про щось розповідав, тож вона цмокнула його у спітніле чоло і наказала робочим повернутися на розкопки, ліпше відкопати з піску кам’яні брили, які вони виявили, та обережно перевірити, чи ті стабільні. Вона хотіла здивувати Тіля. Подарувати йому розкопану могилу, яку йому залишиться тільки відкрити, скинувши чи розтрощивши камінь. Коли вона виходила з намету, Тіль, здається, щось відсторонено пробурмотів уві сні, як він часто робив, коли про щось марив. Володар світу.