Протягом усього дня д-р Тіль не виходив із намету. Він наказав не заважати йому, лишив розкопки в спокої, відіслав від себе навіть Персефону, коли та принесла води. Його бачили схиленим над столом, радіо і розгорненими паперами, але переважно випростаним на польовому ліжку з одним із дорогоцінних пакетів із льодом на чолі, беззвучно ворушачи губами. Робочі скористалися відвойованою свободою і зійшлися до їдальні. Там вони влаштували імпровізоване свято, жадібно їли, співали, але й жваво спілкувалися між собою про нещасний випадок останнього дня. Вони переймалися безпекою умов своєї праці. Дехто з них після цієї розмови покинув їдальню й заходився укріплювати місце розкопок.

Троє студентів разом із Персефоною провели чи не весь день також за розмовами в наметі-їдальні. Та вони говорили про дім, про те, як сподіваюся, що війна скоро закінчиться, перераховували знаки, що вказували на можливість їхньої перемоги, і мовчали про те, що натякало на можливість поразки. А втім, як вони могли судити про це звідси, відтяті від батьківщини. Вони лише прикидалися для самозаспокоєння, що певні своїх знань. Вони ділилися одне з одним дитячими спогадами та сміялися, коли знаходили перегуки. Уночі по радіо повідомляли про бомбардування, поминальні процесії, напади. Далекі пожежі. Європа потерпає від граду — погода збожеволіла. Робочі з Туніса й Масуда не чули про місця, про які йшлося в повідомленнях, названі імена лишалися їм чужі. Один із чоловіків почав співати. Він підспівував голосам із радіо, узявши за руку одну з жінок, і решта слухачів розгойдувалася під його спів, підмугикуючи пісні. На якусь мить вони забули про попереджувальні постріли на кордоні. Потім, коли стало надто пізно, студенти знічев’я пішли перевірити, як там Тіль. Та він відігнав їх геть. Спокій! Йому потрібен спокій. Нехай працюють далі без нього!

Розділити обов’язки! Шестигодинні робочі зміни! Три зміни: з шостої до дванадцятої, з дванадцятої до вісімнадцятої і ще одна до півночі. Від півночі й до шостої ранку перерва на сон! Тіль вишикував своїх копачів, особисто поділив їх на зміни, сів на свій розкладний стілець на маленькому горбочку та випнув, як міг, слабкі груди. Його голос, завжди такий грубий, розбірливий, але неслухняний, сягав тепер неба, ширяв над долиною, над Сахарою, немовби він тут — пан, командувач війська, який віддає наказ маршувати. Робочі заплескали в долоні. Більше вільних годин, більше відпочинку в тіні, а понад те — сподівання на те, що вже ніхто нікому не перешкоджатиме. Д-р Тіль провів увесь день у роздумах про те, чи доцільно вводити робочі зміни, чи не послати частину робочих копати десь-інде. Але ж він був певен, що правда за ним. До кожної зміни він приставив по студенту і ласкавим жестом прикликав до себе Персефону. Нехай обере собі п’ятьох робочих. Він надасть їх у її розпорядження, щоб вони копали там, де їй заманеться. Він-бо знає, що був останнім часом надто впертим і взагалі нестерпним. Персефона, врешті, доклалася до того, щоб вони зараз шукали тут плоди своєї роботи, тож заслужила на його довіру. Може, вона теж щось та знайде. Щось. Не короля, який, безперечно, лежить десь у вже розкопаній ямі в них під ногами, але також щось цінне, така знахідка, з якою віднині пов’язуватимуть її ім’я. Вона проковтнула свою відповідь і лиш подякувала Тілю, який, здається, пропонував це з добрих намірів. Може, він і справді в неї вірить. А може, лиш кидає їй кістку, як собаці. Хоч що буде, отримати кілька пар рук для здійснення свого задуму їй не зашкодить.

Персефоні хотілося вірити, що він їй і справді довірився. Тож вона поманила до себе найближчих п’ятьох чоловіків і без зайвих слів зійшла на невисокий пагорб ліворуч від розкопок, копачі — слідом за нею. Вона показала їм на місце, спробувала донести, чому саме його обрала, і лишила їх самих рити, копати, укріплювати. Її участь у цьому була зайва. Натомість вона повернулася на гребінь дюни й спостерігала, як Тіль диригує своїми робочими. Він уже ганяв першу зміну разом із Геком туди й сюди, щось кричав своєму помічникові, раз у раз зістрибував зі стільця і пітнів так, що вона це помічала навіть із відстані. Потім він знову сідав, і все повторювалося спочатку. Персефона розклала на піску рушник і також вмостилася, почепила капелюшок від сонця і поправила на носі сонячні окуляри, свердлячи очима діру в Тілевій потилиці. Вона намагалася згадати, яким він був тоді, коли ще не читав її роботи, вона-бо здогадалася, що зробив він це вже після бомбардування, коли вона лежала сама в лікарні. Тіль цього ніколи не визнавав, проте його несподіване пожвавлення і довгоочікувана поява в її палаті свідчили про все без слів. Ця спроба була приречена на невдачу. Енергійний літній чоловік, який усьому надавав пояснення і придумував передісторію, був їй уже не такий чужий, щоб і далі дивитися на нього так, як їй подобається, як їй хочеться його сприймати. Нині, здавалося, вона вивчила вже обидва боки медалі, але майже забула лицьову. Ці боки належали різним світам. Один вона могла бачити і відчувати. Про іншу вона знала. Персефона виплеснула теплу рідину зі своєї пляшки на пісок і зліпила маленьку башту, яка вмить висохла на сонці й почала осипатися грудками, звіяна пустельним вітром.

Не минуло й тижня, як Тіль остаточно впевнився в мудрості свого рішення. Ця друга яма, вирита на сході за одну дюну від третьої, порівняно маленької, розверзлася наразі на три метри завглибшки в пустельний пісок, який тут, унизу, щільний і утворює коридори різні й рівні, за якими можна розрізняти за кольором і консистенцією ледь помітні відмінності осадових шарів. На цій глибині, в яку робочі спустили драбини й позносили лампи, наприкінці нічної зміни — о пів на дванадцяту, коли Тіль, у якого вже втомилися очі, зібрався був оголосити перерву на сон, — раптом виявили кам’яний валун. Коли перше кайло несподівано відскочило від землі, а лопата, замість опуститися глибше в пісок, зісковзнула, з іскрами шкрябнувши по чомусь твердому внизу, всі робочі на секунду затамували подих. Навіть не дзвін інструментів, що вдарилися об камінь, а подальша тиша пробудили Тіля від його дрімоти.

Розступіться! Помічники, хутчіше, інструменти, щіточки, зубило, — все сюди! Світло! Йому потрібне світло! На копачів нічної зміни зійшли святковий настрій і водночас тяжка втома від знайденого. Лишімо це на потім.

На потім? Немає жодного потім!

Уже пізно!

Проте д-р Тіль був жвавий, як ніколи, і вже присів із прожектором за спиною і ліхтариком на голові над каменем, оглядаючи його шрами й відламані кути і не припиняючи говорити. Він ковзнув пальцем уздовж його тріщин, зчистив із нього пісок і пил, обмацував його майже наосліп. Штучне нічне світло сліпило йому очі. Він ховався у свою тінь. Нараз його охопив панічний страх, що він щось зруйнує в своїй сліпоті. Що, як він розтрощить цей камінь, а то виявиться стеля гробниці, що, як він разом із пустелею вдереться до короля, щоб поховати його назавжди й перетворити на порох. Вийняти все, розігнати всіх, тут потрібна обережність! Робітникам він загадав копати обабіч від знахідки, оголити якомога більше поверхні, необачно її не пошкодивши. Треба дізнатися, де починається ця кам’яна брила, якої вона форми, а тоді вже він почне шукати в ній якийсь отвір. Крок за кроком, та д-р Тіль чітко застеріг: ніхто не має права наближатися до розкопок без його відома. Він наказав принести йому ковдру і польову фляжку та зручно вмостився на своєму стільці, прислухався до музики з радіо, яка віддалялася від нього разом із робітниками, які поверталися до табору, і почав ледве чутно насвистувати якусь мелодію, аби лишень не заснути. Коли він нарешті склепив повіки, Персефона принесла йому другу ковдру й подушку. Вона відкрила над ним парасолю і покинула знову самого.

Тіль зовсім не спав. Він лише тимчасово заплющив очі та почекав, коли Персефона піде. Відтак він скинув із себе другу ковдру, виструнчився на стільці, уп’явшись поглядом у яму й незмигно дивлячись на відкопані старовинні брили, немовби вже міг розрізнити обриси гробниці, і кліпав тільки тоді, коли йому різав очі пустельний вітер. Тоді він мружив повіки, щоб зволожити сухі очі, та знову дивився, мовби боявся, що його могилу хтось украде. Так тривало чимало хвилин. Тіль витріщався до болю в очах. Тоді моргав і знову вибалушував очі, аж поки розчув із заплющеними повіками якийсь звук, не схожий ані на вітер, ані на радіо, ані на голоси з табору чи оклик Персефони. Пісок заворушився, покотився маленькою лавиною під ногами двох або трьох людей. Їхні подихи виривалися з-під завивал. Вони про щось перешіптувалися. Про що вони говорили? Що сказали один одному? Тіль не міг нічого зрозуміти, не знав навіть, що це за мова. Кровообіг пришвидшився. Біль іще не поступився, його очі були досі сухі, проте д-р Тіль розтулив повіки й звузив їх, щоб ліпше бачити, що відбувається. Мабуть, вони в чорних проваллях між освітленими ділянками. Вони там сховалися. Он вона, кваплива тінь перед одним із прожекторів. Куди вона поділася: пірнула в яму? Чи, може, вона з неї випірнула? Тіль підскочив. І заволав. Геть! Глухо, нечутно тупнув ногою. Він вибіг наперед, вихопив якусь дошку зі стосу балок і жбурнув у пітьму між прожекторами. Що це було, кроки? Чи це не шурхіт піску під утікачами? Ось там! Хіба не біжить хтось подалі за дюну? Тіль помчав, поповз, упав і знову поповз за ними, борючись із каскадами піску, врешті засапався, закашлявся і, махнувши рукою, сповз назад. Проте він не відмовився від погоні. Він наздожене, прожене і відлякає від повернення цих людей, хай хто вони були, — будь-кого з тих, хто зазіхне на його гробницю, його могилу. Хто це був: повстанці, вершники, яких він бачив кілька днів тому, чи караван? Байдуже. Озброєні чи ні, вони сюди більше не прийдуть! Одна з вантажівок стояла на схилі дюни, усі шини на дошках, щоб вони не провалювалися в пісок. Ключ стирчав у замку запалювання, і Тіль натиснув усією масою, усім, що міг вкласти в ліву ногу, на педаль газу й заїхав на дюну навскіс. Якусь мить шини забуксували, та врешті знайшли достатню опору, щоб винести його вгору й на інший бік дюни. У конусах світла від фар він, здається, розгледів сліди втікачів. Схоже, бігли вони стрімголов, якщо втекли так далеко: він не завважив їх ані на схилі наступної долини, ані в долині, що тяглася на північ. Він з’їхав із першої дюни і використав інерцію, щоб піднятися на другу, роззирнувся замерзлими синюватими й сіруватими хвилями, та не помітив жодної тіні: ніхто не мчав, ніхто не падав у пісках. Мабуть, вони заховали свій транспорт десь поблизу і тепер поїхали на ньому. Але чому тоді він нічого не почув? Його двигун завивав під час кожного підйому так протяжно, що за ним нічого не розібрати. Уперед, може, за наступною дюною, можливо, на краю наступної долини. Д-р Тіль був готовий до полювання. Готовий прогнати того, хто до нього вдерся, хай хто це був. Далі, далі вгору, вниз і поперек долини. Грюкіт, стукіт від стрибка — і зупинка мотора.