Протягом тих двох днів, коли розкопки призупинили, робочі грали в карти та ретельно перевіряли новини по радіо щодо танків, які привезли Тіля в Масуд і роблять попереджувальні постріли на східному кордоні; уночі вони, одначе, влаштовували вечірки, а Тіль уперше з того часу, як вони виїхали з міста, зголосився порадитися з Персефоною. Вона знову розкладала перед ним мапи, гортала документи. Дівчина пояснила Тілю те, що намагалася донести до нього вже кілька тижнів: про скелю, про тінь, про відповідну підказку в тексті й про свої здогади. Імовірно, король лежить саме там: він хотів, щоб його там поховали. Раніше Тіль не пропускав повз вуха її слова, крізь пальці — аркуші, які вона йому простягала, коли він, не обертаючись, вийшов із намету. Та зараз він її почув. Тепер він кивав і нарешті брав сказане до відома. Він погоджувався, інколи сперечався, хоч і знав, що насправді тут нема про що сперечатися, а в голові складав прокльони. Аж поки збагнув, що вона його вкотре врятувала. Вона натрапила на щось, на щось визначне, на справжню гробницю, а він, як і попередні рази, зневажив її ідею. Ця дівчина, яка навіть не була археологом, лише студенткою з його лекцій, яку він ніколи не помічав. Чорнява красуня, яка пахла дзвіночками і затримала його, вручивши стос нескріплених аркушів. Та, кого він удостоїв своєї уваги тільки через вроду і її манливий аромат. А тепер він стежив за рухом її губ, слухаючи її пояснення, підкріплені жестами, і розумів, що вже понад місяць копирсається в порожнечі й шукає не те, що треба. Він розізлився, що вона мала рацію, але й зрадів, бо це давало надію, що вони таки матимуть успіх, якщо працюватимуть далі без перерв. На цьому він і волів зосередитися. На тому, щоб продовжити розкопки й поставити своє ім’я під цією знахідкою. Над її іменем. Д-р Тіль. Дослідник. Археолог. Великий чоловік і його асистентка.

Коли розкопки поновили, робота пішла у швидшому темпі, ніж раніше. Копачі, яких він нещодавно віддав у розпорядження Персефони, встигли підготувати неглибоку яму. Початок був покладений, прогрес очевидний: невдовзі вони досягли необхідної глибини та ширини. Праця в чотири зміни була вдалим рішенням, попри втому копачів, і д-р Тіль навіть стримував свій гонор. За вечерею він говорив із Персефоною. Ночами вони засинали разом і міцно стискали обійми, хоч як холодно їм було одне з одним. Холодно й пусто. Радіо в їдальні працювало цілодобово і далі інформувало про попереджувальні постріли, а через радіопередавач вони щодня підтримували зв’язок із Масудом. Тамтешній музей був у захваті від їхньої знахідки і вимагав від них більше проб, бо Тіль не дозволив музейникам приїхати на місце розкопок. Влада прикривала йому спину. Вона ще пам’ятала танки й делегацію від міністерства в тіні ангару. Вони знайшли компроміс.

Наприкінці тижня Персефона встановила проектор, спрямувавши його на стіну палатки, щоб підтримати фільмом дух робочих у таборі. Напередодні показу вона цілу ніч вмовляла Тіля на те, щоб це втілити. У фільмі йшлося про щасливе завершення однієї війни серед пустелі, це мало наснажити їх на наступні дні. Невдовзі третя яма була вже така глибока, що робочі в ній не бачили денного світла, а вечори ставали помітно холодніші. Хоча для чужинців повітря і досі було гарячим, сили тутешніх копачів розквітали в тіні поодиноких хмар. Робота вирувала, але й час квапив уперед. Археологи мали лише три тижні. Три скоробіжних тижні, двадцять один день, — ці дати промайнули в Тіля перед очима. Віяння нових ідей та пустельний вітер у спину болісно штовхали його до мети. А може, це лише біль у хребті? Тіль уже не знав, як це відрізнити.

Коли на календарі нарахувалися два тижні, а в ямі — майже три метри глибини, усі в таборі затамували подих. Ніхто не наважувався дихати. Це були нерозуміння, подив від того, що можна було б передбачити. Чоловіки та жінки покидали лопати. Водії вихилилися з кабін своїх екскаваторів. Охоронці перервали свої розмови. Помічники підвели погляди від своїх документів. Персефона побігла по радіопередавач, а Тіль вибалушив очі від шоку.

На горизонті, схоже, ще доволі далеко, зате заповнюючи собою все поле зору, рівномірно котячись до них під люте гримотіння, яке невдовзі перетвориться на гучний, отруйний шум, піднявся гірський хребет. Масивна газоподібна скеля, хмарова стіна з мільярдом маленьких поверхів, які накручувалися спіраллю, вирували, зливалися і, накопичуючи в цьому енергію, стриміли дедалі вище в небо. Підхльоснута західним вітром, до них наближалася хмарова фортеця — всепоглинний габуб, піщана буря. Він був не з тих бур, що доволі звичні в цій місцевості: це були не хвилі переметних пісків, чий приплив можна пересидіти в сховку, а по відпливі побачити спустошений, але ще впізнаваний табір. Їхня буря була чудовиськом, штормом із тисячі хвиль, нагромаджених одна на одну і покликаних зрівняти табір із землею та поховати все під свіжими дюнами, пожерши людей і тварин та наново закопавши знайдені кістки.

Люди кинулися панічно укріплювати намети, накривати місце розкопок брезентом із кілками, увіткнутими в землю, прив’язувати ящики та машини, посилати молитви в небо, а відтак ховатися в нашвидкуруч накриту яму. Спочатку Тіль послав робітників до наметів, та один із перекладачів заявив, що розкопаний отвір надасть їм набагато ліпший захист від лютування природи. У підземеллі, освітленому лише кількома шахтарськими лампами, вони присіли карачки: Тіль навпроти Персефони, решта дещо збоку, і затиснули вуха або прикрили долонею обличчя, щоб не вдихнути багато піску. Тут, під землею, панує спокій, якому незнайомі бурі зовнішнього світу. Хвилини тяглися повільно. Година здавалася нескінченною. Аж раптом почувся вигук. Робочий із гарним голосом, той, що любив їм співати, викрикнув: Когось бракує!

Скоцюрблені люди захвилювалися на безлічі мов, заозиралися, не наважуючись кинутися на порятунок, поки Персефона не знайшла в собі сили й волю підвестися. Дівчина видерлася драбиною різних осадових шарів і опинилася з щільно стуленими повіками сам на сам із піщаною бурею. Розлючений вітер ударив її і перекинув її на спину, зернини піску болюче врізалися в шкіру, здавалося, навіть під шкіру. Її пекло, волочило, смикало в різні боки, а вона повзла уперед. Персефона не тямила, що робить і що зможе зробити, але не зупиняла руху. Вона хотіла допомогти. Скоро їй здалося, що вона задихається, що пустеля здушила їй рота і носа; її схопили ззаду за руки, потягли за ноги назад до ями, та вона виверталася з їхньої хватки. Персефона була готова взяти на себе це рішення, це несвідомо прийняте рішення порятувати. Руки відпустили її, і вона пішла, гнана вітром у спину, вгору, вгору, вбік і вниз, раз у раз розплющуючи звужені очі на одну пекучу секунду, поки нарешті відшукала табір із поламаними наметами та зірваним брезентом і розпізнала за ті короткі миті, що переривали її сліпоту, чиюсь фігуру із закритим руками лицем. Ось вона, загублена жінка. Стоїть на колінах, із горла ллється крик. Мабуть, вона вже наковталася багато піску. Коли Персефона дісталася її і, обійнявши за плечі, спробувала зрушити з місця в примарне укриття намету від їдальні, у безпеку, жінка заборсалася. Я сліпа! Я сліпа! Я сліпа! Вона повторювала це під виття навколишнього світу. Я нічого не бачу.

Персефона не розуміла і, хитаючись, вхопила жінку за волосся і повалила на землю. Стиснула її руку і протягла на метр уперед. Замовкни і рухайся нарешті! Рухайся, закрий рота!

Так вони боролися між собою, посуваючись крок за кроком до намету, за яким цей шторм дрібних частинок нарешті поступився і дав їм змогу вдихнути. Тільки тепер Персефона почула, що жінка кричить, і побачила кров, яка стікала по її щоках, що їх жінка роздряпала нігтями. Я сліпа!

Вона сліпа! Персефона лишила жінку лежати і почвалала назовні, по пам’яті віднайшла свій намет і зоставлений у ньому супутниковий телефон та нарешті насмілилася розплющити повіки. Чому вона подалася сюди? Бо вона про дещо згадала. Дівчина пригадала падіння статуй, хитання стін, порохняву і зойки. Виття піщаної бурі в двигунах машин і себе в цівках крові, хвилястих, як блискавка, на шкірі. Що, як порятунок прибуде аж уночі? Що побачить уві сні ця жінка, яка залишилась сліпою в житті?