На тому кінці супутникового зв’язку рятувальна служба відповіла на її дзвінок відмовою. Ніхто не приїде. Не за такої бурі. Гелікоптери не можуть злетіти, а позашляховики загубляться в дорозі. Вона жбурнула телефон на стіл перед собою. Крізь щілину входу в намет вона бачила сліпу, яка підвелася, похитуючись, і спробувала навпомацки знову вийти у шторм зі свого прихистку, не відаючи про це. Лиш тепер нагорі дюни з’явилася інша фігура і поспішила до табору. Це був юнак, який розважав їх співами під радіомузику. Він біг до них, немовби буря йому не завада, навпростець до їдальні, пригнувся під ударами натяжних шнурів і схопив сліпу жінку в обійми. Він притиснув її до себе й поцілував у лоба. Він заговорив до неї, запевнив, що все буде добре, все скоро буде добре. Він заспівав їй на вухо. Персефона не відводила погляду. Ці обійми її розчулили. Чужинець пригортав сліпу і брехав їй, Персефона розуміла це, хоч і не могла чути.

Вона ще раз глибоко вдихнула й помчала назад до намету-їдальні, уклала чужинцеві в руку ключ від автомобіля, який узяла з Тілевого стола, і показала йому напрямок. Вона кивнула на позашляховик, яким вони приїхали сюди чотири тижні тому й на даху якого Тіль полюбляв спати; чоловік не зволікав ані секунди. Він поніс жінку на руках через шторм і поклав на заднє сидіння, запустив двигун і стрімко зник у невідомому напрямку. Вона вирішила переждати, поки вщухне габуб, у наметі, який, схоже, витримував пориви вітру, зіщулилася під столом і звернулася в німій молитві до Бога, в якого не вірила. Вона думала про Тіля, який на неї накричить, скаже їй, яка вона дурепа, що так ризикнула, і бажала осліпнути.

Ця пустеля намагалася її прогнати. Ліпше вона поїхала б із чужинцем і сліпою. Лише тепер вона збагнула, як втомилася від цього місця. За годину, самотньо загорнувшись у рушник, вона впала без тями біля радіопередавача і забула про це.

Пустельна буря була передвісником. Посланцем холодніших днів, яких у цю пору року в Сахарі не сподівалися. Проте габуб приніс разом із піщаними хмарами купчасті, від яких тепер, поки робочі звільняли намети від пустельного піску, чистили двигуни екскаваторів, відновлювали засипані й завалені ями, падали на землю острівці тіней. Д-р Тіль не говорив із Персефоною про її несподіваний самозабутній вчинок, він не бачив у цьому сенсу. Вона-бо й без нього знала, що він про це думає, і хоча він не дозволяв собі якихось коментарів, критики чи насмішки, ущипливий погляд, який він кинув на неї, знайшовши після шторму в наметі, скорченою під столом, не потребував слів. Він тільки допоміг їй зіп’ятися на ноги і кинув: «Ходімо. Робота не чекає».

Вона кивнула і вхопилася за його руку. Хоч якою мстивою була природа, розкопки від її люті майже не постраждали, і якщо чужинець дістався Масуда, що не становило, на думку Тіля, жодної проблеми, вони доволі легко відбулися. Вони повернулися до праці. З Масуда не було жодної звістки. Лінії зв’язку німували, та д-ру Тілю то було байдуже. Він переймався лише тим, щоб наздогнати втрачені й пропущені години роботи, і лагідна погода, що запанувала після пустельної бурі, тільки посилила його певність. Він уже уявив найгірші наслідки, а проте нічого такого не трапилося, хіба що в ямах лежав тепер пісок, якого стане на кілька вантажівок. Його навіть не занепокоїло, що Персефона не брала участі в очисних і відновлювальних роботах. Тіль, звичайно, помітив, що вона відучора задумана, приголомшена абощо, і вважав, що з його боку буде щедрим жестом лишити її саму. Робота не чекає.

Білий шум, фоновий шум, а потім тільки фонове випромінювання, ущільнене до звукових хвиль, говорили їй так багато. Вони промовляли до неї: Ти сама. Ти говориш. Ти питаєш, але ми тебе не чуємо. Вони промовляли до неї: Ви замкнені серед широкого відкритого простору пустелі. Вони промовляли до неї: Світ від тебе такий далекий, як ніколи досі. Персефона запитувала себе, чи їх іще, часом, не оточили чотириметровою стіною, чи не спостерігають за ними збоку, поки вони шукають давнього короля і вірять, що роблять це з власної волі. Вона розуміла мову цього шуму, але сумнівалася, чи вірити тому, що він їй нашіптує. Вона не насмілювалася визнати, що шуму немає причин брехати, але вона знала, що він бреше, що він хихоче. Цей тріск, цей лускіт, що знов і знов проривалися крізь гучномовці, були хихиканням, кпиною. Вона ненавиділа цей радіопередавач і водночас тримала його біля себе, притиснувши мікрофон до губ, немовби могла вдихнути живі слова в мертву лінію зв’язку. Одного дня, коли спливло вже багато діб і Тіль, вочевидь, знову закопався у своїй ямі й дивувався, де в цей час Персефона, шум пропав. Ні, він не пропав. Він поступився тлу, поступився тиші, що чекала, порожня, на те, що її заповнять голосом. Так тривало кілька хвилин. Персефона повторила вітання, тоді свої запитання, аж тут до неї долинуло слово. Алло.

— Алло, — а потім: — Хтось мене чує?

Так! Так, вона чує!

— Алло! Я тут!

— Я вас погано розумію. Говоріть повільно. І розбірливо! — утім не встиг голос договорити, як зв’язок налагодився, посилився і окреслився на тлі шумів. Персефона не знала, сміятися їй чи плакати. Від хвилювання у неї навіть пересохли сльози.

— Алло, ми тут, на розкопках, ви знаєте, де це? Ви знаєте, де ми?

— Так, звісно. Ми намагалися з вами зв’язатися. Шторм пошкодив усі передавачі, та тепер, здається, усе знову працює. У вас усе гаразд?

— Ми пережили бурю, але в нас є поранена. Її доправили до Масуда. Вона мала б уже бути в місті.

— Добре. Повідомте нам, якщо ви чогось потребуєте. Відсьогодні вас знову постачатимуть усім необхідним. Цього вечора має приїхати перший фургон. Нам повідомили про це з Масуда, бо з вами не було зв’язку.

Персефона впізнала голос. Одного разу вона вже говорила з цією жінкою.

— Розкажіть мені, як ви живете?

— Прошу? — перепитала радистка.

— Як життя?

— Життя добре, — зависла пауза. — З вами ще дехто пробував зв’язатися.

— З університету?

— Не знаю. Проте я можу передати, що вам знову можна дзвонити.

Зв’язок урвався. Шум повернувся, але бринів уже геть інакше.

На якусь мить, попри безкінечний шум, на Персефону зійшла тиша. Той різновид тиші, який дає людині відновити дихання, відчути його у власних грудях і розпізнати свій внутрішній голос. Персефона прислухалася до власних думок, споглядаючи мовби збоку, як вони плинуть, перетікають одна в одну чи кружляють навколо одного запитання. Як-то зараз там, удома, і з домом вона пов’язувала не підвальну квартиру Тіля, не університет, не своє маленьке помешкання на найвищому поверсі чи садибу своєї матері, а сукупність цих місць. Вона думала про сніговий дощ, що періщив по скорботному маршу на похороні солдата і про підозріливі, визвірені погляди людей одне на одного. Усе це колись було важливим, а тепер видавалося, що цього ніколи й не було. Усе відсунулося в далеке минуле. Безкінечно далеке. Їй треба якимось чином віднайти дорогу до нього, щоб пересвідчитися, що воно ще існує. І в цій тиші прорізався голос — жіночий голос із гучномовців радіопередавача. Так, ніби він проторував собі шлях крізь заплутану нелогічність її думок. Цей голос Персефона впізнала також і відразу.

Кондиціонер гудів. Радіо наспівувало арабські мелодії, оспівувало кохання, та Персефона нічого з того не розуміла. Вона намагалася зосередитися на кожному русі керма, на кожному струсі, бо вже довгий час не бувала на водійському сидінні. Вона повсякчас лишала зчеплення не повністю включеним, ледве видиралася машиною на кожну дюну, покірно об’їздила пагорби й орієнтувалася, їдучи звивистою змійкою, за GPS, сподіваючись, що справді просувається далі і що наступна дюна не зіб’є її зі шляху — шляху втечі. З часом вона посміливішала і навіть здолала один із таких схилів, яких дотепер уникала, довго тиняючись манівцями. Її нетерпіння перемогло страх. Вона мусить поїхати. Відстань від розкопок більшала дуже поволі. У неї було таке відчуття, ніби ці ями її переслідують, ніби вони наближаються з кожним об’їздом. Більше ніяких бічних доріг. Вона осідлає пустельні хвилі.