Подалі звідси, подалі від Тіля і цього безумства, яке він ширить. Її кликала батьківщина, вона мусила зібрати воєдино те, що ще залишилося від світу, який так легковажно залишила позаду себе. Руїни садиби, руїни університету. Голос із радіопередавача належав її матері, натомість слова — ні. Вона розпитувала про свою доньку і серед схлипів не одразу втямила, що вже з нею розмовляє. Садиба була геть спустошена, поля випалені, усі мертві. Робочих із ферми забрало полум’я разом із полями, а місто стало їй зовсім чуже. Матері не вистачало слів для опису. Вертай додому! Таким був зміст розпачливих ридань і кульгавих заклинань. Що ти собі лишень думала?

Персефона не мала відповіді, вона й сама не розуміла, що тут забула. Поки вона була вдома, де летючі ескадрильї переслідували її у снах, то думала тільки про те, щоб утекти світ за очі, та тепер, і справді опинившись на краю світу, вона вже не пригадувала, що спонукало її до втечі. Це була не війна. Перемога завжди здавалася їй неминучою. Лише зараз вона збагнула, що її спонукою була обіцянка сенсу. Обіцянка собі вирушити в дорогу Ніким, подружкою Тіля і донькою держсекретарки, і повернутися додому Дослідницею; вона соромилася цих думок. Вона не змагалася з д-ром Тілем, вона розуміла його люту жагу до слави. Їдучи, вона й сама відчула її в собі. Та невже вона й справді мусила поїхати від матері у світ по той бік земної кулі, щоб довести собі, що вона й сама чогось варта? Вона була ладна повірити, що сама накликала винищувачів скинути бомби на садибу, поля, університет і її безтурботний сон. Мати більше не могла говорити й попросту ридала через радіопередавач, поки Персефона, більше нічого не питаючи, не сказала, що повертається до рідного краю. Вона мовчки пройшла через табір, сіла за кермо і покинула Тіля без будь-яких прощальних слів.

Позашляховик набирав дедалі більшу швидкість, кулею перелітав хребти дюн, м’яко підстрибував, спричиняв піщані лавини й уже зазіхав на наступну висоту, яку врешті з ревінням підкорював. Персефона відчувала, що в неї лишилося обмаль часу: невдовзі її турботи і розсудливість знову притлумлять ейфорію втечі, тож їй треба встигнути заїхати так далеко, що звідти вона вже не зможе звернути назад. Дійти до такої межі, за якою будь-яка нерішучість потягне за собою смерть від спраги. Вона дедалі сильніше затискала педаль газу, машина рвалася вперед. Пустеля смугами пролітала за бічним склом. Північ, казав навігаційний прилад. Північ, і вона їхала, їхала, їхала за його стрілкою, що вказувала північний напрямок, відтак зупинилася, різко вдаривши гальма, врізалася в ремені безпеки, які на мить збили їй дихання, а потім кинули назад на сидіння. Персефона сиділа, як паралізована. І витріщалася крізь піщану плівку на лобовому склі туди, де перед її очима вивищувалася пустельна стіна, на некрутий схил, біля підніжжя якого виднів якийсь насип, схожий за формою на людське тіло; як піщана фортеця на пляжі, цей насип омивався з усіх боків легенькими подувами вітру.

Виходячи з машини, Персефона вже знала, що тут закінчиться її поїздка. Вона наблизилася до піщаної скульптури і опустилася побіч неї, провела долонею по голові мерця, очистила його волосся від піску і перевернула тіло на спину. Рятівник так і не знайшов дороги в Масуд. Він не проїхав далі від неї, а загруз колесами на схилі й помер, розпачливо блукаючи пішки крізь шторм. Вона пішла туди, звідки він прийшов, і їй здавалося, що вона відчуває його сліди під своїми ступнями; за кількасот метрів вона завмерла перед потрощеною машиною, у якій сиділа сліпа жінка. Вона також уже не дихала, коли Персефона дотягнулася до її заднього сидіння через водійські двері. Щоками сліпої стікали налиплі на кров ручаї піску. Рот був широко роззявлений. Персефона закрила жінці повіки пучками пальців; дівчині здушило горло, і вона з викриком захряснула дверцята позашляховика. Вертаючись тепер своїми слідами, вона побігла назад по схилу, заточилася, перекотилася і впала горілиць біля рятівника. Там вона пробула якийсь час, лежачи на спині, як і тіло небіжчика поряд із нею, витріщалася на хмару, тінь від якої сунула над нею, та важко дихала від гострого болю в грудях. Ця пустеля нікого не відпускала добровільно. Не відпускала поодинці. Не відпускала, поки не надходив час. Дівчина мусила поїхати назад і допомогти Тілю відшукати те, чого він прагнув, а потім, коли він нарешті дасть їй піти, вона побачить, що лишилося від її батьківщини.

Д-р Тіль помітив відсутність Персефони лише під час обіду, не знайшовши її ані в наметі, ані в їдальні. Він лишив її в спокої на цілих три дні, і йому здавалося, що її годилося б уже залучити знов до роботи. Окрім робочих, йому потрібна була пара рук, яка знала, що робить, бо він відчував, що підступає дедалі ближче до чогось зримого. Коли з піску видобудуть перші уламки, перші обтесані валуни, замість лопати йому знадобиться щіточка, а позаяк двоє з його помічників досі займалися безкорисними кістками з попередньої ями, Тіль хотів нарешті перетягти Персефону на свій бік. Коли ж вона повернулася з півночі — позашляховик радше котився, ніж їхав — до табору, заглушила двигун і спробувала непомітно прослизнути до намету, він її перехопив. Він був насторожі, а також наказав вартовому на вершині своєї скелі не забувати про спостережливість, тож коли вона підібралася до табору ззаду, щоб її не зауважили, він поспішив навпростець через їдальню, щоб наздогнати дівчину, перш ніж вона сховається в своєму наметі. Де це вона була, спитав він її із докором та, не чекаючи на відповідь, повідомив їй, що вона йому зараз потрібна і що вона не має права покидати його самого під час розкопок. Урешті, допомагати йому — її безпосередній обов’язок, до того ж він вважає вкрай безвідповідальним їздити кудись без супроводу. Пустеля небезпечна. Він спізнав це на власному досвіді, і це його навчило.

Персефона лишалася безмовною. Вона нічого не розповіла про знайдені трупи і не збиралася втаємничувати в це Тіля. Най мертві лишаються там, де вони зараз. Вони належать пустелі, і Персефона більше не хотіла думати про них. Вона не сперечалася з Тілем, хоч їй і кортіло дати йому ляпас. Дівчина тільки кивала і бурмотіла, що їй шкода і вона хоче ненадовго прилягти. Уже за годину — скоро — вона приєднається до нього і допоможе.

Радіозв’язок відновили, гукнув Тіль їй услід. Може, нехай подзвонить додому. Це могло б піти їй на користь. Сам він зранку вже переговорив із університетом. Йому сказали, що війна йде успішно. Так, де-не-де трапляються бомбардування, але фронт просувається. Газети пишуть про великий прорив, який обіцяє перемогу. Можливо, коли вони повернуться додому, війна вже скінчиться, а тоді, знову ж, можливо, звернуть увагу на його, Тілеві, досягнення. Дослідник, який повернеться з перемогою — з власною, не військовою. Посланець надії на ліпші часи.

У небі годинами тримався загрозний туман. Дні після шторму приносили дедалі більше хмар із заходу, що нависали, густі, темніші, ніж раніше, у них над головами. Коли Персефона зникла в наметі, а Тіль, кинувши на неї презирливий погляд, подумки повернувся до короля і до свого майбутнього успіху, відсунувши набік свої роздратування та нерозуміння, найнижче з хмарних простирадл прорвалося, і з її розпоротого черева линув потоп. Це був водоспад, чиї краплі сплелися в розтріпану вітром завісу, що зірвалася з небесного вікна на розриту землю. На пустелю полив дощ. Важкі, мов град, краплини тарабанили по брезенту, повітря стало холодним, майже зимним. Робочі разом із Тілем шукали прихистку в наметі їдальні, натомість Персефона вийшла зі свого намету і, розчепіривши руки, насолоджувалася свіжою прохолодою невтомного дощу. Краплі вкривали її тіло другою шкірою і стікали їй у чоботи, збираючись в маленьке озеро біля її ніг. Персефона ступила в нього. Вона гоцала в калюжі, підстрибувала, бризкалася, як дитина. Десь далеко вода змивала легкий шар пустельного піску зі сліпої і її рятівника, який, озирнувшись на неї, втратив контроль над позашляховиком. Їх поховали. Непроглядний шлейф дощу накрив увесь видимий світ. Усе навколо потьмяніло й поблідло, вгрузаючи в сипкий пісок: екскаватори, вантажівки, позашляховики, намети. Пустеля заковтувала їх у себе. Д-р Тіль, не вагаючись, покинув безпечну їдальню, прочовгав розм’якшеним болотом і почав розгрібати вручну земну товщу, жбурляючи кавалки позад себе, безсило спостерігаючи, як розкопану яму заповнюють тонни мокрого піску і мутні потоки води. Греблі, встановлені тут, затримувати пісок від просипання в яму, були зламані та розтрощені. За спиною в Тіля ширяли примари, яких він не бачив уже багато тижнів; вони знову сміялися. Лише один дух поклав йому руку на плече, випустивши свій стосик паперів у струмок під Тілевими ногами, що плив, проорюючи собі канали; струмок підхопив аркушики, поніс за течією, закрутив і врешті втопив їх у собі, просотавши водою.