Персефона лежала на ліжку і витріщалася на долівку, стежачи за гіпнотичним обертанням почіпного вентилятора. Хоча їхня поїздка не видалася їй складною, вона таки почувалася надто втомленою, щоб перевдягтися. Вона хотіла вмовити Тіля на спільну прогулянку садами, яка їх відволікла б, а потім вони могли б піти кудись випити, байдуже куди, у якийсь із клубів, та ліпше в той, що розрахований на туристів. Тут, у Масуді, їдучи в лімузині з аеропорту до міського центру, Персефона чулася так упевнено, як уже давно не почувалася вдома. Серце забилося частіше, і йому було тоскно від радісного передчуття, а не від страху. Небо було вільне від хмар і таке однорідне та ясне — тут не могло чигати нічого, жодного винищувача, жодної ракети. Навіть вуличний гамір — і той різнився. Перехожі сміялися, ніхто не кричав. По дорозі їм не трапився жоден жебрак, не було ані солдатів, ані кратерів від бомб, лише неушкоджений тротуар і бездоганні фасади. Персефона розвернулася до радіоприймача та обережно розплющила одне око, поглянувши на годинник на його екрані. Полудень. У них іще є час. Вітерець зі стелі, приємне тепло та гладеньке простирадло під спиною вколисали її в дрімоту без снів.

Тіль розбудив її в сутінках, та й те випадково: зашпортався й ухопився за один зі стовпчиків ліжка. Він був п’яний, та вони все одно зібралися разом кудись пройтися. Вони не хотіли проводити цю єдину ніч сам на сам у цьому на позір чужому місті неонових вогнів і вечірнього гомону, блискучого білого каменю і води. І ці неонові вогні, які здавалися з їхньої кімнати роєм миготливих світляків, виблискували з-за сталево-скляного моноліту за дві вулиці від них, звідти, де лежало, заховане від зовнішнього погляду, справжнє серце Масуда; могутні лазерні промені то висвітлювали обриси хмарочосів на тлі неба, то зникали зі світу, не відбиваючись від жодної поверхні. Не встигли вони пройти й кількох сотень кроків, як серце міста заповнило собою все небо й поле їхнього зору. Місто немовби тримало оголене серце в ламких пальцях будівель, а між ними невпинними припливами й відпливами курсувала його густа кров — потоки нічних роззяв.

Вони хотіли туди, де було на перший погляд чудове життя. Де можна було вільно дихати, де на ранок повертаєшся додому пересичений враженнями. Вулична течія була така ж стрімка, як потік лави на кільцевій дорозі, що приніс їх сюди, і така ж гамірна, криклива, збуджена й гаряча — та все ж відмінна. Тут не відчувалося люті й сум’яття, замість світла смолоскипів — блимання лазерів. Хіба що алкоголю вистачало і там, і тут. Лють, катарсисна лють афекту, ще прийде, коли зійде сонце. Люди ще переб’ються між собою і не пам’ятатимуть причини. Персефона й Тіль трималися за руки, щоб не загубити одне одного. У Тіля пітніла долоня. Персефону охопила незрозуміла відраза, але вона не розтискала пальців, навпаки, притягнула його поближче й поклала його руку собі на стегно. Він розкашлявся і почав терти око, в яке потрапила піщинка. Також він щось говорив, але вона його не чула. Тільки вдавала, що розуміє кожне слово. Тіль збадьорився. Він тицяв пальцем то в той, то в той будинок, то на захід, то на південь. Він знову заходився пояснювати і навчати. Вона раділа, що може його не слухати. Цей клуб зветься «Скарби пустелі», переклав Тіль. «Скарби пустелі», фасадом якого вгору й униз перетікали світлодіодні краплини. Скляний дах із діамантовим шліхтуванням немовби коливався разом із рухомими прожекторами.

Черга на вхід починалася ще за рогом. Вони прочекали півгодини, аж поки Тіль втратив терпіння й проторував собі шлях серед натовпу до викидайла біля дверей; там Персефона загубила його з очей. Вервечка людей нікуди не рухалася, тож вона опустилася на бордюр і відпила з пляшки, яку прихопила з собою в дорогу з готельного номера. Нічого. Ніякого смаку. Вона понюхала свою сукню. Від неї тхнуло потом Тіля, і дівчина обтрусилася, провітрюючи сукню, проганяючи цей сморід. Надто вже він їй нагадував про те, як їй самій спекотно. Ще один ковток теплого вина. Нарешті вона щось відчула. Легкість у голові, хвилююче запаморочення, перш ніж притупиться все чуття. Знову ковток, аж ось Тіль, з’явившись нізвідки, вхопив її за руку й ривком поставив на ноги. Він сміявся, увінчаний успіхом, і прокрокував повз людей у черзі, зарозуміло вдивляючись їм в обличчя, повз клубного випихача, до загороди й через золоті ворота, тягнучи дівчину за собою вниз кількома сходинками, а звідти — у море стробоскопічного світла. Усередині «Скарбів» час уповільнився. Світло й тінь нарізали кожен рух на фрагменти дійсності. Танцівники ковзали залом. Офіціанти стрибкоподібно телепортувалися з місця на місце. Персефона опустила погляд, щоб не втратити землі під ногами, проте навіть її власні кроки пристосувалися до нереальності оточення. Тіль лишив її саму, відійшовши по випивку; він переміщувався крізь заїкуватий часопростір із піднятими вгору руками. Далеко позаду, так далеко, що вона заледве її бачила, розтяглася на всю задню стіну танцмайданчика, аритмічно пульсуючи вогниками по периметру, скляна барна стійка. Раз або два вона впізнавала сивувате волосся Тіля, коли його голова виринала з розбурханої юрби, немовби він — кит, що випливає на поверхню по черговий вдих. Відтак, вона геть загубила Тіля і відсьорбнула зі своєї пляшки, яку в них не забрали на вході. Їм запропонували єдиний довжелезний стіл у безлюдній VIP-зоні, за яким міг би уміститися всенький гурт. Один із працівників закладу з легким уклоном відчинив загороду перед Персефоною. Здається, вона прийшла з паном доктором? Якщо вона чогось бажає, їй це негайно принесуть.

Доктор Тіль показав на вході свій дипломатичний паспорт. А тепер він, виявляється, геть даремно посунув по напої, Персефона ж ниділа з пляшкою шампанського одна в кутку, відмежована й відрізана від веселої решти. Дівчина силувано всміхалася тим, хто проходив повз, кивала, салютувала келихом, всіляко привертала їхню увагу, щоб не бути вповні відірваною від вібрації клубної ейфорії, проте інші гості не вдостоювали її навіть поглядом; вона була вже зреклася будь-якої надії, аж раптом завважила знайомі обличчя. Їхні помічники цього вечора подалися до того самого клубу, найбільшого й гонорово освітленого аж до неба. Насправді Персефоні годилося б розізлитися, адже вона розраховувала, що студенти в готелі, зайняті підготовкою до поїздки, натомість вона жестом запросила їх до свого столу й почала з ними беззмістовну розмову, підносячи келих за Масуд, за себе, за Тіля, за них усіх і за пустелю.

Д-р Тіль насилу витяг себе з готелю. Пітніючи й крекчучи, злегка похитуючись, він сунув крізь потік туристів. Похід через місто був неабияким випробуванням, проте з кожним ковтком біль у суглобах і в голові меншав, а втома відступала. Тож коли монотонний низький грім музики й стакато, короткі блискавки лазерного шоу розколихали й розфарбували цю ніч, Тіль уже цілком очуняв і був готовий відсвяткувати їхній приїзд. І хоча він не до кінця довіряв своєму щастю, у нього принаймні пропав страх, що його несподівано усунуть і відправлять додому. Тепер він був такий вільний, такий далекий від університету, що сміявся зі студентства та професури, які порпалися в нікчемному гаю серед полів, десь за містом. Хіба вони знайдуть там щось вартісне. Може, кілька кісток — рештки полеглих воїнів. Натомість він розкопає кістки короля, хай навіть доведеться витягати їх із піску голіруч.

Тіль торував собі шлях до барної стійки, розштовхуючи всіх колінами й ліктями, ховаючись від поглядів і знову виринаючи назовні, щоб замовити собі пляшку. Віскі з льодом. Це своє бажання він викрикував у напрямку баристи кілька разів, доки той нарешті розчув його й поліз під стійку по його напій.

— А ви знаєте, що сьогодні знову скинули бомби? — звернувся хтось до нього.

Тіль незворушно грався соломинкою, прокручуючи її між пальців.

— Невже! Докторе Тіль, чи це ви?