Тіль уже й не пам’ятав, що досліджує його колега-нездара. Його проект гордо презентували іншим кандидатам на великій святковій вечері на винограднику, і це був мов ляпас по обличчю. Імовірно, він і тоді не вслухався, про що він. Його це ніколи не цікавило. Четверта. П’ята. Кухню наповнили офіціантки, які виносили і розставляли по столах цілий витвір мистецтва: лосось, ковбасна нарізка, різноманітні соуси, кав’яр, пахкий свіжоспечений хліб, м’ясо, сир — та зігнали Тіля з його місця. Вони неодноразово перепросили в нього за це, і він різко поставив на стіл пусту склянку та віддалився без слів. Тіль і досі був неохочий до розмов, тож прокрадався вздовж стіни, опустивши очі, назовні в спорожнілий коридор. Охоронці стояли тепер на сходах або у вітальні, тож він причинив двері до святкової метушні; гамір стих, поступившись приглушеному масивними дерев’яними стінами шуму, і він опустився на стільчик поряд із зачиненими дверима. Йому туманіла голова. Він нічого не їв, до того ж його нудило від злості. Де запропала його супутниця? Вона не мала права лишати його самого, знаючи, як йому тут буде тоскно. Він глибоко зітхнув і знову підвівся, хитнувся назад, відновив рівновагу, обпершись об розписану орнаментами стіну. У ногах поколювало, мовби він їх відсидів, тож він мусив пройтися туди-сюди, щоб розігнати кров по судинах. Хтось посмикав двері, які він щойно причинив за собою. Здавалося, у непроханця з того боку не виходило їх відчинити. Тіль нічого на ключ не замикав, але, вочевидь, не тільки він сьогодні хильнув зайвого. У раптовій паніці від того, що йому доведеться з кимось спілкуватися чи стикнутися лицем до лиця з тим, чийого обличчя він не пам’ятає, Тіль кинувся до ручок дверей коридору, аби лиш забратися, забратися подалі, і знайшов одні, що були незачинені. Вони вели до затемненого кабінету, на безмежному столі якого поряд із широким екраном вивищувалися, загрозливо зіперті одна на одну, вежі списаного паперу. Вони нагадували житлові будинки передмістя. Такі ж викривлені, такі ж покручені й скалічені. Вони трималися одна за одну, злиті в неймовірну споруду неможливої форми.
Тіль знав, чия це споруда і хто над нею тут працював. У променях світла, що падали позаду нього, танцювали сполохані порошинки, немов тисячі маленьких мошок або передувні піски. Якусь секунду Тіль сумнівався, чи втручатися йому в їхній спектакль, проте зачувши, що чиясь п’яна рука нарешті незграбно, непевно прочинила на шпарину двері з вітальні, він ступив у кабінет і рвучко замкнувся у ньому.
В один момент, у момент удару дерева об дерево, з грюкотом, що почувся від важких дверей, коли їх захряснули, і свято, й увесь світ нестерпних людських обмежень і розчарувань опинилися так далеко від нього, як той виноградник, як розкопки чи його підвальна квартира, сповнена тріснутих пляшок. Коли він замкнув двері кабінету, ця кімната відгородилася від усього, зробилася відчуженим від усього місцем, місцем, що в ньому більше ніхто ані зайде, ані вийде. Тут Тіль був один, і в розрідженому світлі, що прокрадалося сюди крізь дверні щілини, його очі не бачили нічого, крім обрисів паперових колон, які хилилися в його бік. Тіль почувався так, немовби стояв біля підніжжя хмарочоса і намагався охопити поглядом ряди однакових вікон. Угору й униз. Він випростав руки перед собою, немов захищаючись, ніби ці вежі могли щомиті обвалитися на нього й поховати його навік під собою. Відтак, роззирнувшись, він викотив з-за письмового столу офісне крісло й упав у нього, відсунув набік фіранки й відсахнувся, примруживши повіки. Так яскраво світив крізь віконне скло, лютуючи, вогонь, що пожирав житловий будинок, що стримів, мов лезо, спрямоване у нічне небо. Унизу Тіль зауважив армію смолоскипів, вогненного черва, який тягнув сам себе вперед метр за метром. Перед парламентом людський потік уже нахлюпнув на поліцію. Ті з демонстрантів, хто наразі марширував під його вікнами, цього ще не помітили. Вони ще не просунулися так далеко, ще не постали перед вибором між боротьбою і втечею додому. Те, що лежало перед ними, притягувало їх уперед, те, що було позаду, підштовхувало в спину. Вони перебували в постійному русі.
Урешті Тіль відвів погляд від вікна. Засліплений вогнями, він розвернувся на своєму кріслі до паперової споруди, пофарбованої в сяйливий помаранчевий колір. На споді його повік витанцьовували червонясті плями відблисків. Під столом гудів увімкнений комп’ютерний блок. В одній із шухляд він знайшов флешки, компакт-диски, два жорстких диски, а проте очі Тіля раз у раз поверталися до паперів. Він ухопився за одну думку, яку спочатку пустотливо відкинув, сприйнявши за химеру й дурість, хоч і не покинув порпатися по шухлядах і полицях, шафах і ящиках кабінету, аж поки усвідомив, що ця маленька думка, ця спокуса, нашептана йому сп’янінням, уже давно зміцніла до рішучого плану. Ця ідея вже мала наочне втілення. Вогонь. Вежа за вікном палала сліпучим світлом, та й чому б ні? Ця робота, це дослідження, — безглузді, незначущі осяяння цього кричущого дурисвіта. Чому б ні? Чому не перетворити те, що освітлене полум’ям, на джерело цього світла? Цієї хворобливої ночі так чи так усе горить. Горить усе: квартири скорботних батьків, будівлі на кільцевій дорозі, вулиці перед парламентом, із фасаду якого скульптури богів незворушно дивляться на хаос із вогню, куль і битих пляшок. Д-р Тіль уже давно наважився на те, що задумав.
Тим часом Персефона покинула свої пошуки серед натовпу, вирішивши, що Тіль воліє побути на самоті зі своїми заздрістю та образою. Лише раз вона ненадовго впіймала погляд свого супутника, коли прочинилися кухонні двері, проте його вже не було, коли вона нарешті дісталася кухні, тож дозволила групі спітнілих професорів, які дещо хиталися на нетвердих ногах, знову втягнути себе в розмову. Один із них торочив про події у місті та на війні, про те й про се — хай про що він говорив, усе, що він ословлював, видавалося несправжнім, таким, що відбувається не просто під їхніми вікнами, за звуконепроникними шибками. Вона ввічливо кивала, й інші чинили так само. Час від часу хтось його переривав, але вже наступної миті погоджувався з його твердженнями. Ніхто з них направду не вслухався у сказане, і Персефона в цій групці робилася радше невидимою, аніж видимою. Перед тим вона помітила серед гостей свою матір, яка стояла посеред співрозмовників Путьєра, а тепер, коли його промова, схоже, закінчилася, мати роззиралася вітальнею, зіп’явшись навшпиньки. Вона знала, що її донька тут, чи то від Путьєра, чи то ще від когось. Вона була насторожі, і Персефоні було зовсім не до заяложених напучувань про втрату сумління. Вона-бо твердо все вирішила, вона вирішила не слухатися матері, а тому й не мала чого вислуховувати її кпини зі старигана, алкоголіка, ідіота, з яким пов’язала себе її донька. Вона вже наслухалася материних розмов про те, що та має проти Тіля. Тому дівчина шукала сховку в цих групках, аж раптом гостей опанував неспокій. Із коридора прилинула хвиля шепоту, серед піни якого виринали й одиничні вигуки, а далі — затиснене в легенях повітря й занурення в колективну паніку. Шумовиння хвилі супроводжував чад згорілого паперу, дерева й алкоголю. Спочатку всі подумали, що це відгонить із кухні, проте перші цівки диму просочилися з-під дверей коридора й сягнули стелі, гості сипнули до вікон, і утворилася тиснява. Персефона думала про Тіля, якого ніяк не могла знайти, і штовханиною та стусанами продиралася до коридора, поки всі інші намагалися втекти геть, аби лише подалі від того, звідки уже не було вороття. Тільки перед мішаниною з людських тіл, які панічно металися, немовби зрослися в одного загнаного звіра, далеко позаду матері Персефони, яку тримав за руку Путьєр, дівчина впізнала д-ра Тіля, огорненого товщею непроникного диму, із хусткою, притиснутою до губ. Без жодного слова він ухопив її за руку і потягнув за собою в темну хмару, впихнув їй також якусь ганчірку, щоб вона приклала її до лиця, і вони помчали коридором. Двері квартири уже були широко розчахнуті, а на сходах збиралися рятувальники, квапливо спрямовуючи мешканців будинку донизу, хоча навіть тут під стелею вже клубочилася м’яка сіра завіса диму, повзучи долі вздовж стін. Не зупиняючись, Тіль накричав на одного з охоронців біля дверей, щоб вони нарешті витягали людей із квартири. Якийсь камінь, шматок бруківки, прилетів у вікно кабінету й розтрощив його на друзки. Що він там робив? Напивався. Переховувався. Йому було цікаво, що це за кабінет. За цим каменем через отвір вікна перекинули бомбу, пляшку, з шийки якої стирчало якесь шмаття. Папери, книги — усе негайно зайнялося вогнем, а тепер давай швидше, швидше на вихід. Біжучи, Тіль заплющив повіки. Очі пекли. Дим виїдав і подразнював їх. Сльози котилися йому по щоках і потрапляли до рота. Їхній солоний присмак здушив йому горло. Дзеркальний кабінет і охоплені пожежею вежі, і паперові, і бетонні, розплавлені підпори й зотлілі рядки. Усе це почало падати, руйнуватися, і він споглядав, як їхні іскри злітають угору й формують у повітрі останній примарний спогад, тремкий контур повалених велетнів.
