Своїми ідеями Персефона поділилася з Тілем іще вчора ввечері, і він покивав, мовляв, усе це дуже кмітливо, проте насправді не слухав. Вона знала: коли він занурений у себе, коли світ минає повз нього, у його вухах звучить тільки білий шум. У нього був свій здогад, який його повністю поглинув: його думки, його увагу, все його єство. Він хоче спочатку оглянути все згори. Того вечора вона пішла спати сама, а Тіль невдовзі заснув на даху джипа з пляшкою в руці.

Копати треба тут! Викрикуючи це, Персефона підступила до Гека так близько, що він мусив позадкувати від неї. Дедалі схвильованіша, дівчина врешті кинула свою питну пляшку об землю, і від удару звідти почала по краплі витікати вода, просочуючись у пісок. Вона лишить цю пляшку тут, а Гек нехай запам’ятає це місце, може, вони колись прийдуть сюди копати, і якщо тут щось знайдеться, він знатиме принаймні, що вона це передбачила від початку! Гек піднявся дюною назад до табору, де масудські робочі з невтомним запалом розгрібали тонни піску. Прямокутна яма, яку вони вже розкопали, сягала значної площі завдовжки й двох метрів завглибшки.

Тіль здолав безіменного велетня. Поки він сидів під пекучим сонцем, його думки неуникно верталися до його тріумфу та до цієї безіменності. Він хотів би дати цьому каменю ім’я. Він поніс би цю назву з собою додому, байдуже, знайдуть вони щось чи ні, він залишить хоча б цей слід у пустелі. Утім як же назвати цього покруча? Яким іменем охрестити цей колос? Йому спадали пихаті, кітчові назви: Королівська вежа, Сонячний спис, Божественний перст, — та жодна з них йому не була до смаку. У цій назві має міститися сенс. Важливість відкриття, велич короля, значущість цих розкопок. І попри це не звучати так, немовби Тіль запозичив її з якогось роману. Ні, те, що тут відбувалося, було реальним, це була його, Тілева, дійсність, а отже, нічиє ім’я не зіллється з цим гордим каменем, окрім його власного: Тілева скеля? Тілева вежа? Перст Тіля? Ні, хай буде коротше, простіше: Тіль. Важкий відзвук його імені, стислість, словесна точність і водночас округлість вимови — це бездоганна назва. Це ім’я, його ім’я, нерозлучно з’єднається з позначкою на мапі побіля королівського поховання, з цією панорамою. Одначе не зараз, пізніше, коли він буде знову вдома й увічнить своє відкриття на письмі, закарбує, визначить сам, що було, а чого не було в цій історії. Тіль підтягся до вершини скелі і ще раз обвів поглядом сусідні хвилясті долини, кожне відхилення від безкінечного візерунку, всі вершини та низини пустелі, поки нарешті, — і Тіль знав, що це станеться, — цей погляд зачепився за одну м’яку нерівність, за пагорб у глибині однієї з долин, ковзнув ним, відірвався і знову прилинув туди. Ці дюни були горами, долини — рівчаками, врізаними в землю рівноглибокими зарубками, а проте там, саме там їхній плин на щось наштовхувався, течія піщаного моря відхилялася й заломлювалася, немовби омиваючи самотній айсберг. Копати треба там і більше ніде.

Мерці чекали на нього під тріснутим люстром зневодненої землі. Вони щойно явилися йому.

— Ось ти й дістав те, що хотів. Невже для цього треба було мене вбивати? — дух зі стосом паперів перед грудьми переступив через заокруглений край скелі й пропав. За ним засміялися й заплескали інші. Не вистачало тільки його Старого. Тіль зачинив його дома, в його труні.

Коли його, майже зомлілого й помітно схвильованого, нарешті спустили на мотузках такі самі майже зомлілі з утоми робітники, Персефона провела його в тінь одного з позашляховиків, подала пляшку води й відіслала помічників, щоб вони не заважали Тілю відпочивати. У нього трусилися руки й ноги, як у передсмертних корчах. Вона наказала Геку побути біля нього та обмахувати його віялом, а сама повернулася до розкопок, щоб не бачити Тіля таким, — вона боялася забути, ким він був.

Персефона бажала б одразу спрямувати всі екскаватори на той бік дюн, туди, де вона позначила нове місце, проте не хотіла в такий спосіб вирішувати щось у Тіля за спиною.

Натомість вона опустилася поруч із іншими помічниками, які сиділи півколом на розкладних стільцях, і перевела очі на копачів, які від ранку ревно збільшували ширину ями замість глибини, щоб оголити більшу площу. Тут вони так чи так нічого не знайдуть, але нехай уже працюють, бо так підтримується робоча етика. Увечері прибув важкий транспортер із водою, провізією та газетами з Масуда, лишив у них частину свого вантажу і поїхав старою караванною дорогою у напрямку, в якому зникла інша колона — їхні подорожні з минулого тижня. Спрагла до новин, Персефона розгорнула місцеву англомовну газету, проте за мить відклала її набік і потягнулася по щоденну газету з батьківщини, яку замовила тиждень тому по приїзді в Масуд. Дата над заголовком збігалася з днем їхнього приїзду, однак вона буквально проковтнула новини з дому, хай як вони її шокували. Кривава демонстрація, сотні арештів. Зміщення лінії фронту, бомбардування, але місто встояло. Похорон героїв і бадьорі гасла. Імовірно, треба навіть радіти, що вона зараз так далеко. Так чи інак, настав час діяти. Уже не ставало сили зносити нудьгу й безглуздя робіт під сонцем біля наметового містечка; вона саме збиралася ненадовго відійти щось поїсти, втамувати спрагу, можливо, навідати Тіля, аж раптом над розкопками почали перешіптуватися, а тоді й гукати робітники. Їхній хор на різні голоси твердив одне арабське слово: «аляйзам», яке Персефона, спершу відчужено, намагалася витлумачити. Кістка!

Мінті й Підо підхопилися й поквапилися, ледве не шпортаючись, до краю ями, а звідти через піщану дамбу — в роззявлену глибину. Підо нахилився, щезнувши на мить Персефоні з очей, а тоді тріумфально випростався, високо тримаючи відполірований піском череп, що сяяв під полуденним сонцем. Тут угору злетіла ще одна рука: Мінті знайшла кістку передпліччя. Вона викрикнула щось, чого Персефона не розібрала, і голосно засміялася. Робочі підхопили її сміх, і Персефона також скрикнула від радості й подиву. Невже? Невже й справді? Ні. Уся її логіка, усі напрацювання суперечили цьому, у цьому не було сенсу: не може бути, щоб над королівським гробом, серед піску, без надгробного каменя чи обтесаних валунів, лежав скелет раба, вартового, ба навіть простого землероба. Мінті та Підо тримали кістки пучками пальців і врешті турботливо поклали їх знову туди, звідки взяли, так бережно, немов це — тріснуте скло, і вилізли з ями на сипучий край. Переполохані криками, Гек і Тіль вийшли із затінку й підбігли ближче. Д-р Тіль, і досі непевно тримаючись на ногах, миттю кинувся до ями, в яку йому допомогли спуститися, відтак зітхнув і засвідчив те, про що Персефона вже здогадалась і сама. За його оцінкою, ці кістки лежать тут не більше десяти років. Протягом наступних годин робочі витягли на світло ще сотні кісток, і стало цілком зрозуміло, що йдеться про рештки жертв не надто давньої війни, які загинули під дощем із куль тут, серед пустелі. Гільзи в костях мерців під важкими пісками і діри від пострілів у черепах, шматки одягу.

Тіль жбурнув подалі кістку, яку підняв, і, клянучи, ко́пнув ногою один із черепів.

— Викиньте їх геть! Заберіть на одній із вантажівок, та й квит. Завтра копатимемо в зовсім іншому місці, — він повідомив владу Масуда про свою знахідку через супутниковий телефон. Проте вона нікого не цікавила. Так, це правда, у тій місцевості армія кілька років тому придушила повстання, мала зіткнення з борцями за свободу. Небіжчиків закопали в пісок і відразу забули.

Увечері, лежачи на польовому ліжку й завваживши, що Тіль уже лаштується втекти з намету зі своєю пляшкою, з документами та ковдрою, щоб іще трохи попрацювати, Персефона зважилася ще раз розказати йому про те місце за дюнами, де, як вона передбачала, можна щось відшукати і на яке ніколи не падає тінь від Тіля; вона ознайомила його з перекладеним нею уривком і попросила розглянути до завтра її пропозицію. Виходячи, Тіль відсторонено кивнув, пообіцявши це обміркувати. Вона хотіла віддати йому свою теку, проте її записи впали на землю, коли Персефона випустила їх із руки, а Тіль не простягнув по них свою: він-бо вже знав, про що вона говорить. Відтак він розвернувся і вийшов із намету, встав на один із розкладних стільців і засапано виліз на дах позашляховика. Руки ледве не зрадили під масою його тіла, ще трохи, і він зірвався б спиною на пісок. М’язи його тулуба горіли. Він ковтнув із польової фляжки, щоб дещо заглушити цей біль. Він уже й забув, про що йому розповідала Персефона, і думав тільки про місце, де, вставши вдосвіта, робітники почнуть завтра копати. Цей майже невидимий злам серед хвиль пустелі. Так, саме там. Розчарований фальшивою знахідкою, сьогодні він майже забув про те, що вже вирішив їхню проблему.