Після їхньої короткої тріумфальної появи в кабінеті Путьєра Тіль запропонував це обмити. У барі! Так, треба відсвяткувати, щось випити, він замовляв напій за напоєм, поки офіціант приніс два келихи у подарунок від закладу, Персефоні стало гаряче, і вона нарешті почала усміхатися й засміялася. Чи не цілу годину Тіль балакав сам із собою, а вона мовчала у відповідь або вставляла односкладні відповіді, а тепер сміялася, та ще й сміхом, якого від неї давно не було чути. Ані влітку, ані в материному товаристві, ані в селі з чужими їй знайомцями, проте зараз вона змогла розсміятися, як іще до літа, і їй стало так само гаряче, як і тоді. Побачене в лісі й у полуденному маренні танцювало під її розпеченим чолом, і до неї досі долинав шум винищувачів, щоправда, уже не ревінням їхніх моторів, а радше тихим гудінням. Басисті ноти прощальної пісні. Вона широко розтуляла рота, шкірячи зуби. Тіль говорив далі і далі, і далі без упину, розписуючи все те, що ще сподівався знайти в глибинах під лісом. Передовсім кості солдатів. Відтак він простягнув їй, замовкнувши на мить, — вона не знала, про що він торочив, вона його взагалі не слухала, можливо, він уже якийсь час нічого не говорив, — свою руку, і вона потягнулася до неї. Груба шерхата долоня накрила її тремтливі пальці, і Тіль підняв її зі стільця та обвів навколо столу до себе. Він поклав важку руку їй на плече, проте вона не зігнулася; прошепотів їй щось на вухо. Дівчина поклала руку йому на талію, і він повторив її рух. Барабанний ритм, спалах вогнів, мелодія, музика, і їхні ноги зарухалися в такт. Вони танцювали. Персефоні здавалося, що вона знайшла багнет уже кілька тижнів тому, і вона покинула думати про якийсь дослідницький ґрант. Ці гроші прийдуть до них самі, їх уже не потрібно виборювати. Вона покинула думати про якусь роботу, яку колись написала, бо вже не потребувала цих папірців. Тепер вона разом із Тілем займеться розкопками знахідок, і якщо він залишив її біля себе, якщо він лишився біля неї, отже, він із нею не через те її колишнє відкриття, а тому, що він сам цього хотів, і тепер вони стояли рівні одне перед одним. Вони танцювали цей танок разом. Персефона тримала повіки заплющеними, притулившись лобом до його грудей. Пустка цього літа здавалася, як і знайдене лезо, минулим. Питання, що вона ставила цьому минулому, зосталися без відповіді, змаліли, ввічливо відступили подалі. Прикриті очі дивилися повз груди партнера додолу. Він натомість дивився повз її голову над собою.

Проте вони втратили заіржавілу зброю і втратили авторитет над своїм відкриттям. Вони втратили танець і набуту в ньому рівність та лишилися разом у майже покинутому Інституті археології викладати основи фаху й перевіряти студентські реферати. Крім вступних курсів і лекцій, університет підлаштував майже всі учбові дисципліни під розкопки. Практичні заняття. Студенти мусили допомогти звести цей пам’ятник і навчитися, як припасувати викопане правильній меті. Приміром, шолом із дірою від стріли був не символом жорстокості війни, він був згадкою про героїчну саможертовність. Години роботи йшли їм у дипломи, та й загалом студенти відчували приємне колективне хвилювання, коли автобус забирав їх зранку з нового кампусу й вивозив на захід від міста в супроводі знімальної групи, що записувала документальний фільм. Тіль і Персефона втратили інтерес до тієї ділянки лісу, як втратили й усе інше, окрім самих себе, одначе вони лишалися пов’язані обов’язками, щодня обідали разом, а вечорами їхали до Тіля додому й розмовляли, хоча найчастіше їм нічого було одне одному сказати. І тоді вони мовчали, але і це, як усе решта, робили разом. Персефона, в’їхавши до Тіля, звільнила шафу від мотлоху, від рештків життя старого домоврядника, який тут колись мешкав, — якогось дальнього родича, який у цій квартирі давно не живе, — і наповнила своїми одягом і книжками. У ті вечори, коли вони разом мовчали і Тіль випивав, вона брала в руки свою книжку з історії, яку залишила того пам’ятного дня на валуні біля лісу. Дівчина читала ті самі історії, ту саму версію подій, які здалися їй тоді чужими й неймовірними; і все одно вона раз у раз розгортала знайомі сторінки й віднаходила відповідні рядки, аж поки впевнилася, що відкрила все, що тільки могло ховатися в сухих словах цієї книжки. Це була не її історія. Такого бути не могло, бо вона не була серед нащадків цих людей, дитям цих земель. Вона знала інші землі. Землі, які нищили бомбами, які перебували в стані війни. Вона жила в країні, у якої було все і яка, втім, поставила це все на карту, щоб отримати ще більше, а може, щоб нічого не втратити, або ж від нудьги чи оманливого честолюбства. Причина й мета були їй невідомі, так само, як і всім іншим. Путьєр не знав, навіщо ведеться ця війна, не знали її мати й Тіль, хоча останній і висловлював інколи під час обіду свої підозри про те, що за всім цим стоїть, лише для того, щоб урешті наполягти: йому це все байдуже. Персефона була певна, що держава, в якій вона жила, не могла збігатися з описаною в цій книжці. Читаючи звіти про найновіші великі знахідки, найновіші скарби із земляних глибин цього маленького гаю, вона розуміла, що це реліквії якогось іншого, незнайомого місця, місця, що живе на цих сторінках. Чому в цих двох країн було так мало спільного, вона не тямила, й одного разу, відклавши книжку набік і завваживши, як Тіль присунувся до неї під ковдрою, вона відчула його дихання, ромовий запах на своїй шиї, і втратила сили дивуватися цій думці, відмовилася від неї й лишила в спокої два світи, що сусідили один із одним. Вона розвернулася до Тіля й поцілувала його, ще сонного, в чоло. Він тремтів, зопрілий, і вертівся в ліжку від перших посланців нічних жахіть. Вона бачила, як він страждає від своєї туги, і ця його мука народжувала в ній самій ту саму тугу за відкриттями, розкопками, висновками, бо тоді в них обох була б якась минувшина і якесь місце в часі, яке було би самобутнім, таким, що дорівнює написаному про себе.

Вони чекали цілу в’язку німотну годину, яку могли б провести деінде, а не в цій клітці, цьому підземеллі, на машину, яка відвезе їх на вечірку заради безцільного стовбичення й нічого не говоріння. Вони вирішили туди зазирнути. Персефона переконала Тіля напередодні вечірки, що їм не зашкодить один раз скинути з себе побутові справи, залишити розчарування й нудьгу позаду й напитися задля різноманіття в чиїйсь компанії. Д-р Тіль поступився. Персефона, хоч їй інколи й було до вподоби знову бути в університеті, брати активну участь у житті, не полишила честолюбного наміру, який пробудив у ній Тіль. Вона і її знахідка стали відомі, і Тіль також, хай і не помічав цього, давно зробив собі ім’я в академічних колах. Усі знали, які механізми й інтереси, а також які помилки завели їх так далеко. Персефона була рішуче налаштована не розчинитися в забутті. Колись у них знову будуть гроші, а також інтереси до чогось поза власною історією. Тож вони чекали, зодягнені в коктейльну сукню та зношений твідовий піджак, на водія, який ніяк не з’являвся. Тілю, який мав звичку позбавлятися чобіт під письмовим столом і раз у раз дрімати на своїх паперах, це було тільки на руку, хоч це й означало, що їх обох чекає ніч тут, в університетських стінах. Громадський транспорт стояв нерухомо, діяла комендантська година. Тільки машини з відповідними дозволами мали право пересуватися о цій порі ущелинами вулиць.

Надворі за вікнами блимали вогні далекої пожежі. Хмарочос у кінці довгої алеї, що вела від головного входу в університет ген до передмістя, стояв охоплений полум’ям. Вогненний стовп бруднив широкими мазками помаранчевого світла темне небо великого міста, відчайдушно тягнувся обвугленими пальцями до сусідніх веж. Нічого з цього Персефона з Тілем не бачили зі свого підвалу. Вони чули лише уривчастий, оманливо лункий шум із вулиці. Раз у раз до них усередину проривалося виття сирен поліції, пожежників і швидкої допомоги, зливаючись у чудернацький канон, до якого подеколи домішувалися приглушені окрики й прокляття. Кільцевою дорогою повз черв, скорботний марш без труни, щоправда, скорбота знайшла своє вираження не в сльозах, а в ядучому гніві, в плювках кипучої кислоти. Процесія лютувала, як полум’яна ріка, що отруювала своїми бризками світ і заливала його собою. Щось сталося, і тепер маленькі групки невдоволених, поодинокі порушники спокою та противники влади вже не стояли самотньо зі смолоскипами та плакатами. На їхньому боці марширували у серце міста тисячі гомінких матерів і онімілих батьків, не зупиняючись ані перед невеликими загородами, ані перед сльозогінним газом. Натомість вони проштовхувалися, просувалися повагом, тягучі, як розплавлений метал, утворюючи видовжену криву, повз ратушу, університет та оперу в бік парламенту, перед яким вишикувалися тисячі людей, щоб перепинити народу шлях. До барикад вони ще не дійшли.