Стало прохолодно. Швидко надійшли і, перекинувшись на місячно-ясну ніч, розтанули сутінки. Прадавні дерева — смереки, ясени, в’язи чи ялини, Персефона не відала, — німотно обступили замерзлу дівчину, простягши до неї своє випнуте із землі коріння. Вона сиділа в западині, де протікав вузький потічок. Тут вона скоцюбилася, стуливши руки над головою, шукаючи порятунку чи радше сховку від бомб. Чверть години прокружлявши над полями, ескадра приземлилася поблизу міста на аеродромі, що мав ім’я президента. Та для Персефони ескадра нікуди не щезла. Вона її не бачила: на заваді стояли-хиталися верхівки дерев. І чути не чула, бо у вухах відлунювало лише пульсування крові у скронях, які, здавалося, зараз луснуть. Плутаючи думки, тиснучи на очі, гаряча рідина розносилася її тілом. Ці нещадні машини й досі були для неї поряд. Чорні вершники неба, війна, смерть, чума і страждання, вони чигали на неї звідусіль; урешті їй таки вдалося заспокоїти серце, гудіння в голові ущухло. Тільки шурхіт і хрускіт, тільки дихання лісу.

Підкралася чорнильна темрява. Дівчина здригнулася, забувши, де перебуває, вона сама стала здриганням. Навпомацки, хапаючись за повисле коріння, Персефона поповзла із западини нагору, відчуваючи шкірою лапки жуків і павуків, хотіла скрикнути, та стрималася. Їй бракувало сил. Нарешті, вчепившись у стовбур роздвоєного, навпіл розсіченого предковічного дуба, корону якого тримали незліченні гілки, вона долізла й упала, провалившись головою в сірий мох, яким обріс округлий камінь. Персефоні здалося, немов вона занурилася в пух. Мох був мертвий. Як і струмок, він висох, вичах у дубовому затінку, і лиш тепер блукачка завважила, яким хворобливим був ліс і якою обтріпаною — листяна долівка. Навіть у цій темряві, на небесному тлі, видно було, яке скручене й кволе над нею листя. Ліс був зморений голодом. Персти дерев, їхнє тонке розгалужене віття, тяглися в усіх напрямках, мовби жадаючи вхопити, дотягнутися до чогось далекого, але вони наштовхувалися лише на чужі, не менш пожадливі, руки, лише на своїх двійників.

Доктор Тіль вийшов із заміського автобуса на останній зупинці маршруту. Вже з годину єдиний пасажир у цьому гучливому чудовиську, він нарешті теж виборсався з нього й стояв тепер серед неозорих пшеничних полів. На узгір’ї, недалечко від нього, велично височіла садиба, золота клітка Персефони, озираючи свої володіння. Чоловікові здалося, що її мати стежить за ним саме цієї миті, проте, піднявшись стрімкою стежкою, що двічі обгорталася навколо пагорба, він знайшов нагорі лише жменьку робітників, які вечеряли надворі за видовженим столом. Господині дому нема, а донька її зрана набила наплічник своїми вченими книжками та й подалася в поля. Отуди. Ген-ген у ліс, осьо через ті луки. Як отою дорогою піде, запевне дійде, а мо хоче зрізать, так тоді полем навпрошки. Він обрав шлях навпростець, перейшов дещо ширшу вуличку, де закарбувалися сліди військової техніки, що проїхала тут, не зупинившись, вибрався на узлісся й спіткнувся об щось, наблизившись до валуна. Він із жахом витріщився на землю. Там лежала книжка, брудна, кинута в куряву, це через обкладинку цього важкого фоліанта він перечепився і ледь не впав. Ти ба, поряд на сирій землі ще одна книжка, а подалі на камені валяється рюкзак. Він попідбирав книжки й запхав їх назад у рюкзак, відтак узяв ношу на плечі. Узявся під боки й пірнув ізнов у траву.

Лише за кілька хвилин думки повернулися, попри холод, здригання, втому й гарчання ще таких близьких двигунів, що погрожували їй бозна-звідки, назад до Персефони. Перемерзла, вона спробувала випростатися, та кінцівки її боліли знайомим болем — так само, як кілька місяців тому, по пробудженні від тривалого марення. Насилу вона таки виструнчилася. Померлий мох учепився їй у волосся. Вона здерла його з каміння, очистивши гладку списану поверхню. Напис на гранітній плиті був витесаний не долотом і не зубаткою; краї плити повідламувалися, гострі її кути сточили роки та природа. Персефона провела пальцями по лініях з надією розпізнати шрифт на дотик. Дарма. Пучки її пальців лишилися глухі. Тоді вона заходилася тягти камінь на себе, допомагаючи собі ногами, відякорити його з хвойної гавані, та цей упертюх, як на те, не поступався. Персефона пошарила в змертвілому листі, розкопала землю довкола, вгризаючись у неї нігтями, глибше, сильніше, ось уже вона черпала двома руками, щоб вивільнити гранітний блок з-під коріння дерева. Їй уже не було холодно. Кров кинулася їй в обличчя та натруджені руки. По ній стікав гарячий піт, застигаючи крижаними краплями на холодній шкірі. Вона не спинялася, доки її пальці, занурившись у сухий пил і залишки коріння, не наштовхнулися глибоко під поверхнею на підніжжя висіченої плити і щось чужорідне біля нього. Колись воно було смертельно-гострим і рівно відшліфованим. Знаряддя вбивства. Багнет.

Тіль продирався лісом, переступаючи через коріння, відхиляючи низько опущені над дорогою гілки. Листяний килим притишував його кроки до такої безгучності, що чути було, як він засапано дихає. Розбурхавши лавину опалого листя, він зісковзнув із невисокого пагорба й перестрибнув на інший; тут йому довелося трохи зачекати, потираючи стегна й відновлюючи дихання. Тож він не одразу почув люте дряпання й риття, супроводжуване різкими видихами, неподалік від місця, де стояв. У світі, впійманому в гіллясте павутиння, йому було чути тільки себе і те, як груди його судомно хапають повітря. Лише тоді, коли тиск у голові та вогонь у ногах вгамувалися, давши йому змогу зорієнтуватися, його заскочило чиєсь близьке сопіння. Нажаханий тим, що виявився не сам серед самотності нічного лісу, він панічно роззирнувся. Виставивши перед собою ліхтарик телефона, ніби зброю, він спрямував його світло на вузлуватий стовбур старовинного дуба, відтак на його товсте коріння, що вилося, мов черви, на поверхні й заглиблювалося в ґрунт. Унизу, в невеликій ямі, у розритій низині очі його вирізнили дівочий силует, тіньовий обрис Персефони, яка з тріумфом підняла над головою заіржавілий багнет, і широку гранітну дошку під нею. Дотепер її очам, задивленим у чорноту отвору, лише здавалося, що вони читають шрифт, якого торкалися пальці. Та зараз, у слабкому світлі з-за спини, вона, прихиливши зброю до дуба й струсивши грудки землі з голови, вчиталася в напис, не озираючись на джерело освітлення:

Статую потрощили, караючи за голод, розхитали, помстившись за муки, та врешті перекинули, не в змозі простити за сльози скорботних матерів. Поля держави гнили, просякнуті отрутою війни. Орні землі лежали тверді й безплідні, попри марні гарування селян. За стінами міста над брудом вулиць роїлися мухи, а сам мегаполіс став гніздом пошесті, із сірих нетрів якого щодня котилися вози з трупами; мертвих закопували в пустелі, ховали глибоко під дюнами, так глибоко, щоб навіть пересування пісків не могло вивільнити їх із могил. Утім їх посилали так далеко в підземний світ, що вони отруїли великі джерела й тільки поширили хоробу водами держави. Селяни, солдати, книжники і торговці падали, заточившись, у пил. Струпи чуми тріскалися на тілах небіжчиків, випорскуючи заразу в повітря.