Одна голова дракона заревла, друга оглушливо засвистіла, а третя гучно ригнула, пустивши вогонь, а на завершення цієї вистави дракон ляснув величезним хвостом по замерзлій землі.

На мить усі застигли, потім серед татар здійнялася паніка. Захрипіли коні, ще голосніше завищали вершники. Переслідувачі, заважаючи один одному, розвернулись і дременули так, як ніхто з них ніколи не їздив. Загін на одному диханні перелетів і поле, і річку, і Поділ, зупинившись лише біля воріт. Свідки появи страшного дракона серед зимового лісу довго ще переводили подих і не могли прийти до тями.

Ратибор і брат Іов наче приклеїлися до сідел. Брат Іов хрестився:

— Господи, прости нас багатогрішних… Пресвята Богородиця, спаси та помилуй…

Коні вже не знали, чого і кого лякатися, козирили вухами та дрібно тремтіли.

— Петррро! — ревів ведмідь. — Це ж я, Льоха! Флоквел, та зрррробить мене норрррмальним!

— Один мент… Авжеж… — Рятувальник витягнув з кишені комунікатор.

І тут на очах розгублених і ошелешених стародавніх киян та Петька ведмідь наче роздягся, а з його шкіри з'явився Льоха у своїх незмінних окулярах.

— Льохо?! — отетеріло прошепотів Петько. — Льохо!!!

— Незбагнені дива твої, Господи, — Брат Іов ніяк не міг зупинитись і клав, клав, клав на себе хрести.

— Петро… — одразу похнюпив голову Ратибор.

Якимось незрозумілим чуттям — мабуть, батьківським — воїн миттєво усвідомив: він втрачає й цього сина. Нехай названого, нехай нерідного, але ж сина!

— Так хто ти єси? — запитав брат Іов. — У вечірніх країнах люди на аркуду, а паче на драконів не перетворюються. Вони інші, але вони люди, такі, як і ми. Хто ти єси?

Петько поглядом запитав Льоху, той рятувальників. Флоквел почухав потилицю точнісінько так, як це б зробив якийсь селянин з Київщини тринадцятого століття, а Мозя цикнув зубом. Петько махнув рукою:

— Любі Ратиборе та брате Іове, я єсьм із прочаго.[95]

— Прочаго? — безнадійним голосом запитав Ратибор, одразу повіривши у таку неймовірну річ.

— Прочаго? — перепитав брат Іов. — І ти весь час відав, що буде? Про татар, про церкву Богородиці? Про все-все?

— Відав, — кивнув Петько.

— І не пішов? І нас не залишив, відаючи, що можеш живота збутися?

Петько знов кивнув.

— Це добре, — зробив неочікуваний висновок монах. — Якщо такий люд у вас там жиє, який заради друзів своїх готовий живота збутися, то це добре. Куди зараз? Додому?

Петько знов глянув на Льоху:

— Авжеж! Тобі треба було б добряче загилити по потилиці, — Льоха суворо глянув на друга, — твої батьки божеволіють, бо син згинув у безвісті, а ти тут…

— А я що? Розважаюся? А може, я Київ боронив! З татарами бився! І ледь не загинув! Вони мене такого навчили! Дякую вам! — Петько припав до могутніх грудей Ратибора, а потім до грудей монаха. — Дякую. А мені і справді треба до батьків. Ой, що буде!.. А ви куди зараз?

— Ми? Подамося до князя Данила. Наш храм на Почайні бесермени зруйнували, будемо новий будувати. Де-небудь у тих краях, куди ще нехристи не добралися. А ти, отроче Олексію, можеш сказати, що буде далі?

— Далі? — Льоха знов кинув погляд на Флоквела, той похитав головою. — Далі буде життя. Багато чого буде: і доброго, і поганого, тільки я не можу про це розповідати. Тоді майбутнє може змінитися, і все так заплутається, що не зрадієш!

Прощання було сумним і коротким. Усі четверо по черзі зникли у зоряному буї. Ратибор та брат Іов кілька хвилин постояли біля звичайного з вигляду каменя й вирушили у путь, геть зачудовані, вони всю дорогу обговорювали побачені дива. Дуже швидко їхні темні постаті зникли у вечірньому лісі, і всі звуки на цьому узліссі затихли. Тільки майорів на верхівці берези білий клаптик, носова хустинка, яку забув Петько, прибулець із майбутнього.

За мить усі четверо вилізали з буя на галявинці, у міському парку. Поряд з валуном, в очікуванні, лежало двоє рудих котів, абсолютно однакових. Коли б хто-небудь уважно спостерігав за ними, то побачив би, що коти полегшено зітхнули, коли просто з валуна раптово вилізли двоє хлопчиків, а потім ще два рудих коти. Коти, уважно роззирнувшись навкруги, перетворилися на істот, віддалено подібних до людей. З першого погляду було зрозуміло — це не земляни.

— Ну що ж, час іти, — спокійно сказав Флоквел, — я розмовляв із Саткесом, несправність усунено, і ви можете думати поряд із буєм про що завгодно.

— Знаєш, — сказав Маняма, звертаючись до Льохи, — дякую тобі за все. А це, — він показав на окуляри, — це зніми на хвильку. Дідуню, дай-но мені, будь ласка, свій комунікатор і ввімкни медичну опцію. Ага, дякую. Петько, у тебе очі нормальні?

— Тобто? — не зрозумів Петько. — Що означає «нормальні»?

— Окуляри носиш?

— Нащо? Я і так добре бачу.

— Чудово. Постій спокійно трошки.

Маняма підніс комунікатор до очей хлопчика, поводив туди-сюди, а потім ті самі рухи повторив біля обличчя Льохи, попередньо попросивши його заплющити очі.

— Ось і все, — сказав Маняма, коли закінчив свої дивні маніпуляції.

— Що все? — здивувався Льоха.

— Окуляри тобі більш не потрібні. Це мій тобі дарунок наостанок.

— Як це? — ще більше здивувався Льоха і розплющив очі. — Ну… Ти даєш… І справді не потрібні! Я все бачу! Я все класно бачу!!! Дякую, Манямо! І вам усім дякую, — повернувся він до усіх інших незвичайних знайомих.

— Бувайте, хлопці! — Маняма по черзі потиснув хлопцям руки і зник у зоряному буї. Слідом за ним зайшли Мозя та Флоквел. Останнім у буї зник Блостер Корпурама, наостанок помахавши хлопцям рукою.

— Не сумуйте, хлопці!

Дверцята у валуні зникли, а після того з каменем нічого не відбулося. Буй залишився абсолютно нерухомим. На нього раптово заскочив рудий котисько, який непомітно вигулькнув з кущів.

— О! Ти диви! Знов цей кошак! З нього усе почалося! Агов, Рудий! — радісно закричав Петько.

— Це не Рудий, це Маняма, — сказав Льоха, — киць-киць…

Він узяв кота на руки і погладив його по брудній шерсті:

— Скінчилися твої вуличні поневіряння. Від сьогодні будеш жити в мене.

Петько очікував, що вдома буде щонайменше ураган, але ураган не відбувся. Зрадівши поверненню сина, батьки хоч і сварили його, але це був все ж таки не ураган, а так… легкий протяг… Тим більше, що по Петьковим розрахункам його вдома не було місяця зо три, а насправді лише три дні. Петько не міг цього пояснити — мабуть, тут йому допомогла та сама корекція часу, за допомогою якої мандрували зоряною електричкою. Петько сказав батькам, що де був — не пам'ятає, що робив — не знає, і взагалі… І справді, не розповідати ж про те, що зоряний буй, до того ж несправний, відправив його у тринадцяте століття, звідки його витягли інопланетяни й найкращий друг Льоха у ведмежій подобі? Хто ж у таку нісенітницю повірить? Незабаром ця історія почала забуватися, як дивовижний сон. Тільки десь під Новий рік Петько прибіг до Льохи радісно збуджений.

— Льохо! Вони дійшли! Чуєш? Вони дійшли!

— Хто дійшов? Куди дійшов?

— Ратибор з братом Іовом дійшли! Вони дійшли до князя Данила! Так жалкую за мобілою! Я її десь у церкві посіяв! Я б тобі його показав! Я тоді князя сфоткав. Вони дійшли!

— Звідки знаєш?

— Я з батьками до Почаївської Лаври їду, на екскурсію.

— Ну, то й що?

— А те! Наша церква святого Іллі, де брат Іов був монахом, стояла на Почайні. Зараз цієї річки вже й немає. А Лавра на Тернопільщині зветься Почаївською. Тобі не здається такий збіг незвичайним? А ще я заліз до Інтернету й там прочитав, що ця Лавра заснована монахами, які врятувалися після нападу татаро-монголів на Київ. Заснована вона наприкінці тисяча двісті сорокового року, зрозумів? Отже, вони дійшли! І заснували новий храм, який згодом перетворився на Лавру!

— Здорово!

— Авжеж, здорово! Ет, ще б бібліотеку Ярослава Мудрого знайти! Тільки я не зрозумів, куди вів коридор, яким ми йшли туди з братом Іовом! Може, де-небудь вона і досі є? От би знайти! А до Почаївської Лаври обов’язково поїду! Поїду й дуже уважно все там огляну. Може, брат Іов мені десь послання залишив чи знак якийсь, га?