— Назад, до лісу! — закричав Ратибор, і трійця з усіх сил помчала.

— Отже, хибний слід? — засмучено запитав Маняма, коли друзі вийшли на ґанок музею.

Льоха по-змовницькому озирнувся:

— Навпаки, ми влучили! Тільки не міг же я при цьому дівчиську сказати, що цей скандальний стариган при розкопках Десятинної церкви знайшов Петькову мобілку!

— Що знайшов? — ошелешено запитав Маняма.

— Мобільний телефон Петька, ось що! Він, зрозуміло, взявся грубим шаром глини й вапна, і впізнати його важко, але ще тоді, коли ти з професором зіткнувся у коридорі, я розгледів ту, як він назвав, шкатулку. Мені відразу здалося, що тут щось не те. Щось мені ця штучка нагадує! Але я жодним чином не очікував, що при розкопках церкви, зруйнованої аж у тринадцятому столітті, знайдуть мобільний телефон зі століття двадцять першого! Це ж повна маячня! Повна, закінчена маячня!!! Але він там, Манямо. Ваш клятий каменюка закинув Петька у стародавній Київ! І якщо правда, що татари взяли Київ сьомого грудня тисяча двісті сорокового року, то Петька треба шукати саме там!

— Нічого собі… — розгублено прошепотів Маняма. — Повний відпад і затьмарення розуму!

Вони побігли на зупинку трамвая і за півгодини були вже у парку, де на галявинці знайшли все ту ж трійцю рудих котів, котрі ліниво грілися на теплому серпневому сонечку. Один кіт смаковито потягнувся і неквапно запитав:

— Ну, що? Щось виїздили?

— Є! Знайшли! — закричали хлопці одночасно. — Він у Києві!

— Ось і добре! Де саме? — радісно закричав у відповідь Мозя.

— Він у Києві, але у тисяча двісті сороковому році — це майже вісімсот років назад.

— Зрозуміло, тоді ми поїхали, — Мозя рушив до буя.

— Куди поїхали? Ми його навіть на обличчя не знаємо! І він про нас не знає! — охолодив напарника Флоквел. — Мабуть, він має з нами на прогулянку з'їздити, — і повернувся до Льохи.

— Та я залюбки! Ти як, Манямо? Поїдеш?

— Зайвим там нема чого робити! — твердо сказав Флоквел. — На операцію підуть я з Мозею та Льоха.

Блостер погодився, схвально кивнувши. Він-то чудово розумів: у таких випадках зайві люді можуть створити лише зайвий клопіт. Маняма скривився, але мусив погодитися. Трійця розташувалася у зоряному буї.

— Флоквеле, а нащо у буї закладено можливість мандрівки у часі? — запитав Льоха. — Коли б цього не було, то з Петьком нічого б і не трапилося.

— Як це нащо? Промінь «А-зет», до котрого входить цей нещасливий буй, включає в себе ще півтори тисячі буїв. Рух по променю відбувається з дуже високою швидкістю. У підпросторі свої закони, тому швидкість руху там може значно перевищити швидкість світла, але й відстані величезні. Якби при русі зоряною електричкою не проводилася би корекція часу, то дістатися до тисяча п'ятисотого буя не вистачило б і життя, зрозумів? Але щось сталося — і буй почав реагувати на думки вашого Петька. У чому справа — фахівці розбиратимуться. Але це буде згодом, а зараз треба витягнути твого друга в реальний час.

Поясняючи все це, Флоквел налаштовував буй. Нарешті той відгукнувся на намагання спецагента сигналом про готовність.

— Усі готові? Тоді поїхали!

Льоха очікував чого завгодно, але тільки не цього. Не сталося геть нічого! Буй навіть не трусонуло, просто на табло змінилися незрозумілі значки, а Флоквел спокійно проказав:

— Виходь, приїхали.

Льоха розгублено знизав плечима.

— А ти на що чекав? — реготнув Мозя. — Знаєш, скільки наші інженери мучилися, доки зробили переміщення непомітним? Ого! Розповісти — не повіриш! Зате зараз краса. Раз — і тама…

Увімкнули екран зовнішнього огляду. Льоха витріщився на довколишній краєвид. Ще б пак! Такий вигляд Київ мав вісім віків тому! Цікаво — не те слово! Але дуже швидко розчаровано зітхнув, — крім лісу, навкруги нічого не було. Нарешті на екрані замиготіли просвіти між дерев.

— Схоже на узлісся. Вважаю, можна виходити, — висловив свою думку Флоквел.

— Без питань! — погодився Мозя. — Знайдемо Петька — і гайда додому! А то…

— Не базікай, — обірвав його Флоквел, — краще відчини дверцята.

Надворі була зима. У спецагентів одяг був із підігрівом, тому вони відразу його ввімкнули, а от Льосі довелося сутужно.

— Як же я не подумав? — процокотів він зубами. — Це ж грудень! От халепа!

— Так! Ти, хлопче, попав… Що ж робитимемо? Змерзне ж! Чи схопить нежить… Мозю, в тебе раптом в запасі одягу нема?

Мозя похитав головою — немає. У цей час на галявинку вийшов ведмідь. Чого він не заснув, як і належить усім ведмедям, невідомо. Може, сала на зиму не накопичив, а, може, зуб розболівся… Ведмідь, побачивши людей, гарикнув незлостиво, пройшов по краєчку галявини та й зник у лісі.

— Це що за диво природи? — запитав Мозя.

— Це ведмідь, хижак. Взагалі вони взимку мають спати, а чого цей вештається, хто його зна, — відповів Льоха.

— Як ти вважаєш, він мерзне? — й далі розпитував Мозя.

— Ведмідь? Чого б це?! Бачили, яка в нього густа шерсть? — поки він говорив, його голос змінювався: погустішав і захрип.

Льоха розгублено глянув на свої руки й отетерів: вони перетворилися на ведмедячі лапи! Задоволений Мозя прятав комунікатор:

— Трохи ведмедем побудеш. Аби зимно не було!

Флоквел кивнув:

— Все краще, ніж по-дурному від холоду загинатися.

— Ну, до міста я в такому вигляді дійду, а там? Я ж дикий звір, хижак! Мене можуть і того! З лука вбити! Чи на цю… Як його… Рогатину підняти!

Льоха у ведмедячій подобі розмовляв з чудернацькою вимовою: «Ну, до містаррр у такомуррр виглядіррр…». Словом, порикував, як справжнісінький ведмідь.

— Не бійся, а ми нащо? — посміхнувся Флоквел. — Ти краще думай, де твого Петька шукати?

— Тррреба йти до Києваррр. Там, на ррррууїнах Десятинної церррркви, знайшли його тррррубу.

— Тобто, телефон? — вточнив Мозя.

Ведмідь мовчки кивнув.

— Тоді ходімо. Що нам залишається? — Мозя незадоволено шморгнув носом.

— Ти менше носом шморгай, — цитьнув на нього Флоквел, — хлопчик не винен, що поряд із каменем подумав про стародавній Київ. А тепер його життю загрожує небезпека! А ти тут зі своїм носом!..

— Та годі тобі вже! Чого присікався? Вже і носом шморгнути не можна!

Ледь вийшли з лісу, як побачили трійку вершників. Вони стрімголов неслися вздовж узлісся. За ним з гиками та висками мчали вершники, цілий загін. Мозя прикинув оком — виходило десь осіб з двадцять.

— Дивись, дивись! — закричав Флоквел. — Тубільці! Може, у них запитати?

Один з утікачів щось прокричав, тицяючи пальцем на верхівки дерев. Ведмідь Льоха і прибульці теж подивилися вгору. На верхівці невисокої берези поряд із буєм на морозному вітерці майорів клаптик білої тканини.

— Агов, тубільці! — закричав Мозя, піднявши руку у привітанні. — А чи не підкажете ви… — Договорити він не встиг. У повітрі свиснула стріла й вп’ялася у дерево, що стояло поряд.

— Нічого собі… Ви що, з глузду з’їхали? — розгублено пробурмотів Мозя, оглядаючи стрілу. — Таким робом і вбити можна!

Тим часом трійця втікачів повернула до лісу. Ведмідь Льоха уважно вдивився у вершників, навіть звівся на задні лапи, щоб краще розглядіти, а потім розгублено сів на землю. Потім знов скочив і заревів щосили:

— Петррррро!!! — І щодуху рвонув до друга.

— Аркуда!!![94] — закричав Ратибор, вихоплюючи меч із піхов.

— Аркуда! — І собі закричав брат Іов, намагаючись зірвати лук із плечей.

— Петррррро! — не вгавав ведмідь Льоха.

— Мати моя рідна! Що за дива? — шепотів зблідлими губами Петько. — Що ж це таке?

Коні, побачивши хижака, голосно заіржали, захропли й перелякано позадкували.

Голосно завищали татари — і собі почали рвати луки з-за спин та вихоплювати з піхов шаблі.

— Мозю, займись тими! — наказав Флоквел, кивнувши на татар, які стрімко неслися на них.

— Хвильку, — весело крикнув Мозя, вихопив комунікатор — і за мить на шляху у переслідувачів з'явився триголовий дракон з планети Зев.