Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческо. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне – та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася волохата ратиця!

«Еге, то он воно що! – нишком подумав Франческо. – Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!»

Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п’ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

– Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо, – улесливо мовив чорт. – Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.

– А коли ні?

– Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

– Ах ти, бісів сину! – гнівно вигукнув Франческо. – Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам’ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить сховалися і вони. Тоді Франческо сказав:

– Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати…

– Ой лишенько! – залементував нечистий. – Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! – А кийок не вгавав! – Ні, ні, – увесь мій сьогоднішній виграш. – А кийок не вгамовувався. – Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! – А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

– Та скажіть-бо, чого ви хочете?

Франческо зупинив кия та й каже:

– Слухай сюди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?

– Чув, чув і зроблю все, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! – заверещав дідько.

Франческо розпустив зав’язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

– А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? – спитав, усміхаючись, Франческо.

– Та цур їм! – гукнули всі дванадцятеро. – Нехай вони йому западуться!

– Оце розумно! – похвалив хлопців Франческо. – Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив’язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку. Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав’язку, а зате кий увесь час лежав без діла.

– Агов, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, – швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! – тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки – доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм. У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір’ях забекали вівці, а у коморах на полиці лягли жовті кружала сиру. Проте двері їдальні Франческо й далі не зачинялися.

– Е, мабуть, годі, – сказав сам собі Франческо. – Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих – то вже лінощі плодити. – І він закрив свою їдальню.

А невдовзі спіткало його велике горе – занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческо братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческо, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками – торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позаду себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього – така вже була старезна. Старезна, як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

– Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім заморилася. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки я вже стоптала черевиків!

І вона стягла з воза ряднину, а на возі – повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

– Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческо: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу путь.

– Та що ж, – відказує їй Франческо, – недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала – немов залізяччя іржаве заскреготало.

– Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческо своїми кістлявими руками. А Франческо як крикне:

– Смерть – у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба. А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

– Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька, – сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом. Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

– Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

– Ти мене кликав? – приязно запитала вона.

– Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

– Не розповідай, не треба, – відказала фея. – Я добре все знаю.

– Я користався твоїми дарунками, як міг, – сказав Франческо. – Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чекає на мене Смерть?

– Слухай, – сказала тоді фея. – Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческо!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.