Була собі колись убога жінка й мала тринадцять синів. Найменшого звали Тредічіно – тринадцятий. Важко було вдові прожити зі стількома дітьми. Отож як сини попідростали трохи, скликала їх мати й каже:

– Стара я вже стала і неспроможна вас прогодувати. Йдіть у люди і самі за себе дбайте.

І пішли всі тринадцять синів шукати щастя. Ідуть та йдуть, коли бачать: на узліссі стоїть гарний будинок. У тому будинку жив улітку, рятуючись від спеки, король.

Тредічіно постукав у двері і попросив у короля хліба собі й своїм дванадцятьом братам. А король надувся та й каже сердито:

– Не можу я задарма годувати стільки голодранців! От якби хто з вас був такий хоробрий та забрав у вовка мою ковдру, то я дав би йому хліба, а може, ще й грошей.

Старші брати всі стоять – не знають, що казати королеві. А Тредічіно не розгубився, підійшов до короля та й каже:

– Дайте мені велику голку, і я принесу вам вашу ковдру.

Дали Тредічіно голку, і пішов він простісінько до того будинку, де жив вовк. Заховався хлопець за деревом і чекає. Аж виходить з хати вовк і почалапав до струмка по воду. Тредічіно мерщій видерся на дах, вліз димарем у хату і причаївся під вовковим ліжком.

Вовк прийшов утомлений, витяг зі скрині ковдру, ліг на ліжко, вкрився і вмить захріп.

Вибрався тоді Тредічіно з-під ліжка й ну колоти вовка великою голкою то в бік, то в спину! Закрутився сонний вовк, а ковдра з нього й зсунулась додолу. Схопив її Тредічіно, виліз димарем надвір і подався до короля.

А вовк мав собі в будинку вченого папугу. Той завжди все знав, хоч що його питали, й навіть час умів відгадувати.

Ізмерз вовк без ковдри непомалу, прокинувся та й питає в папуги, котра година:

– Ще тільки п’ята година ранку, – відповів папуга, – а хитрюга Тредічіно вже забрав у тебе ковдру!

– Ну постривай, попадеться він до мене в лапи, той капосний Тредічіно! – гарикнув вовк так гучно, що всі в лісі полякалися.

А Тредічіно тим часом був у літньому будинку короля. Та король не квапився виконати свою обіцянку.

– Це зовсім не моя ковдра, – сказав він. – Забери у вовка мою ковдру – з дзвониками. Тоді й матимеш винагороду!

– Нехай і так. – погодився Тредічіно. – Дайте мені тільки вати й ниток, і я принесу вам ковдру з дзвониками.

Вночі заліз Тредічіно до вовка в будинок, пообкутував дзвіночки ватою і позав’язував нитками. Тоді гарненько склав ковдру, виніс через димар на дах, а звідти зіскочив на землю і щодуху побіг до короля.

Тим часом вовк прокинувся й спитав у папуги, котра година.

– Та ще тільки четверта ранку. – відповів папуга, – а Тредічіно вже потяг у тебе ковдру з дзвіночками!

Вовк як почув таке, то аж зубами заскреготів з люті:

– Ну постривай, капосний Тредічіно! Як спіймаю – буде тобі лихо!

А Тредічіно на ту пору вже прибіг до королівського будинку, передав служникам ковдру з дзвіночками й очікував короля з винагородою.

Проте король не квапився виконати обіцянку. Тепер йому заманулося, щоб Тредічіно приніс іще вовкового вченого папугу.

Зажурився хлопець, а все ж таки почав міркувати: «Як же мені того хитрого папугу так здобути, щоб він вовка не збудив?»

Та недарма ж Тредічіно був сміливий і найрозумніший з-поміж усіх своїх братів. До ранку він таки надумав, як перехитрити вченого папугу.

Попросив хлопчик королівських служників, щоб принесли йому найкращих, найсолодших ласощів, поклав їх у кошик і знову вирушив до вовка в гості.

Прийшов, заховався за деревом, дочекався, поки вовк піде по воду, а тоді хутенько шасть до нього в хату. Поставив на стіл кошик з ласощами, а сам причаївся під столом і чекає.

Побачив папуга на дні кошика солодкі ласощі, які він любив понад усе на світі, поглянув довкола – ніде нікогісінько! Тоді він стриб у кошик і ну смакувати!

А Тредічіно виліз нищечком з-під столу та й захряснув мудрого папугу в кошику! Потім схопив кошик і чимдуж до короля.

Прибіг до будинку, віддихався трохи і став нетерпляче дожидати, коли з’явиться король.

Тредічіно подумки вже тішився великою винагородою: адже він приніс королеві папугу, що вмів розмовляти ще й безпомилково вгадувати час! Проте й цього разу сподіванки хлопцеві були даремні, бо король, прийшовши, забрав кошика з папугою та й каже:

– Слухай лишень, Тредічіно! Моє тобі королівське слово: здобудеш ту винагороду, що я обіцяв. Та виконай моє найостанніше бажання – злови й приведи сюди самого вовка. А не зловиш і не приведеш – то смерть тобі!

Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив – усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля. Аж над ранок нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив із дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.

От став він під дверима вовкової хати й закричав щосили, щоб вовк почув:

– Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?

Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.

– Ти хочеш зловити Тредічіно? – каже. – Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!

– Я ось і ящика на нього збив, – підхопив Тредічіно, – та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.

Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.

– Що ти робиш, любий хлопче? – питає вовк. – Адже я тут і задихнутися можу.

– Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш, – відказує хлопець.

Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.

Тепер король не мав більше як викручуватись – довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.

Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.

Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:

– Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.

Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.

На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.

На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:

– Ну та й страшко ти в мене – налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне – Лютий Лев!

Отак віслючок здобув собі ім’я.

Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав: