Почувши таку відповідь, П’єр Леоне скипів:

– Я ж тільки позичаю в тебе скриньку і дам тобі замість неї зерна й овочів. А не захочеш віддати по-доброму – силою заберу!

Що міг удіяти бідолашний Джеппоне? Віддав він скриньку П’єрові Леоне і пішов, похнюпивши голову, сумний додому. Зустрівшись із дружиною, він і розмовляти з нею не схотів.

А багатій П’єр Леоне й не думав дотримуватися свєї обіцянки. Він прислав мішок зерна, та й то прілого, а за все інше забув.

Тим часом у родині Джеппоне знову не було чого їсти. І все через язикату Лючію, селянинову дружину. Бідолашному Джеппоне тепер хоч сядь та й плач. Тому набрався він духу і ще раз пішов до Трамонтана просити допомоги.

Ледве-ледве придибав він гірською стежкою до замку Дженевіно й постукав у кам’яну браму. З вікна визирнула вітрова дружина й запитала:

– Хто там?

– Це знов я, Джеппоне…

Аж раптом до вікна підходить Трамонтан і грізно питає:

– Кажи, чого прийшов?

– Любий мій вітре, ту скриньку в мене забрав господар…

– А звідки ж він дізнався про неї? – здивувався вітер.

– Та дружина вибазікала. І тепер ми знову з голоду пухнемо. Допоможи мені, добрий вітре!

– Я ж казав, щоб ти нікому не віддавав скриньки. Ти мене не послухався – от і бачиш, як воно тепер. Ні, більше я тобі не допомагатиму. Вертайсь додому, роззяво!

– Зглянься, вітре! Допоможе востаннє!

– «Востаннє, востаннє!» – прогув вітер, узяв із столу золоту скриньку і подав її Джеппоне: – На, бери, але не відчиняй її, доки геть не виголодаєшся.

Схопив радий Джеппоне скриньку, заховав її та й гайда мерщій додому. Довгенько він біг, дуже притомився, а ще дужче схотів їсти. Присів на пеньок, відчинив скриньку й сказав:

– А подай лиш хліба, сиру та води!

І враз де не взявся здоровило з києм та як почав з усієї сили молотити Джеппоне по спині! У бідолашного чоловіка аж кістки всі затріщали.

Тоді Джеппоне швиденько зачинив скриньку – і здоровила як і не було.

Трохи відсапавшись, Джеппоне ледве дотяг ноги додому.

Не встиг порога переступити, як дружина запитує:

– То як, Джеппоне? Вітер Трамонтан не дуже розгнівався на нас? Чим-небудь допоміг тобі?

– Допоміг, та ще й як, – насилу вимовив Джеппоне. – Дав скриньку, тільки не таку, як та, бач – золоту. Сідай до столу і проси, зараз вона тебе почастує.

– А дітей покликати? Вони теж голодні, – сказала Лючія.

– Ні, не клич, хай краще надворі побудуть.

Не встигла Лючія відчинити скриньку й сказати: «Дай хліба та сиру», як з неї вискочив здоровило з києм і заходився періщити жінку по спині. Лючія не своїм голосом залементувала і стала благати… Джеппоне пожалів дружину і зачинив скриньку, а потім сховав її у скриню.

Надвечір Джеппоне сказав дружині:

– Біжи до господаря й скажи йому, що я вже вернувся й приніс золоту скриньку, куди дорожчу за ту, срібну.

Побігла Лючія до господаря, а той, ще й не поздоровкавшись, відразу питає:

– То як, вернувся вже чоловік?

– Вернувся, вернувся, синьйоре П’єре Леоне. Та ще й таку скриньку приніс, що куди тій першій! Вся зі щирого золота, і тільки-но їй накажеш, вона вмить подає обід. Та ще який! Але цієї скриньки чоловік уже нікому не віддасть.

– А мені й не треба, – сказав багатій, а сам негайно послав по Джеппоне. Прийшов селянин, а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках – ту саму, що він відібрав у Джеппоне.

– Ото добре, любий мій Джеппоне, що ти повернувся живий і здоровий! – вигукнув П’єр Леоне й широко посміхнувся. – Кажуть, ти приніс золоту скриньку, ще дивовижнішу від моєї?

– Щира правда, синьйоре. Вона тут, при мені.

– Ану ж покажи! – нетерпляче вигукнув П’єр Леоне і вже простяг свої жадібні руки…

– А ви не заберете її собі, як ту?

– Присягаюсь, що не заберу! Дай тільки поглянути на неї.

Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце, але в руки П’єрові Леоне не дав.

Багатій від нетерплячки аж засовався на стільці:

– Слухай, Джеппоне… Я віддам тобі оцю, срібну… – Він затнувся, помовчав якусь мить, а тоді додав:– І ще дам п’ять мішків зерна.

Джеппоне, звичайно, згодився на такий обмін. Він віддав багатієві золоту скриньку, взяв і сховав срібну, навантажив п’ять мішків зерна на віз і, від’їжджаючи, сказав господареві:

– Тільки пам’ятайте, синьйоре: оцю скриньку можна відчиняти лише тоді, коли дуже зголоднієте. Бо вона не виконає вашого бажання.

– А нам саме так і треба! – вигукнув П’єр Леоне. – Завтра завітають до мене в гості друзі. Я спочатку змушу їх гарненько виголодатись, а тоді відчиню скриньку й накажу: «Подай м’яса, вина і фруктів!» Гості й не зоглядяться, як обід буде на столі.

Опівдні другого дня у П’єра Леоне було вже повно гостей, таких самих багатіїв, як і він. Дивляться вони – в печі не топиться, в коморі – порожньо.

– Скидається на те, що П’єр Леоне й не думає нас сьогодні пригощати, – загомоніли між собою гості.

– Не турбуйтеся, – заспокоював їх священик Маттео, один із найбільших ненажер і скупарів. – Я вже все вивідав. Як тільки настане час обіду, П’єр Леоне відчинить чарівну скриньку – і стіл буде заставлений рябчиками, фазанами, вином і фруктами. Отож буде нам їсти й пити досхочу.

Аж ось, нарешті, й довгожданий час обіду.

Добре зголоднілі гості порозсідалися за великим столом і, сподіваючись чогось таємничого, затамували подих.

Ось П’єр Леоне відчинив золоту скриньку й наказав:

– Подай нам…

Тієї ж миті з неї як вискочить сім здоровенних чолов’яг із замашними киями та як кинуться молотити всіх підряд, де тільки влучать!

П’єр Леоне зі страху та болю випустив із рук скриньку, і семеро здорованів лавою пішли на гостей, частуючи їх ще дошкульнішими ударами.

Розпачливі крики долетіли до Джеппоне, і він притьмом побіг до будинку П’єра Леоне, непомітно підкрався до золотої скриньки, зачинив її і взяв із собою.

Якби не він, у П’єра Леоне та його гостей жодної цілої кісточки не лишилося б. А Джеппоне приніс додому ще й золоту скриньку. Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.

Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу – Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно – Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули – така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі, – Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один – аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли сумував, а на червоному – коли йшлося до війни.

Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: «Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.

– Що сталося, тату? – запитали його дочки.

– Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.

– Якщо дозволите, – озвалася старша дочка, – я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?

– Е, не жіноча це річ, – зітхнув король.

– А ви все ж таки доручіть мені очолити військо, – сказала Кароліна.

– Це, зрештою, можна було б, – згодився король. – Але пам’ятай: тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички – ти вже не генерал. Тоді відразу повертайся додому!

Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.