Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег и поріс очеретом.

– Ох, який чудовий очерет! – вигукнула раптом Кароліна. – Якби він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!

– Стривайте, королівно, – промовив Тоніно. – З наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.

І все військо зробило ліворуч кругом, і рушили вони назад.

– Ану ж я поведу військо! – звернулася до короля Ассунтіна.

Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і вірним зброєносцем короля Тоніно.

Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:

– Які крислаті каштани! Скільки веретен можна було б наробити з їхнього гілля!

– Постривайте, королівно, – наказав Тоніно. – Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!

І все військо з усім спорядженням рушило назад. Король трохи не збожеволів.

Прибігла тоді до нього найменша дочка – красуня Фанта-Гіро.

– Ні-ні, – сказав король, – ти ще дитя! Куди тобі до війська?

– Любий таточку, – мовила дівчина. – Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?

Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.

Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.

От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч із королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах – Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай – Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон, а за ним вороже військо.

Фанта-Про й каже до Тоніно:

– Перш ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.

Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому одразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалась війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.

– Люба матінко, – сказав він їй, – я привіз із собою в гості ворожого генерала.

Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста! А його ніжний голос!..

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!

– А ти поведи його до збройної палати, – порадила королева. – Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.

Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні в них руків’я. Потім перейшов до рушниць і став їх пильно розглядати…

Король знов кинувся до матері.

– Любо матінко, цей генерал поводився, як справжній чоловік. Але що більше я на нього дивлюся, то більше мені здається, що це дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!

– Знаєш що, сину, – сказала королева. – Поведи тепер генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду та фіалку й приколе їх на груди, а якщо це чоловік, він відламає гілочку жасмину й застромить її за вухо.

Запросив молодий король генерала в сад, а Фанта-Гіро й не глянула на троянди та ніжні фіалки. Зате, коли підійшли до куща жасмину, вона байдуже зірвала гілочку й застромила собі за вухо.

Спантеличений король знов побіг до королеви-матері.

– Любо матінко, – сказав він. – Цей генерал знов повівся, як чоловік, але серце моє каже, що це таки дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!

Тоді королева зрозуміла, що син її закохався.

– Остання моя тобі порада, – сказала вона. – Запроси генерала на обід і придивися, як він краятиме хліб. Жінка завжди відрізує скибку, притискуючи хлібину до грудей, а чоловік, – тримаючи її в лівій руці.

Коли почався обід, генерал узяв хлібину в ліву руку, а правою відрізав чималу скибку.

По обіді королева сказала синові:

– Сподіваюся, тепер ти вже переконався, що генерал – чоловік?

– Ні, матінко, – сказав королевич. І додав: – Ось я сам влаштую йому іспит.

Він підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Ви мені так припали до серця, генерале, що я хотів би познайомити вас зі своєю нареченою. Ось ми трохи перепочинемо, а надвечір сядемо на коней і поїдемо до неї в гості.

Почувши це, генерал став ніби сам не свій: спершу поблід, а тоді зашарівся й відповів тремтячим голосом:

– Я… Залюбки, ваша величносте. Побачити вашу наречену – це для мене величезна втіха.

Король повів генерала на спочинок. Та коли він за годину-дві прийшов до його покою, генерала там уже не було й близько.

Молодий король негайно скочив на коня й помчав до ворожого королівства.

А тим часом Фанта-Гіро, повернувшися додому, в сльозах обіймала свого батька, який сидів на синьому троні.

– Любий таточку, – промовила вона, вмиваючись слізьми, – я поїхала на війну, а привезла вам мир.

– То чому ж ти так гірко плачеш, моя доню? – спитав батько.

– Бо я там загубила своє серце, – відповіла дівчина й заплакала ще дужче.

Коли враз під вікнами палацу затупотіли коні, а за якусь мить у тронну залу вбіг засапаний молодий король. Він просто підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.

– А ваша наречена? – спитала дівчина.

– Люба Фанта-Гіро, коли я вам говорив про наречену, ви були генералом. А хіба гріх піддурити ворожого генерала? Ніякої нареченої у мене нема, крім вас, якщо ви згодні нею стати.

Королі уклали мир.

Невдовзі справили весілля. Коли старий король помер, то залишив усе своє королівство зятеві, а красуня Фанта-Гіро стала королевою обох держав.

Італійські казки - i_051.png

Чотирнадцятий

Італійські казки - i_052.png

Були собі колись батько й мати, і мали вони чотирнадцятьох синів. Найменшого так і звали – Чотирнадцятий. Оцей-то Чотирнадцятий був не такий, як його старші брати. Виріс він так швидко, що всі дивом дивувалися.

– Ти б допоміг братам працювати на полі, – сказала якось йому мати. – На ось тобі кошик зі сніданням та й іди до них.

Узяв він кошика з чотирнадцятьма хлібинами, чотирнадцятьма кружалами сиру, чотирнадцятьма літрами молока й пішов.

Захотілось йому дорогою їсти. От він сів край шляху, з’їв усі чотирнадцять хлібин і кружал сиру і випив чотирнадцять літрів молока.

Брати зосталися голодні.

– До харчів ти удався нівроку. Побачимо тепер, який ти до роботи. Ану ж, бери мотику.

– Гаразд, – каже, – тільки дайте мені мотику чотирнадцять фунтів вагою.

Вони дали.

– А тепер, – каже, – подивимося, хто перший дійде на край поля!

Махнули всі чотирнадцять братів мотиками – першим на край поля дійшов Чотирнадцятий.

Від того дня він працював укупі з братами. Працював за чотирнадцятьох і їв за чотирнадцятьох.

Брати з голоду аж стали схожі на в’ялену рибу. От батько з матір’ю кажуть Чотирнадцятому:

– Пішов би ти, сину, в світ, побачив би, як там люди живуть.

Попрощався Чотирнадцятий з родиною та й пішов.

26
{"b":"646537","o":1}