– Чиє це озеро?

– Королеве, – відповіли йому.

Багатій, не довго думаючи, подався до короля.

– Ваша величносте, чи не продасте ви мені озеро Гандзіррі? – спитав він.

– Чом би й не продати, – відповів король, якому саме дуже треба було грошей.

– Скільки ж ви за нього схочете? – запитав багатій.

– Я багато не візьму. Вистеліть дно Гандзіррі золотими монетами. А тоді поділимося – монети мої, озеро – ваше.

– Згода! – вигукнув зопалу багатій.

Побачивши, що покупець, не торгуючись, погодився на таку велику ціну, король злякався, чи не дешево заправив. Тому він квапливо додав:

– Але моя умова така: монети на дні озера мають стояти руба.

– Е, ні, ваша королівська величносте, це вже занадто дорого. Нехай монети в озері лежать, а не стоять руба.

– Ні, тільки руба! – затявся король.

Та багатій теж не поступався.

Довгенько вони ще торгувалися того вечора, але так і не сторгувалися. Та коли багач побачив схід сонця над озером Гандзіррі, він мерщій пішов до короля.

– Я згоден, ваша королівська величносте. Нехай буде по-вашому.

Уже на другий день багатій заходився звозити монети до озера. Сімсот мулів, кожен із двома мішками через спину, двадцять днів поспіль урані привозили до озера монети, а ввечері впорожні верталися назад. І на березі виросли цілі гори золотих монет. На двадцять перший день монетами почали встеляти дно озера.

Сам король наглядав, щоб кожну монету ставили тільки руба і щільно одну біля одної. Золоті гори на березі швидко танули, а дно озера ставало дедалі більше схожим на луску золотої рибки.

Але сталося так, що в останній день, в останню годину і в найостаннішу хвилину, коли багатій уже вважав озеро Гандзіррі своїм, виявилось, що йому не вистачає однієї монети.

– Ну, це дрібнички, – сказав багатій. – Що там одна-єдина монетка – аж нічого!

– Як то – нічого?! – вигукнув король. – Ви що, гадаєте, я дурно віддам таке пречудове озеро? Додайте ще одну монету!

Але в багатія, правду сказати, від усього його величезного багатства таки не зосталося більш нічогісінько. Одначе він не хотів зізнатись у цьому королю.

– Не пожену ж я додому весь караван мулів по якусь одну монетку! – викручувався багатій. – Але коли ви вже так наполягаєте, то позичте мені цю монету.

Та в короля теж не залишилося навіть найменшої золотої монетки. Бали й маскаради, дорогі подарунки для придворних дам ущент спустошили державну скарбницю. У ній аж гуло, як у порожньому барабані. Але як же було королю признаватись у цьому багачеві? Тому він з удаваною погордою сказав:

– Не забувайте, що я король, а не якийсь там міняйло, і тому не даю в борг.

Коли хто не має грошей, то хай не купує озера Гандзіррі!

Багатія це страшенно розгнівило, і він крикнув:

– Коли так, то не треба мені вашого озера Гандзіррі! За таку ціну я можу купити не якесь там озеро, а ціле море!

І він спересердя наказав витягати з дна озера всі золоті монети і знову навантажувати їх на мулів. Отак-то король з багатієм не зійшлись у ціні. Кажуть, що кожен із них ще й досі про це жалкує.

Мав колись один король сім дочок. Росли вони у палаці, не знаючи ні нужди, ні горя, бо, як каже мудре прислів’я: багатому та щасливому і свічка світить, як сонце. Та тільки-но старшій королівні минув двадцять один рік, а найменшій пішов п’ятнадцятий, щастя зрадило королівську родину. На тамтешню країну напав ворог, король втратив усю армію й сам потрапив у полон. Мати-королева з королівнами утекли до чужого королівства і знайшла притулок у глухому пралісі в темній хатині, де мешкав колись вугляр.

Королівській родині тепер випало спізнати другу половину мудрого прислів’я: убогому та нещасливому і сонце, як лойова свічка, чадить. Адже замість пухових перин та шовкових ковдр у королеви з королівнами були тепер грубі тапчани, настелені сухою травою. Замість срібного та золотого посуду – одна череп’яна миска та сім дерев’яних ложок, а в мисці часом юшка з грибів, а часто й зовсім нічого. Отак і перебивались.

Якось увечері вийшла мати-королева з хатини й сіла на порозі. Аж тут де не взялася стара-старезна бабуся із кошиком у руках та й питає:

– Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?

– Ой, жінко добра, – відповіла їй, зітхаючи, королева, – ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.

– Нащо мені твій гребінець, – проскрипіла бабуся. – Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе. Може, я чимсь тобі зараджу.

Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік. Вислухала бабуся королеву й похитала головою:

– Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, ви щастя не матимете.

– А в котрої з моїх дочок лиха доля? – запитала королева.

– У тієї, що спить, склавши руки на грудях, – сказала бабуся. – Виряди її – і все знов стане добре.

По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.

Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

– Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі – стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга – срібними, а третя – червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

– Може, хочеш зайти? – запитала.

– Якщо дозволите, – відповіла королівна.

– Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

– Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

– Що ж, залишайся, а там побачимо, – сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля – та, що ткала червоні й сині візерунки, – сказала Сфортуні: