Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки – заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.

Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось, натомлений, від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг із торбини свою сопілку та й заграв, що знав.

Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка – на гвоздику та й прилетіла, мов метелик, – а саме так і літають феї, – до галявинки.

– Ой, який ти щасливий, юначе! – вигукнула фея, побачивши Мартіно. – Хто твою гру почує – зачарується, а тебе побачить – замилується.

– Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший на світі, ніж я? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігалися звідусіль помилуватися мною? З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!

– Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.

Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий. І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно, – все стало золотим.

Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.

А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.

Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватися ним. Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.

Тільки Мартіно сидів непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами! Він хотів був піднести сопілку до губів, але золота рука його не послухалася. Хотів заспівати, проте із золотого горла не можна було видушити й звука. Тоді він вирішив потанцювати з котроюсь красунею, проте золотих ніг не можна було зрушити із золотого каменя… Йому раптом стало страшно, і він хотів закричати, але не міг; хотів заплакати – і теж не міг, бо в його золотих очах не було навіть сліз.

Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.

Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.

– От щасливий цей пастух! – сказала фея. – Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?

Але статуя мовчала.

– Ой, – вигукнула фея, – я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.

І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром здуло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом зі своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.

– Стривай! Стривай! – гукала здивована фея.

Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.

Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне. Своєї землі він не мав, тому змушений був орендувати поле в багатія П’єра Леоне. Працював Джеппоне на полі від світання до смеркання. Проте що б він не посіяв, лютий гірський вітер Трамонтан виб’є до колосочка. Тому скільки Джеппоне не працював, його родина завжди жила надголодь.

Розсердився Джеппоне на лютий вітер Трамонтан, який щороку так немилосердно знищував усе посіяне на його полі, і вирішив розшукати вітрюгана, щоб поговорити з ним. Попрощався він з дружиною та дітьми і пішов у гори шукати свого кривдника.

Довгенько блукав він по високих горах і кручах, доки потрапив, нарешті, до замку Дженевіно, де жив вітер Трамонтан.

Постукав Джеппоне в браму, а з вікна замку визирнула гарна чорнобрива молодиця, вітрова дружина, та й питає:

– Хто там?

– Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш чоловік, синьйор Трамонтан, дома?

– Ні, нема. Десь вибіг погуляти в ліс, але скоро буде.

Молодиця, проте, відчинила браму і впустила прибульця.

Сів Джеппоне на лаву й став чекати Трамонтана з прогулянки.

Минула година, друга, аж раптом двері розчинились навстіж – і в будинок зі свистом і ревом ввірвався шалений вітер. Але Джеппоне анітрохи не злякавсь.

– Добридень, вітре Трамонтане, – сказав Джеппоне.

– Здоров. А ти хто за один? – загув могутній вітер.

– Я бідний селянин, Джеппоне.

– А чого тобі тут, Джеппоне, треба?

– Синьйоре вітре, – тяжко зітхнувши, мовив селянин, – щоосені ти пролітаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш увесь мій урожай. Через це моя родина завжди голодує. Будь ласкавий, зглянься на нас, бідних, не дай померти з голоду.

Вітер тільки на вигляд був грізний і невблаганний, а серце мав добре. І він змилувався над бідним Джеппоне.

– На тобі оцю скриньку, – сказав він. – Тільки-но зголоднієш, відчини її і попроси, чого схочеться, їсти. Та дивись, нікому не віддавай скриньки. Віддаси – до мене більше не приходь.

Подякував Джеппоне вітрові й пішов додому.

Цілий день ішов він буковим лісом, а надвечір, коли вже добре підбивсь і виголодався, згадав, нарешті, про вітрів подарунок. Узяв він скриньку, відчинив і каже:

– Хочу хліба, сиру та води.

І все те так і вродилось перед ним!

Наївся Джеппоне, запив усе холодною водою та й пішов, веселенько виспівуючи, лісовою стежкою додому.

Як почули дружина й діти, що Джеппоне весело співає, так і кинулись йому назустріч.

– Ну що, допоміг тобі вітер? – в один голос питають вони Джеппоне.

– Ходімо до хати, там побачите, – відказує він їм.

Зайшли вони всі до хати, він посадив їх за стіл, витяг срібну скриньку, відчинив її та й каже:

– Подай моїй дружині й дітям хліба, сиру й м’яса!

І на столі з’явилося усього того досхочу.

Коли всі смачно попоїли, Джеппоне наказав дружині:

– Ти ж дивись, не бовкни П’єрові Леоне про чарівну скриньку, бо той неодмінно відбере.

– Отакої! Чого б це я йому казала? Та ніколи в світі! – запевнила жінка.

– Ну гаразд, – сказав Джеппоне.

На другий день покликав багатій П’єр Леоне дружину Джеппоне та й питає її:

– Ну то як, вернувся вже твій чоловік?

– Авжеж, вернувся, – каже вона.

– І як, поміг йому вітер?

Дружина Джеппоне не втерпіла й похвалилась:

– Поміг, та ще й добре! Він подарував йому чарівну скриньку, і ми вже більше не сидітимемо голодні.

– Ото ще дурні вигадки, – начебто байдуже сказав П’єр Леоне, а сам від заздрощів аж затрусився.

– А от і не вигадки! – обурилася жінка. – Тільки відчиниш її і скажеш: «Подай хліба, сиру й води», – все на столі вмить з’явиться. Тоді їж собі, доки не наїсися!

Ненатлий багатій наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне й каже йому лагідним голосом:

– Слухай, друже мій. Я чув, ніби в тебе є чарівна скринька. Принеси її сюди: я хочу подивитися, чи й справді вона творить дива.

Джеппоне вмить зрозумів, що дружина проговорилася господареві. Що ж, тепер доведеться принести скриньку й показати, які дива вона може творити.

Коли багатій П’єр Леоне побачив, що то за диво та скринька, він зовсім утратив спокій і вирішив будь-що її здобути.

– Слухай, Джеппоне, – сказав він, погладжуючи свою лисину, – позич мені на якийсь час цю скриньку. Ну, хоча б на місяць. Дуже вже ця штука…

– Ви ж добре знаєте, що все на полі в мене загинуло, – відповів Джеппоне, – і без скриньки моя родина помре з голоду.