«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого —

Сірим. А мене – Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»

І надумав Гарпалеоне піти в світ – чи не знайде там кращої долі?

От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш – така розкіш!

Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.

А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний. Вийшов лев із чагарів, побачив не кого іншого, як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра. Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!

– А хто ти за один і як твоє ім’я? – запитав лев.

– Я – Гарпалеоне, Лютий Лев, – одказує віслюк.

– Гарпалеоне?! – отетерів лев.

– Авжеж! – гордовито мовив віслюк. – Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!

– Радий з тобою познайомитися, – сказав лев. – Дуже хотів би стати твоїм приятелем.

– А чого ж, ти мені до пари, – відповів на те віслюк.

Ідуть уже вони вдвох.

Аж дивляться – перед ними річка.

– Ото лихо, – сказав лев, наїжившись. – Доведеться добре намочити шкуру.

– Пхе, дурниці, – мовив віслюк. – Тільки блохи бояться води.

Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки. Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді. Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.

Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.

– Що сталося? – питає лев. – Ти ж казав, що плавати для тебе – дрібничка?

– Я й зараз кажу те саме, – відповів Гарпалеоне. – Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.

– І де ж та рибина? – спитав лев.

– Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.

Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать – просто перед ними височенький мур. Підійшов лев, напружився й перескочив його.

А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми… та й зачепився черевом – там і повис.

Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.

– Що ти робиш? – каже приятелеві.

– Хіба не бачиш? Важуся! – відповів, ледве дишучи, віслюк.

Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.

– От халепа, – сказав він, підвівшись. – Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму…

– Розуму в тебе справді чималенько, – погодився лев, – тільки… Не гнівайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий…

– Отакої! – скинувся віслюк. – Сили в мене анітрохи не менше, як розуму. Я доведу це в чому хочеш. Спробуй лишень ти пробити оцей мур.

Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.

Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий. Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.

– Оце сила! – сказав уражений лев, махаючи з болю лапами. – Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? – з повагою спитав лев.

– Та всячину, – мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів. – Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.

– О, цьому я вже ніколи не повірю! – вигукнув лев.

А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.

– Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне, – сказав лев. – Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.

– То й ходімо, – згодився віслюк.

Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.

Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі. Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне! У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.

Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався. Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду – настовбурчив вуха і високо задер хвіст.

Лев сказав до своїх родичів:

– Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.

– А нащо нам король? – спитали леви.

– Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!

– Ну, коли так, – погодилися леви, – то хай буде нам за короля.

І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.

Отаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі,

додумалися підв’язувати куркам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.

– Смійтеся, смійтеся, – казали вони на такі жарти. – Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.

Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки – сольдо. А от що розумний він був, то таки так. Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.

Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову. Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася: