– А звідки взялися шпильки? – запитав другий селянин.
– Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.
Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:
– То що ми тепер йому зробимо?
– Прив’яжемо до ганебного стовпа! – гукнули люди.
– Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!
– Укинемо в лантух разом із котами й собаками!
– Змилуйтесь наді мною! – заквилив граф.
– Зробіть ось як, – порадив Мазіно, – хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.
Так покапальянці й зробили.
І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.
А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.
Кмітлива дівчина
Був собі колись убогий рибалка. І мав він дружину і двох дітей – дочку та сина. Не раз, не два ходив він до річки зі своєю сіттю, не раз, не два закидав її у воду, та ніколи більш як кілька пліточок не приніс додому.
Якось, коли в хаті не було з чого зварити навіть ріденької юшечки, рибалка сказав дружині:
– Піду я ще раз по рибу. Може, зловлю яку пліточку на юшку. Усе ж таки буде нам поживок.
Прийшов він до річки, поставив підсаку, а сам стоїть на березі та й чекає. Тоді взявся тягти підсаку з води, а вона чогось важко йде до берега.
«Мабуть, щось велике піймалося», – подумав собі рибалка.
Аж ось витяг-таки підсаку на берег, дивиться, аж там не риба, а золота ступка! Зрадів рибалка та й пішов мерщій додому. Показує ступку дружині, дочці й синові, а сам так тішиться!
– Бачите, що я сьогодні зловив? – каже. – Тепер годі бідувати!
А дочка йому:
– Що вам з такої здобичі? Голодному риба дорожча, як золота ступка.
– Ет, що ти там тямиш? – розсердився батько. – Я понесу цю золоту ступку до короля, і він щедро заплатить мені за неї.
– Ну то несіть, – відповіла йому дочка. – Та тільки король скаже вам: «Навіщо мені ступка без товкачика?»
Рибалка все ж таки пішов до королівського палацу. Побачив там короля й просить прийняти в подарунок ступку.
Узяв король золоту ступку та й каже сердито:
– А товкачик де? Навіщо вона мені, дурню, без товкачика?
Оторопів бідолашний рибалка, переступає з ноги на ногу, чухає собі за вухом та все бубонить нишком: «Таки правду казала дочка!» Почув це король, насупився й грізно так питає:
– Що ти там, невігласе, бурмочеш?
– Та це я загадав, що мені радила моя дочка. Вона вгадала усе, що ви скажете.
– Мабуть, вельми розумна в тебе дочка, коли так угадує чужі думки. Ото перекажи їй, нехай наготує й принесе мені салату «Ой-ой-ой!» Як не принесе, то звелю її й тебе вкупі з нею скарати.
Сумний поплентався рибалка додому та все лаяв себе дорогою, що бовкнув королю ще й про свою дочку.
Приходить та й каже вдома дочці:
– І чого я тебе не послухав! Тепер і тобі, й мені доведеться накласти головою.
І розповів про королеву забаганку. Потім сів та й плаче. А дівчина зовсім не злякалася:
– Не бійтесь, – каже, – тату, усе буде добре.
Пішла вона на город, нарвала чимало салату, склала в кошик, а поміж листки накидала голок.
На другий день подалася дівчина з кошиком до королівського палацу. Зайшла вона до тронної зали, подала королю накритий кошик і сказала:
– Ось вам, ваша королівська величносте, салат «Ой-ой-ой!»
Король розкрив кошика, перегорнув кілька листочків пальцями, а тоді раптом як висмикне руку та як гукне: «Ой-ой-ой!» Як уже переболіло в пальцях, король сказав:
– Ну та й хитра ж ти! Це справді салат «Ой-ой-ой!» Але побачимо, чи стане в тебе розуму й на дещо інше. Завтра ти приходь до мене не вдягнена й не роздягнена, не торкаючись ногами ні стежки, ні шляху, та прибудь ані на коні, ані пішки, та стань не в палаці й не надворі.
Прийшла дівчина додому й розповіла батькові про наказ короля. Старий як почув таке, то й руки опустив. Стоїть та все приказує:
– Пропала моя донька! Ой, пропала!
– Не журіться, тату! – умовляє дівчина. – Король хитрий, та й я ж не без голови.
Позичила вона у сусіда вівцю, роздяглася, обгорнулася рибальською сіттю, сіла на вівцю та й поїхала до короля в палац. А приїхавши, зупинила вівцю так, що та передніми ногами переступила поріг тронної зали, а задніми ногами стояла надворі. Король, побачивши дівчину, здивовано спитав, що це все означає.
– Це означає, – відказала рибалчина дочка, – що я виконала ваш наказ: я приїхала не вдягнена і не роздягнена, я не торкаюся ногами ні до стежки, ні до шляху, а прибула до вас не пішки і не на коні, а моя вівця стоїть і не в вашій залі, й не надворі.
Король був вражений кмітливістю простої дівчини. Він наказав своїм служникам покликати до палацу її матір, батька й брата. Коли вони прийшли, король звелів подати на стіл смаженого півня. Взяв він того півня і порізав на частини. Тоді голову віддав батькові дівчини, спину – її матері, ноги – її братові, а крила – їй самій.
– А тепер поясни: чому я так поділив печеню? – хитро посміхаючись, сказав король.
Він думав, дівчина нізащо не вгадає, що він мав на думці. Та кмітлива рибалчина дочка сказала так:
– Півнячу голову ви віддали моєму татові, бо він – голова нашої родини; спину півня ви віддали мамі, бо на її плечах уся домашня робота; ноги ви віддали моєму молодшому братові, бо він має прудко бігати, куди йому загадають тато й мама, а крила ви віддали мені, тому що я маю невдовзі вилетіти з хати – до того, хто стане моїм чоловіком.
Король аж руками сплеснув, що вона все так розумно пояснила.
– Що ж, ти перемогла, – сказав він.
Так дівчина з простої убогої родини переважила розумом багатого й могутнього короля.
Безжурний швець
Був собі колись на світі швець з великим, великим горбом. І мав він сім синів і сім дочок. Синів звали: Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто і найменший Пеппіно. Дочок звали: Джілетта, Джованнетта, Ерміллінетта, Лауретта, Галізетта, Віолетта і найменша Кателліна. А чи подумали ви, що кожного з них треба було взути? Як порахувати всі ноги синів і дочок, скільки буде? Двічі по сім – чотирнадцять та ще раз двічі по сім – чотирнадцять. Усіх разом – двадцять вісім! Та це ще не всі. Ви ж забули додати сюди ноги шевця і його дружини. То скільки ви налічили? Тридцять дві ноги! І на кожну ногу треба взуванки! Скільки ж потрібно часу, щоб пошити аж тридцять два черевики! Отож і не диво, що шевцеві ніколи було шити чужим. І через те його родина одного дня запивала хліб водою, а другого заїдала воду хлібом.
Проте швець був веселої вдачі й ніколи не журився. Працюючи, завжди виспівував, а відпочиваючи, все пританцьовував.
Він навіть пісеньку про себе склав:
Я молотком щодня – тук-тук,
Роблю, не покладаю рук, —
Все шию черевики
Маленькі та великі.
Але якось трапилася шевцеві нагода пошити на продаж аж три пари черевиків. От зв’язав він їх докупи, закинув на плечі та й подався на ярмарок до сусіднього містечка. Іде собі шляхом, а черевики звисають з горба та все товчуть його по спині.