– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– А як мій баранець?

– Він цвіте, мов романець.

– А моя червона круторога корова?

– Пасеться собі, жива й здорова.

Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.

Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:

– Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.

– Он як! – вигукнув король. – Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.

– А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! – не змовчав міністр.

– Гаразд, – сказав король, – якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.

Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:

– Скажи, чого ти такий сумний?

– Ет, дай мені спокій, – буркнув чоловік. – Не твого це жіночого розуму діло!

Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.

– Оце й увесь клопіт? – сказала вона. – Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.

На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.

Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!

– Пастуше, любий, – ніжним голосом промовила міністрова дружина. – Чи не виконав би ти мого прохання?

– Тільки накажіть, благородна синьйоро, – відповів селянин, – і я зроблю все, чого ви забажаєте.

– Добре. Віддай мені оцю кізку.

– Е, ні, – сказав Массаро Правдивий. – Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.

– Ну, то віддай ягнятко.

– І цього не можу, – відповів пастух. – Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?

– То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? – вела своєї міністрова дружина. – Ягняткові так легко туди скочити чи зсунутися.

– Але ж воно не скочило й не зсунулося, – заперечив Массаро Правдивий.

– Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.

Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала. Дома вона сказала чоловікові:

– Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого. На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.

– Ой лишенько, люте лишенько мені! – заголосила вона, вгледівши пастуха.

– Що з вами, жінко добра? – співчутливо спитав її Массаро Правдивий.

– Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.

Сказавши це, вона ридма заридала.

Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:

– Нічого не вдієш, забирайте собі улюбленицю короля – оцю червону корову.

– Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий, – вигукнула вдавана жебрачка. – А королю скажеш…

– Про це не турбуйтесь, – перебив її пастух. – Я вже зміркую, що йому сказати.

Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:

– От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!

– Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! – сказав міністр і поцілував дружину. – Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.

Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:

– Добридень вам, ваша королівська величносте!

– Здоров, Массаро Правдивий, – відповів він сам собі за короля. – Ну то як там моя люба кізка?

– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– Ну, а як мій баранець?

– О, цвіте, мов романець.

– А що моя круторога корова?

– Корова… Корова… Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась… Корова впала з високої кручі. Ні, не так…

Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.

Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка… Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.

Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:

– Добридень вам, ваша королівська величносте!

– Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?

– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– Ну, а як мій баранець?

– Він цвіте, мов романець.

– А що моя круторога корова? – запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.

– Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.

Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.

Та й як йому було плескати, самі подумайте? Через свої заздрощі він так програв королю!

Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

– Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

– А я б наказала поставити поряд із вашим другий водограй, – мовила королева, – і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього – ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.

Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.

І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!