Пішла Преццемоліна до криниці, опустила кошика у воду раз, і вдруге, і втретє, а вода з нього, мов крізь решето, виливається.
Схилилася дівчина на цямрину й гірко заплакала. Коли чує, хтось її кличе:
– Преццемоліно, Преццемоліно, чого ти плачеш?
Озирнулася дівчина, а перед нею стоїть гарний хлопець і привітно усміхається.
– Хто ти за один і звідки ти знаєш, як мене звуть? – питає Преццемоліна.
– Я відьмин онук і звуть мене Бенсіабель. Бабуня хоче тебе занапастити, але ти не бійся. Я тебе врятую, Преццемоліно. Поцілуй мене, і я наберу тобі в кошик води.
– Не поцілую, бо ти відьмин онук.
– Дарма, я тобі таки наберу води в кошик.
Прийшла Преццемоліна додому і принесла кошик води. Як побачила це відьма, то аж побіліла з люті.
– Признайся, – каже, – це тобі Бенсіабель набрав?
– Ні, – рішуче відповіла їй Преццемоліна.
– Ну, ще побачимо, чиє буде зверху.
На другий день рано-вранці відьма знову покликала Преццемоліну та й каже їй сердито:
– Бери оцей мішок зерна, та поки я прогуляюся надворі, щоб ти мені хліба напекла. Коли ж не спечеш – начувайся!
Замкнула відьма сердешну Преццемоліну в хаті, а сама пішла гуляти. Заходилася Преццемоліна товкти зерно, та бачить, що ніколи не перетовче повного мішка зерна й не спече хліба за такий короткий час. Сіла вона на мішок та й залилася слізьми. Коли де й узявся Бенсіабель і каже дівчині:
– Не плач, Преццемоліно. Я врятую тебе й цього разу, тільки поцілуй мене.
– Ні, не поцілую, бо ти відьмин онук.
Проте Бенсіабель таки допоміг Преццемоліні і зерно змолоти, і хліба напекти.
Коли відьма прийшла, хліб уже лежав на столі.
– Ти бачила Бенсіабеля? Це він змолов і напік хліба? – знову недовірливо запитала стара.
– Ні, – рішуче відповіла Преццемоліна.
– Ну, ще побачимо, чиє буде зверху, – сказала відьма.
Другого дня гукнула відьма Преццемоліну й каже:
– Піди до моєї сестри. Вона живе ген за отим лісом. Хай дасть тобі скриньку, а ти принесеш її мені.
А відьма перед тим домовилась із своєю сестрою, щоб та звела Преццемоліну зі світу.
Йде Преццемоліна і гадки не має, що проти неї замислили. Коли назустріч їй Бенсіабель.
– Куди біжиш, Преццемоліно? – питає він.
– По скриньку до сестри моєї господині.
– А чи знаєш ти, люба моя дівчино, що господиня послала тебе на смерть? Поцілуй мене, і я тебе врятую.
– Не поцілую, бо ти відьмин онук!
– Дарма, я таки відведу від тебе смерть і цього разу, бо я люблю тебе понад усе на світі. Візьми ось пляшечку з оливковою олією, оцей шматок хліба, мотузок і мітелку. Як підійдеш до брами, змаж завіси олією, а тоді кинеш увесь шматок хліба собаці, що стереже дім. Як побачиш бідну жінку, що тягтиме воду з криниці, прив’язавши відро до своїх кіс, віддай їй мотузка. А друга жінка в кухні язиком вимітатиме попіл з печі. Подаруєш їй оцю мітелку. Тоді мерщій хапай скриньку, – вона стоятиме на шафі, – і тікай чимдуж додому. Послухаєш моєї поради – не загинеш.
Преццемоліна зробила все так, як сказав їй Бенсіабель: змастила олією завіси, кинула собаці хліб, віддала жінці біля криниці мотузок, а тій, що в кухні, – мітелочку. Тоді зайшла до відьминої сестри в будинок, вхопила на шафі скриньку і мерщій надвір. Забачила відьмина сестра у вікно, що Преццемоліна вибігла зі скринькою в руках з будинку, та як закричить:
– Агов, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світу!
– Е, ні, вона мені подарувала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.
– Агов там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!
– Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!
Тоді відьма:
– Агов, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!
– Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!
Відьма тоді:
– Агов, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!
– Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім переіржавіли!
І випустила Преццемоліну.
От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццемоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.
Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.
Зачинив, а тоді – вкотре вже! – попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.
На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!
– Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? – запитала відьма.
– Ні, – рішуче відповіла їй Преццемоліна.
– Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху, – злісно промимрила відьма. – Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чорний, а третій білий. Тільки-но сьогодні вночі який з них кукурікне – ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.
Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова. Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув. Відьма й питає у Преццемоліни:
– Котрий півень заспівав?
Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:
– Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?
А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.
– А поцілуєш мене? Тоді скажу, – обізвався.
– Ні, не поцілую, – сказала Преццемоліна.
– Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.
Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:
– Кажи, бо тут тобі й смерть!
– Червоний півень, – відповіла тоді Преццемоліна.
Відьма з люті аж зубами заскреготіла.
Аж ось знову кукурікнув півень.
– Кажи мерщій, котрий півень заспівав? – спитала відьма.
А Бенсіабель і підказав.
– Це чорного півня голос, – сказала за ним Преццемоліна.
Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:
– А це який півень співав?
– Білий, – тепер уже сама відповіла Преццемоліна.
Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.
А Бенсіабель здогадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася – та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.
А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. І жили вони в коханні й щасті багато-багато років.
Массаро Правдивий
Жив у давнину король і були у нього коза, ягнятко, баранець та червона круторога корова. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину в його руки.
– Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько, – сказав король пастухові. – Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:
– Добридень вам, ваша королівська величносте!
– Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?