Той узяв хліб і запитав:

– Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?

– У мене п’ятеро дітей, а я шоста, – відповіла йому Вітторія. – Отже, віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась, хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.

– Дякую тобі красненько, люба жіночко, – сказав старий. – Може, і тобі стану колись у пригоді.

Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало.

Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляв рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли, а сам він захворів.

– А як там твої діти, – спитала в сестри Анна-Марія, – чи здорові?

– Нічого, здорові, – одказала Вітторія.

Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.

– Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? – І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.

– Та мама нам варить затірку, – сказав старшенький хлопчик.

– Затірку? А де ж вона борошно бере?

– Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном, – сказала дівчинка.

«Он воно що!» – аж затрусилася з гніву Анна-Марія.

Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.

Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.

Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.

– Сьогодні, дітоньки, – сказала вона, – у нас буде не затірка, а юшка з добрим м’ясом.

І вкинула в казанець три камінці.

– А довго м’ясо вариться? – спитали діти.

– Ой, довго, дуже довго, бо воно тверде, – сказала Вітторія і постукала дерев’яною ложкою по камінцях на дні казанка.

Щасливі діти побігли гратися надвір, а мати сіла біля казанця, в якому кипіли камінці, глибоко задумалася та й заплакала.

«Вже пізно, діти нагуляються і прийдуть стомлені, – думала вона, – я покладу їх спати без вечері. Так я їх сьогодні й піддурю. Але що буде завтра? Чи знайду я хоч якусь роботу?»

Аж зненацька двері відчинились, і до хати гуртом убігли діти. Вони привели з собою жебрака – того самого дідуся, якому Вітторія коло трьох олив давала хліба.

– Мамо! Мамо! – гукнув на всю хату старшенький син. – Дідусь каже, що й він хоче їсти. Дасте йому юшки з м’ясом?

– Аякже, аякже, – сказала Вітторія. – Та м’ясо ще тверде. Нехай дідусь погріється в хаті, а ви біжіть та ще трохи погуляйте.

Коли діти повибігали з хати, Вітторія сказала старцеві:

– Не гнівайтеся, чоловіче добрий. Минулого разу я віддала вам свою пайку хліба, а сьогодні й крихти не дам, бо в хатині нема ніякісінького харчу.

– А що ж то вариться в казанку? – спитав старець.

– Ет, бодай не казати, – камінці, – відповіла Вітторія.

– Навіщо мене дурити? Адже пахне м’ясом!

– Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці, – сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї – та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м’яса.

– А хіба я не казав, що пахне м’ясом? – промовив дідусь, хитро всміхаючись. – Кличте діток вечеряти.

– Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.

– У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.

Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.

– Діти, а йдіть лишень вечеряти! – гукнула радісно мати й насипала повну череп’яну миску юшки.

– Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки, – сказав старець.

Вітторія похитала головою і сумно промовила:

– Нема у мене в хаті й крихти хліба.

– Знову ви мене дурите, – сказав старий. – Погляньте-но гарненько в миснику.

Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його – а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят! Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:

– Тепер би нам усім з’їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.

Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.

Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в’язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.

Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:

– Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!

– А так, ви вгадали, – сказав старець. – Для мене не штука зробити все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб – мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався – усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м’ясо, у миснику – хліб, у льоху – сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.

І дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:

– Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!

– Я й радий би, та не можу, – сказав чаклун. – У нас, чарівників, незламний звичай – віддячувати кожному тим, що він заробив.

По цих словах дідусь пішов собі.

Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднілось, вона мерщій побігла до Анни-Марії.

Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:

– Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар… Ой-ой-ой! – і схопилася за щоку. – Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо… Ой-ой-ой! Бережи його пресвята Мадонна!

На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ґанку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася – та лусь синка по голові!

– Ох, персику мій золотий! І тебе не помилував отой старий дур… Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець – себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.

Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.

Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся – він дідусь добрий. Але пам’ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те і дістане.